Як у Познані святкували День Незалежності України

День народження, який нас об’єднує

Цього року День Незалежності України у Познані припав на 22 серпня. Не тому, що Познань знаходиться у іншому часовому просторі або тут використовують якесь древнє польське літочислення. Причина більш ніж проста та банальна – у Польщі це звичайний робочий день. Тому і збираємося за давньою українською традицією так, як зазвичай сходиться вся родина на день народження когось з рідних – найближчої суботи. Щоб і тітка Настя встигла після роботи, і брат Ігор міг на ніч лишитися, і діти-студенти поприїжджали зі своїх великих і далеких міст.

До Дня Незалежності у пабі вивісили український прапор

Якщо країна – це її люди, то цього теплого суботнього вечора моя країна виходить зі своїх домівок, сідає в трамваї, автобуси чи автівки та з’їжджається з усіх кінців і передмість Познані до невеликого напівпідвального приміщення поблизу центру. Це – паб, власниця якого вирішила організувати концерт до Дня Незалежності.

«Ми вже шість років не можемо потрапити в Україну на це свято, – розповідає Альона Толстикова. – А момент об’єднання, коли ти бачиш людей однієї з тобою крові, які мають ту ж життєву базу, що й ти, – це багато чого вартує».

Раніше Альона мешкала в Криму, але після окупації разом із чоловіком переїхала до Познані. Тут починали життя з нуля.

Відчувати дім

У залі, де має відбутися концерт, на кожному стільці лежить папірець з ім’ям та прізвищем гостя. За словами власниці, охочих відвідати захід було так багато, що приміщення не змогло б усіх помістити – тому місця знайшлися лише для тих, хто забронював їх завчасно. Біля входу в невеликому передпокої з баром юрмляться ті, хто не встиг забронювати місце – аби послухати концерт стоячи.

Танець «полька» та кольоромузика в залі створюють атмосферу типового українського весілля. Люди зустрічаються, обіймаються. Он двоє хлопців радіють, що познайомилися, бо ж обоє з Хмельницького. А ось одна дівчина розповідає іншій, що плаття, яке вбрала цього вечора, купила у Львові. Хтось гортає стрічку фейсбуку. Хтось сміється собі тихцем з допису на тік-току (соціальна мережа, де користувачі публікують короткі відео – ред.).

«Таке відчуття, ніби додому приїхав», – чую голос чоловіка десь позаду.

«А в мене ніколи і не було відчуття, що я виїжджав – так багато в Познані наших», – відповідає йому інший чоловічий голос.

Концерт розпочинається із затримкою у тридцять хвилин. Ніхто не нарікає – гості сидять, потягуючи напої, та спілкуються зрозумілим тільки для мігрантів українсько-польсько-російським суржиком. Хоча не всім знайшлося місце за столами, виглядає це як одне велике родинне застілля.

Жити вільно

Нарешті на сцену виходять ведучі – Марія Кульчицька та Ольга Григораш. Папки в руках та своєрідна дикція створюють враження, що вони зійшли сюди прямо зі сцен українських будинків культури. Оголошують перший виступ. Це – українсько-польська пісня «Гей, соколи!» у виконанні одинадцятирічної Анастасії Охтирської, найменшої учасниці концерту.

Настю на сцені змінюють Андрій Захарчук та Олександр Чумак. Вони співають кілька каверів на українські пісні, використовуючи як акомпанемент укулеле та джембе – західноафриканський барабан. Першою в екзотичній обробці лунає «Червона рута» Володимира Івасюка.

«Я займаюся цим непрофесійно, – розповідає мені за кілька хвилин Олександр. – Іноді збираємося компанією десь у парку і граємо хто на чому. Ось мені так і Андрійко підвернувся. Інколи на фестивалі їздимо. Нещодавно виступали біля моря, було багато слухачів. Навіть поляки. Вони не розуміють, про що ми співаємо, але їм подобається настрій та ритм».

