Анна Вінницька ■ РОЗМОВА■ №22, 2022-05-29

Розмова з Дарією Антошко –  головою товариства «Майстерня» у Кошаліні

 – Вже третій місяць йде війна, і більшість з нас стали волонтерами, допомагаючи бійцям в Україні та біженцям у Польщі: або фінансово, або жертвуючи своїм вільним часом. Насправді кожен із нас пішов на війну з російським агресором.

Особисто для мене вона розпочалась 24 лютого о 6:41, коли мене розбудив чоловік і повідомив новини. Звісно, спочатку були сльози та сумніви щодо того, що сказав Павло, але потім я зайшла в інтернет на телефоні і зрозуміла, що це, на жаль, правда. Мене не полишав своєрідний «параліч» від того, що сталося, однак, з іншого боку, одразу виникло питання – яким чином українці на півночі Польщі можуть допомогти? Чи не першим було повідомлення до Романа Біласа –  голови Кошалінського відділу ОУП – про те, що нам потрібно організувати маніфестацію на підтримку України. Особисто я 24 лютого  потребувала цього: стати пліч-о-пліч і відчути близькість інших українців. Пам’ятаю, під час нашвидкоруч організованої події дехто мовчав на самоті, ще хтось плакав, але всі відчували солідарність. Здається, першого дня ми не могли зробити нічого більше.

А тоді настала ніч, і я майже до ранку переписувалася з Вікторією Федотовою –  диригенткою хору «Майстерня пісні», який діє при нашому товаристві – про те, що ми можемо зробити. Для мене страшною була сама відстань від України, через що важко було планувати перші кроки. Зранку я написала повідомлення ще й Ользі Соляр з Перемишля, яка допомагає Україні з 2014 року, і ми вирішили діяти разом із фондом «Uniters» з яким співпрацюємо багато років, підтримуючи акцію «Свята без тата». У неділю після богослужіння ми провели у греко-католицькій церкві зустріч, на яку прийшло дуже багато майбутніх волонтерів –   серед них були також люди, які досі не надто активно включалися в роботу нашого середовища. Тоді ми склали списки, і таким чином почали організовувати допомогу Україні. Зараз мені здається, що вона немовби виникла сама  –  товариство «Майстерня» оголошувало збір коштів, а українці та поляки на це відгукувались.

 – До війни товариство займалося переважно культурною роботою з дітьми, проводячи для них різноманітні майстер-класи. Коли в Україні почалася повномасштабна війна, ви швидко переформатували діяльність, концентруючись саме на допомозі.

Справді, раніше ми займалися просвітницькою роботою з дітьми та культурними заходами. Коли почалася «велика війна», до нас приєдналося дуже багато волонтерів, також із самого початку нас підтримували різні школи, садочки, організації чи костели, тому наша підтримка України була дуже різноманітною. Коли я про це зараз згадую, то маю відчуття, що постійно була «на телефоні» –  мені дзвонили сотні, якщо не тисячі людей. Звісно, координація бувала дуже виснажливою, оскільки одночасно потрібно було вирішувати безліч питань: організації допомоги, пошуків перевізників, завантаження машин та багато іншого. Але я розуміла, що ми мусимо зробити все, аби підтримати Україну, оскільки за місяць-два люди втомляться і вже не так щедро жертвуватимуть гроші чи свій час. Тому як товариство ми робили все, аби активізувати благодійників, проводили збори харчів та речей.

Товариство «Майстерня» змінило свою роботу за день. Зрозуміло, за весь цей час ми всі виснажилися, тому дехто вирішив трохи перепочити й покинути організацію, але коли ми зібралися на збори управи товариства, я зрозуміла, що зараз «Майстерня» –  не на тому місці, що до війни. Як організація ми зробили дуже великий крок уперед –  про нас знають у місті, розповідають у медіа, хоча це не було для нас метою. Спочатку як голова товариства я навіть соромилась виступати на радіо чи телебаченні, однак зрозуміла, що завдяки нашій допомозі нам довіряють, і таким чином ми можемо ще більше підтримати Україну. На кожне наше прохання завжди відгукувалися й українці, й поляки. Так і було під час Великоднього сніданку, який ми організували разом з кошалінською парафією греко-католицької церкви та Об’єднанням українців у Польщі на площі біля греко-католицької церкви для трьохсот людей. Завдяки медіа нам допомогли стільки осіб і принесли стільки продуктів, що я сама була у шоці.

 – До війни товариство «Майстерня» було відоме насамперед серед української громади та мігрантів, а зараз почало співпрацю з іншими неурядовими організаціями. Можливо, завдяки цьому з’являться нові проєкти?

Дійсно, інші структури охоче підтримують наші заходи –  це один із позитивів від співробітництва під час допомоги біженцям. Серед підвалин заснування товариства було бажання плекати українську культуру та традиції серед наших дітей, інтегрувати меншину та мігрантів. Але у нашому статуті є також пункт про співпрацю з біженцями –  сьогодні його можна вважати певною мірою пророчим. Пам’ятаю, як ми його додали: одна з членкинь сказала, що «краще написати забагато, ніж замало», і ми залишили цей фрагмент, хоча мене він тоді вразив.

Зрозуміло, ніхто з нас навіть не міг подумати, що, допомагаючи евакуйованим із України, ми будемо реалізовувати одну з наших цілей. Тим більше – у супроводі інших організацій. Так, у проведенні Великоднього сніданку брали участь і поляки: жінки від Товариства друзів дітей у Кошаліні, Гуртки сільських господинь у Конікові, а також гарцери. Нас усіх об’єднала одна ціль – допомога біженцям.

 – Сьогодні «Майстерня» продовжує свою роботу для України – але її треба було переформатувати.

Ми співпрацюємо з «Позаурядовою лабораторією» («Pracownia Pozarządowa»), фондом «Встигнути з любов’ю» («Zdążyć z Miłością»), Товариством друзів дітей «(Towarzystwo Przyjaciół Dzieci») та «Карітасом». Так, остання постійно надає нам харчі, які ми переказуємо біженцям; тим не менше, це не основна наша робота. Ми й далі збираємо необхідні речі. Тільки-но відправили черговий транспорт до Варшави, який далі разом з фондом «Uniters» поїхав в Україну.

Сьогодні ми зосереджуємось на тому, як поєднати нашу довоєнну діяльність з нинішньою роботою. Наприклад, це можуть бути майстер-класи для дітей під час канікул. Ми хочемо, аби діти біженців, які у цей час не матимуть можливості поїхати до родичів, змогли приємно провести час під час танцювальних чи вокально-музичних занять. З іншого боку, до цих заходів ми хочемо залучати малечу з української громади, для якої і було створене товариство «Майстерня», аби вона могла інтегруватися. До нас кожного дня приєднуються нові члени – дорослі люди, що мають дітей, тому сьогодні приємно дивитися, як прицерковний зал у греко-католицькій церкві, у якому зустрічаємося, справді живе. Там кожного дня вирішуються складні питання, але там можна також почути нові історії українців –  просто триває українське життя, і це для мене найважливіше.

Поділитися: