Як СРСР доживав свої останні дні

Олена Гуменнюк ■ ІСТОРІЯ ■ №37, 2022-09-11

Жалоба за режимом – так можна було сприйняти трансляцію балету «Лебедине озеро» на радянських теле- і радіостанціях 19 серпня 1991 року. Чому саме так? Тому що за радянською традицією, коли в країні помирав високопосадовець, як наприклад, генсеки КПРС (Генеральні секретарі комуністичної партії СРСР) ‒ Брежнєв (1982 р.), Андропов (1984 р.), Черненко (1985 р.), то телебачення та радіо транслювали здебільшого класичну музику й балет. Але цього разу «Лебедине озеро» стало своєрідним реквіємом за старим радянським режимом, який намагались реанімувати заколотники.

Відчайдушна спроба «старорежимників»

Серпень 1991 року розпочинався з надією на реформування СРСР в межах нового Союзного договору про створення Союзу Суверенних Держав на базі республік СРСР, ідею якого уже не перший місяць просував президент Радянського Союзу ‒ Михайло Горбачов. І він майже досяг в цьому успіху. Міжнародні лідери, зокрема, президент США ‒ Джордж Буш-старший та прем’єр-міністерка Великобританії ‒ Маргарет Тетчер були чи не найбільшими прибічниками Горбачова та його планів. В середині країни радянському лідеру вдалося досягти попередніх домовленостей з головним своїм опонентом ‒ Борисом Єльциним. На 20 серпня було заплановано підписання союзного договору, за яким мав, так би мовити, продовжити існувати «реформований» Радянський Союз. Тому на початку серпня Михайло Горбачов зі спокійним серцем з усією родиною поїхав на відпочинок до Криму.

Однак, новини 19 серпня стали шоком як для тодішнього радянського очільника, так і для всього світового співтовариства. О 6-й ранку 19 серпня 1991-го теле і радіоканали передали звернення до народу прокомуністичного ДКНС «Державного комітету з надзвичайного стану» на чолі з віцепрезидентом Геннадієм Янаєвим, оголосивши про введення надзвичайного стану на термін до 6 місяців. До складу ДКНС увійшло тодішнє військово-політичне керівництво країни: Геннадій Янаєв, Валентин Павлов, Володимир Крючков, Дмитро Язов, Борис Пуго та інші.

Частина заколотників навіть поїхала до Горбачова в Крим. Вони запропонували очільнику СРСР на вибір два варіанти: або він підписує указ про введення надзвичайного стану, або тимчасово передає свої повноваження Геннадію Янаєву – нібито через проблеми із здоров’ям. Але радянський лідер на жодну із пропозицій не пристав. І заколотники пішли на крайні заходи: посилаючись нібито на статтю 127 (7) Конституції СРСР відсторонили Горбачова від влади і ввели в країні надзвичайний стан. Хоча жодних причин для його введення не було: станом на 18 серпня 1991-го не було зафіксовано ані стихійних лих, ані техногенних катастроф, ані соціальних заворушень. Просто консервативне крило ЦК КПРС (комуністичної партії) намагалося зупинити демократичні перетворення в державі і зберегти СРСР. Заколотники розуміли, що із підписання нового Союзного договору вони втратять свої повноваження та владу.

Провальна пресконференція

До москви ввели війська, і путчисти, відчувши себе більш впевнено, вирішили дати пресконференцію. Врешті, декрет про введення надзвичайного стану в країні, який зачитали диктори телебачення, та «Лебедине озеро» на всіх державних каналах могли призвести до більшої паніки в радянському суспільстві та посилити несприйняття путчистів міжнародною спільнотою. Тому ввечері 19-го головні заколотники дали спільну пресконференцію, куди були запрошені не тільки підконтрольні владі представники медіа, але й чимало іноземних журналістів.

З промовою виступив Геннадій Янаєв. Він весь час наголошував на серйозній політико-економічній ситуації в країні, до якої призвели горбачовські реформи, і обіцяв якнайшвидше перейти до обговорення нового Союзного договору. Після виступу журналісти почали ставити питання. І тут головний задум пресконференції полягав в тому що, якщо лунало запитання від непідконтрольного владі, так би мовити, «випадкового» журналіста, то його одразу витісняло питання від «правильного», контрольованого представника медіа. Та ситуація вийшла з-під контролю.

Спочатку було неочікуване питання від російської журналістки з опозиційної «Независимой газеты»: «Чи розумієте ви, що сьогодні вночі ви здійснили державний переворот, і яке з порівнянь вам здається коректнішим ‒ із сімнадцятим чи шістдесят четвертим роком?» Це був натяк на більшовицький переворот 1917-го та зміщення Микити Хрущова у 1964-му. Янаєв ухилився від відповіді.

Утім наступне запитання іноземного кореспондента теж було неочікувано гострим: «Чи не консультував комітетників генерал Піночет, який у 1973-му очолив переворот у Чилі?» Залом прокотився сміх та оплески. А путчисти явно занервували. Пресконференція загалом виявилась провальною для заколотників. Вони виглядали хворобливо і невпевнено.

Натомість сили набирали мітинги та акції непокори в москві. Борис Єльцин очолив опозицію до путчистів. А ті в свою чергу так і не віддали наказ на застосування сили. Сподівались на підтримку радянських лідерів України, тож відправили сюди свого довіреного представника ‒ генерала Варенникова. Але і тут їх чекало суцільне розчарування.

Позиція очільника України

Заступник міністра оборони СРСР ‒ генерал Валентин Варенников наполягав на введенні в Україні надзвичайного стану: «Горбачов хворий, влада в країні перейшла до новоствореного органу ‒ Державного комітету з надзвичайного стану. Із четвертої ранку 19 серпня в москві, з огляду на загострення ситуації в столиці та загрозу заворушень, в інтересах безпеки громадян оголошено надзвичайний стан. Я прибув до Києва розібратися на місці в ситуації та в разі потреби рекомендувати ввести надзвичайний стан щонайменше в низці регіонів України ‒ Київ, Львів, Одеса та одне з міст Волині».

На таку заяву Леонід Кравчук, на той час голова Верховної Ради УРСР, відповів: «Ми вас, Валентине Івановичу, знаємо як заступника міністра оборони СРСР, шановану людину, але ніяких повноважень ви нам не пред’явили. Крім того, з москви ми поки що жодних указівок не отримували. І врешті, найголовніше: введення надзвичайного стану загалом в Україні чи окремому регіоні ‒ справа Верховної Ради, так вимагає закон. Ми володіємо інформацією, що ситуація і в Києві, і на місцях достатньо спокійна, не потребує жодних надзвичайних заходів». На цьому Кравчук і стояв. Як не переконував і не наполягав московський генерал на введенні надзвичайного стану і особливо нестабільній ситуації на Західній Україні, де за його словами «все контролює суцільний Рух» (мав на увазі Народний Рух України), вплинути на рішення Кравчука ніяк не вдавалось.

Власне, саму позицію Голови Верховної Ради УРСР можна було зрозуміти. Путчистам не було що втрачати, а для Кравчука їхня перемога ставила хрест на його політичній кар’єрі, а можливо, й свободі. Але і до відвертої непокори за прикладом Єльцина український очільник теж не був готовий. Він обрав іншу стратегію: робити все, що йому до снаги, щоб не дати військовим приводу ввести в Україні надзвичайний стан. «Передчуття підказувало мені: треба тягти час, уникати зайвих рухів, і все буде гаразд», ‒ згадував пізніше Кравчук.

Згідно обраного плану він і діяв. Увечері 19 серпня Кравчук виступив по радіо та телебаченню зі зверненням. Він не підтримав путч, але й не засудив його, натомість закликав до спокою та попросив дати йому та колегам час, який нібито був необхідний, щоб оцінити ситуацію.

21 серпня, в останній день путчу, Кравчук прокинувся ще перед четвертою ранку від телефонного дзвінка: депутати від опозиції вимагали скликати термінову нараду Президії Верховної Ради, оскільки військові в москві розпочали штурм Білого дому, де перебував Борис Єльцин. Відповідь Кравчука була очікувана: посеред ночі на ситуацію в Москві однаково ніяк не вплинути, тож нарада може почекати початку робочого дня. А на час, коли Кравчук приїхав до парламенту, ситуація уже кардинально змінилась ‒ путчисти програли, Єльцин переміг. Останнього й підтримав офіційно Кравчук.

22 серпня очільник українського парламенту погодився скликати позачергову сесію Верховної Ради. Але питання незалежності не стояло на її порядку денному. Кравчук до цього ще не був готовий. Натомість, він пропонував парламенту засудити путч, установити парламентський контроль над розташованими в Україні військовими, КДБ та міліцією, створити національну гвардію та вийти з перемовин про підписання нового Союзного договору.

Леонід Макарович заявив журналістам: «Не треба стрімголов підписувати Союзний договір. Думаю, зараз у Радянському Союзі треба сформувати уряд перехідного періоду, можливо, комітет чи раду з дев’ятьох осіб чи близько того, що могла б захистити діяльність демократичних інституцій. Потрібно переоцінити всі форми політичного життя». Його пропозиція полягала в повному демонтажі союзного центру в колишньому вигляді та заміні його комітетом республіканських лідерів. По суті, це була програма конфедерації.

Для українського очільника було зрозуміло, що старий режим остаточно вмер, а відчайдушна спроба зграйки старих апаратчиків його реінкарнувати виглядала кволо. СРСР доживав свої останні дні.

Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Я могла би сказати собі: «Божено, досить, ти вже багато зробила. Займайся своїм здоров’ям. Але мені не байдуже життя української громади»

Світлана Лагуз ■ СПОГАДИ ■ №19, 2022-05-08 Божена Зінкевич-Томанек – про неї так багато хотілося сказати, що здавалося неможливим вмістити розповідь про цю неймовірну...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*