Олександр Чумак та Андрій Захарченко виконують «Червону руту»

А поки хлопці біля нас сперечаються на якісь пов’язані з мотоциклами теми, Ольга Кутя читає зі сцени «Так ніхто не кохав» авторства Володимира Сосюри. Весь час дивиться на чоловіка у залі, а він не відводить від неї погляду. Обоє посміхаються.

Підходжу до високого хлопця в окулярах, що стоїть біля бару. Починаю розмову, а він лише позирає на мене розгублено. За кілька хвилин запитує, чи я можу говорити російською. Діма – білорус і не до кінця розуміє українську. Відразу попереджає, що не зможе назвати своє прізвище через ситуацію в його країні.

«Я прийшов сюди, бо підтримую незалежність України, підтримую своїх братів-українців, – каже Діма. – У них вийшло стати справді незалежними, жити вільно і мати свій голос на виборах. Тобто те, чого, на жаль, немає в Білорусі».

Об’єднуватися та допомагати одне одному

Ольга Кутя читає вірш «Так ніхто не кохав»

Зі сцени лунають вірші і гуморески українською, пісні й казки. Ігор Поперечний співає «Молоду вовчицю» Олега Винника. Хтось сидить біля бару, біля входу тривають політичні дискусії за цигаркою.

Розмовляю з Анною Червоняк, яка співала сьогодні пісню про маму. Каже – вдома не була вже рік. Зараз подалася на карту побуту (вид на тимчасове проживання – ред.), тож незрозуміло, коли знову побачить батьків.

«Я співаю з дитинства, – розповідає Аня. – У Польщі вже три роки, але сьогодні виступаю для публіки вперше. Тут дуже круто, така неймовірна атмосфера. Кожен до тебе підходить, ти можеш поговорити з будь-ким, запитати, як справи. Без жодних розмов про гроші та роботи».

Анна Червоняк співає «Пісню про маму»

Ліана Грица, яка також виступала сьогодні, погоджується – такі вечори перш за все зближують нас, українців. Об’єднують нашу діаспору.

«Це чудово, що є люди, які просувають українську культуру, – говорить тим часом Микола, який прийшов послухати концерт. – У нас, на жаль, такий менталітет – коли ми десь в іншій країні, то не кооперуємось, а навпаки – намагаємося принижувати співвітчизників. Такі вечори дають нам можливість об’єднуватися, це своєрідний нетворкінґ (з англійської networking – діяльність, спрямована на залучення людей до вирішення тих чи інших питань, вибудовування комунікації та об’єднаної за інтересами спільноти – ред.)».

Концерт закінчується гімном України. Невдовзі тут розпочнеться інша форма нетворкінґу – з танцями та караоке. Уже на виході з пабу ловлю Марію Кульчицьку, яка читала сьогодні поезію своєї вчительки із Запоріжжя Любові Геньби.

«Вірш «Перевертні» – про ставлення людей одне до одного. Особливо це актуально для емігрантів. Ми повинні зоставатися людьми й тут, далеко від своєї Батьківщини та домівок, маємо допомагати одне одному», – ділиться думками Марія. Про те, що вже два роки не мала можливості поїхати в Україну і побачити дітей та батьків, жінка розповідає зі сльозами на очах.

Тим часом частина людей розходиться по домівках. Повільно та впевнено моя «Україна в пігулці» розпадається на атоми. Щоби за якийсь час знову зібратися докупи та ще трохи підлікувати наші спраглі дому душі емігрантів.

Аліна Кувалдіна

Фото авторки статті

Ольга Григораш читає вірш «Крила»

Поділитися:

Категорії : Новини, Події

Схожі статті

Володимир Мокрий: Незалежність – це, перш за все, персональна відповідальність

Cвітлана Лагуз ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИЕЙ ■ №34, 2021-08-22 Володимир Мокрий – професор гуманітарних наук, з 1999 по 2003 рік  очолював кафедру українознавства Ягеллонського...

Коментарі

  1. Молодці! Автору за матеріал велика дяка!

    * прізвище джембіста — Захарчук (зверніть, будь ласка, увагу на друге згадування про Андрія в дописі). А ще він читав того вечора вірш Андруховича про мандрівника, чим торкнув кожного присутнього в самісіньке серце.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*