Леся Самчинська ■ ІСТОРІЯ ■ №28, 2025-07-13

Україна споконвіку славилася своїми медовими угіддями, століттями була і лишається нині однією з провідних медоносних країн Європи. Корені українського бджільництва сягають глибокої давнини. У часи Київської Русі бджільництво, яке тоді називалося «бортництвом», було одним з головних видів господарської діяльності. В ті часи мед і віск добували з бортів – дупел дерев, де селилися дикі бджоли. Українські ліси були сповнені таких «живих вуликів». Щоб дістатися до бджолиних гнізд, бортникам доводилося високо вилазити на дерева за допомогою спеціальних мотузок. Цей промисел був небезпечним, але й дуже прибутковим. 

У 14-16 століттях дике бортництво стало «одомашнюватися»: бджолярі переносили колонії диких бджіл ближче до своїх осель у перші примітивні вулики – видовбані колоди або дупла пнів, які отримали назву «дуплянки». Так контролювати бджіл і збирати мед стало зручніше, і вже можна було створювати перші пасіки. 

Протягом 17-18 століть бджільництво в Україні набрало широкого розмаху. На пасіках працювали цілі родини бджолярів. Мед був головним товаром для торгівлі, а також незамінним підсолоджувачем і лікарським засобом, а віск слугував основним матеріалом для свічок – єдиного на той час джерела світла.

Кінець 18 століття став новою ерою у бджільництві – зростаюча потреба у меді та воску створили підґрунтя для майбутніх інновацій. Саме на цьому тлі й з’явився Петро Іванович Прокопович – геніальний український пасічник, чий винахід у 1814 році став тим переломним моментом, що змінив усю історію європейського бджільництва.

10 липня 1775 року на невеликому хуторі біля села Митченки поблизу Батурина, що на Чернігівщині, народився хлопчик, якого назвали Петро. Його батько, Іван Прокопович, був звичайним дрібним шляхтичем, а мати, Тетяна Прокопович, походила з роду козацької старшини Шираїв. Малий Петро був допитливим і мав схильність до точних наук, що вирізняло його з-поміж однолітків. Початкову освіту хлопчик здобув у сільській школі, а 1786 року вступив до престижної Києво-Могилянської академії – тодішнього осередку просвітництва, де панував дух свободи та наукового пошуку. Навчання давалося йому легко, він заглиблювався в різноманітні дисципліни, але особливий інтерес виявляв до природничих наук та математики. Досконало вивчив німецьку, французьку, польську, угорську, грецьку й латинську мови.

Закінчивши академію, Петро, за наполяганням батька, вступив до військової школи Переяславського полку й відслужив у війську чотири роки. Однак армійське життя було чужим його натурі, тож у 23 роки він подав у відставку і у 1798 році повернувся до рідних Митченок. Рішення сина глибоко розчарувало батька – той вигнав його з дому й позбавив спадщини. 

Засмучений Петро відправився погостювати до свого молодшого брата, який тримав пасіку. Бджільництво так припало до душі Петру, що він прийняв рішення теж стати бджолярем. На заощадження, отримані під час служби, юнак купує три десятини землі на хуторі Пальчики і 37 вуликів. Зводить собі скромну дерев’яну винокурню, в якій і живе першим часом. Розпитує досвідчених бджолярів що й до чого, самостійно видовбує дуплянки для бджіл, вивчає життя й біологію бджолиних сімей, спостерігає за ними, аналізує побачене і все записує у щоденник. На зекономлені кошти купує іноземні журнали з бджільництва й крок за кроком набуває досвіду. 

Такий кропіткий підхід до справи, працьовитість і наполегливість швидко дали плоди – пасіка молодого бджоляра швидко росла і через 8 років налічувала 580 вуликів. Однак Петро Прокопович не був звичайним пасічником, який збирав і освоював досвід попереднього покоління, він був дослідником. Годинами спостерігав за бджолами, вивчав їхню поведінку та інстинкти, їхню надзвичайну організацію. Петро був переконаний, що тогочасні традиційні методи бджільництва, які полягали у знищенні частини вулика та бджіл задля видобутку меду, є варварськими та економічно невигідними. «Бджола – то Боже створіння, і треба до неї ставитися з повагою», – часто повторював він.

«Вуликова» революція

Глибокі спостереження та прагнення гуманізувати бджільництво привели його до геніальної ідеї. Прокопович шукав спосіб, як збирати мед, не руйнуючи бджолиного житла. Він розумів, що бджолам потрібен простір, де вони могли б вільно будувати стільники, але при цьому ці стільники мали бути доступними для огляду та вилучення меду без шкоди для бджіл. Після багатьох років експериментів, проб і помилок, у 1814 році він створив розбірний рамковий вулик, всередині якого була дерев’яна рамка, в яку бджоли будували стільники, і яка легко виймалася з вулика. До цього часу пасічники використовували дуплянки – нерозбірні вулики, де бджоли будували стільники довільно. Щоб витягти мед, доводилося руйнувати весь стільник, що призводило до загибелі великої кількості бджіл і значно ускладнювало догляд за ними. 

Винахід Прокоповича був простим, але виявився справжнім проривом для пасічників. Це дозволило пасічникам оглядати бджолині сім’ї без руйнування гнізда, вилучати мед без знищення стільників, контролювати роїння бджіл. 

Прокопович не тільки першим у світі винайшов повноцінний розбірний рамковий вулик, а й розробив цілісну систему вулика з магазином, де бджоли відкладали мед окремо від розплоду, що було абсолютною новацією. Його винахід був запатентований 1814 року і фактично став початком нової ери у світовому бджільництві, зробивши це ремесло більш гуманним, ефективним та доступним. 

Американський винахідник у сфері бджільництва Рут Амос і сучасник Прокоповича високо оцінював його винаходи й зазначав, що український пасічник використовував методи, які далеко випередили час. Сьогодні рамкові вулики використовують бджолярі по всьому світу.

Школа бджільництва 

Петро Іванович усвідомлював, що його відкриття матимуть значення лише тоді, коли їх переймуть інші. Тож у 1828 році у своєму рідному селі неподалік Батурина він заснував першу в Російській імперії та Східній Європі Школу практичного бджільництва, особисто облаштувавши класну кімнату, пасічний двір і пчільню. 

Це був не просто навчальний заклад, а справжній науково-практичний центр: приїжджали на навчання не тільки звичайні селяни, які хотіли стати пасічниками, сюди за новим досвідом їхали бджолярі-спеціалісти з усієї Російської імперії та Європи – Чехії, Угорщини, Італії, Німеччини, Польщі, Швеції. Саме Прокопович розробив бджолярську термінологію для Східної Європи. Багато з його праць актуальні й сьогодні.

Ба більше, це була перша і єдина школа в Російській імперії, де навчання велося українською мовою. Петро Іванович особисто викладав у школі понад 25 років, передаючи учням свій величезний досвід. Плата за навчання була символічною. Приймалися всі бажаючі віком від 16 до 40 років. Учні жили і працювали на пасіці Прокоповича, переймаючи всі тонкощі бджолярської справи: будову вулика, біологію бджолиної сім’ї, лікування хвороб, культивацію медоносних рослин. Окрім бджільництва тут навчали садівництву, городництву, вирощуванню винограду та квітникарству.

А для неписемних селян бджоляр викладав арифметику та грамоту за самостійно розробленою 2-тижневою методикою ліквідації неписемності. Загалом Прокопович був противником кріпацтва, його щиро турбувала доля простих людей і він наполягав на важливості їхньої освіти. За це місцеві поміщики дорікали йому, що він надто панькається з селянами.

Слава та визнання

Прокопович швидко став знаменитістю: до нього у гості приїздили і знані митці та науковці – Микола Костомаров, Михайло Максимович. В 1843 році школу Петра Івановича відвідав Тарас Шевченко. Він був вражений пасікою батуринського бджоляра. Гостюючи тут, поет намалював начерк картини «На пасіці», на якій зобразив ймовірно самого Прокоповича, який робить вулик, разом з доньками.

Петро Прокопович не лише навчав, а й активно публікував власні роботи з бджільництва, популяризуючи свої ідеї та винаходи – світ побачили понад 60 його статей у вітчизняних та закордонних провідних виданнях того часу. Його праці перекладалися багатьма мовами і знайшли відгук у бджолярів всього світу. Найвідомішою з-поміж них були «Записки про бджільництво», «Грамота пасічника».

Слава про бджільництво в Пальчиках ширилася далеко. Батуринщина на той час стала визнаним осередком бджолярської справи. Пасіка Прокоповича у різні роки налічувала до 10 000 бджолиних сімей, що було неймовірною цифрою на той час. Якось пасіку відвідав імператор Микола І, після чого було укладено угоду про поставки меду до царського двору. Прокопович став почесним членом Московського товариства сільського господарства, отримав срібні й золоті медалі, а також орден Святого Володимира IV ступеня. Після такої «царської милості» Петро Іванович вирішив попросити імператорського дозволу заснувати власну друкарню в Пальчиках, аби видати свою книгу «Записки о пчелах». Не отримавши дозволу, Прокопович залишив рукопис неопублікованим, бо остерігався, що редагування непрофесіоналами змінить зміст.

Що цікаво, Прокопович був надзвичайно талановитим винахідником не тільки у сфері бджільництва. Він власноруч удосконалив плуг, воскобійню та створив хлібозбиральну машину. Вивчав цілющі властивості рослин, завозив та вирощував виноград різних сортів. 

Буденне життя

Попри чималі статки (понад 20 тис. рублів щорічного прибутку), мешкав Петро Прокопович з родиною у дерев’яному будинку поряд з пасікою, проводив дні серед вуликів у спостереженнях, особисто виготовляв рамки. Він був глибоко віруючою людиною, що знайшло відображення в його етичних принципах і повазі до природи. Незважаючи на постійні експерименти, він завжди прагнув не нашкодити бджолам, а створити для них оптимальні умови існування. «Бджола – то взірець працьовитості», – любив повторювати Прокопович, і сам був втіленням цієї мудрості.

Був одружений з Параскою Шалай. Мав сина Степана та двох доньок – Ганну і Катерину. Малий Степан цілими днями ходив хвостиком за батьком, тож не дивно, що у дорослому віці продовжив родинну справу. А Катерина вийшла заміж за колишнього учня батька – бджоляра Федора Заломова, який згодом став правонаступником у керуванні Школою бджільництва.

Спадщина, яку важко переоцінити

Помер бджоляр 3 квітня 1850 року на своєму хуторі у віці 74 років й був похоронений у родинному склепі. Школа Прокоповича діяла і після смерті батуринського бджоляра, підготувавши за цей час майже тисячу висококваліфікованих пасічників. 1879 року раптово помер син Прокоповича Степан, який опікувався школою після смерті батька, і царський уряд наклав арешт на все шкільне майно. Школу фактично було пограбовано – зникли вулики, рукопис неопублікованої книги Петра Прокоповича, його портрети і навіть були зрубані та вивезені родинні липи. Імперська влада не пробачила українському бджоляру та винахіднику те, що він притримувався національно-демократичних ідей, любив і шанував усе українське. Після революції 1917 року був знищений і маєток Прокоповичів, відтак зник без вісти й особистий архів Петра Івановича (листи, бібліотека та інші документи).

Проте наукові здобутки українського бджоляра не були знищені. Його винаходи та праці стали основою бджільництва у всьому світі. Завдяки його розробкам, німецький пасічник Йоганнес Мерінг винайшов штучну вощину, а чеський бджоляр Франц Грушка створив медогонку – пристрій для вилучення меду з рамок. У 1851 році технологія рамкового вулика Прокоповича з’явилась і у США.

Значення спадщини Прокоповича для України є колосальним: він став справжнім революціонером у царині бджільництва, модернізувавши і заклавши її наукові основи, що дозволило Україні стати одним з провідних центрів світового бджільництва. Завдяки йому це ремесло перетворилося на наукову галузь, значно збільшилось виробництво меду та інших продуктів бджільництва. Його винахід – рамковий вулик – кардинально змінив підхід до вирощування бджіл та збору меду. Також Петро Іванович залишив по собі цілу філософію поводження з бджолами: ідеї про дбайливе ставлення до бджолиної родини лягли в основу сучасної апікультури.

Сьогодні ім’я батуринського бджоляра вшановують в Україні та за її межами. ООН занесла його до найвідоміших людей планети. На його честь названо Український інститут бджільництва, вулиці багатьох міст України, встановлені пам’ятники, а в рідному Батурині діє Музей бджільництва імені П.І. Прокоповича. 

Його спадщина і сьогодні продовжує жити у кожному вулику, що стоїть на українській землі, у кожній краплі запашного українського меду, що символізує працьовитість, винахідливість та багатство нашої нації.

Поділитися: