Валерія Гуржий ■ ВІЙНА ■ №30, 2022-07-24

Із початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого життя українців кардинально змінилося. Так само – й робота журналістів. Вона стала складнішою як фізично, так й морально: бронежилети й каски, загрози ракетних та артилерійських обстрілів під час зйомки, розмови з людьми, що втратили все.

«Працювали кожного разу як востаннє»

Ольга Дунська з Одеси розповідає, що робота «у полі» допомагає пережити війну.

«Перші кілька тижнів я, та й певно, більшість журналістів, працювали кожного разу як востаннє. Ми не знали, чи буде можливість мовити в етері, адже під Києвом були активні бойові дії; я не знала, чи зможу сама працювати й не проґавлю той момент, коли треба евакуйовуватися, аби не потрапити в окупацію; було невідомо, чи матимемо ми зарплату і яка вона буде. По темах теж стало одночасно і надзвичайно складно, і легко. Легко – ти розумієш, що людям цікаво. Їх цікавить війна. Що відбувається у твоєму місті, як готуються до опору, як евакуюються і так далі. Складно – бо з’явилося дуже багато бюрократії, заборон та самоцензури, щоби раптом не нашкодити», – каже дівчина.

За словами Ольги, зараз значно складніше працювати та здобувати інформацію, навіть у порівнянні з 2014 роком. Із початку повномасштабного вторгнення вона не раз потрапляла у ситуації, коли було дійсно страшно.

«Зранку 25 лютого ми їхали містом, коли вже були перші прильоти, намагалися зрозуміти, як тепер працювати, як виходити в етер, кому телефонувати за коментарями. Це зараз ми вже звикли до таких звуків і відрізняємо, “по нас” чи “від нас”, як близько – а тоді це було незрозуміло. Ще й поруч із залізничним вокзалом. Холод по тілу та ступор. Оператор почав кричати, що все, ніякої роботи бути не може, він їде додому та виїжджає з родиною з Одеси. Другий такий випадок стався, коли ми знімали наслідки ворожого обстрілу. Росіяни зруйнували приватні будинки на узбережжі. Елітний ЖК та десь 7 домівок. Окупанти, певно, намагалися влучити по військовій частині, але схибили. І тут, під час інтерв’ю з постраждалим власником будинку, приходить сповіщення про повітряну тривогу. Це узбережжя, до найближчого бомбосховища – хвилин 20-30. А ти наживо бачиш наслідки ранкового обстрілу і чоловіка, в якого живіт подряпаний уламками. Тоді мороз по шкірі пробіг», – пригадує кореспондентка.

Назавжди в пам`яті закарбувалися й історії переселенців, які Ольга почала розповідати ще з 2014 року.

«У 2014-2015 роках я вже робила проєкт “Спасти Донбасс”, у якому регулярно спілкувалася з переселенцями, волонтерами та пораненими військовими у госпіталі. Той досвід зараз дуже стає у нагоді. Немає провини вцілілого, немає занадто емоційного сприйняття й спроби “надавити на болюче”. Є розуміння, як ти можеш допомогти цій людині – розказати її історію світу. Були випадки ще у 2014-2015 роках, коли після етерів з героєм репортажу зв’язувалися меценати і допомагали», – ділиться спогадами журналістка.

Ольга каже, що їй болить кожна історія.

«У мене є колега з Луганська. У 2014 вона переїхала з маленьким сином до Сєвєродонецька. А тепер змушена знову тікати від війни до Дніпра з однією валізою і сином-школярем. Ще запам’яталася дівчинка з Херсона, яка на моє питання про те, чого би їй зараз більше за все хотілося, бурхливо та щиро відповіла: “Ви не повірите, понад усе хочу в свою школу. Я ніколи в житті так в школу не хотіла”. А ще – мама, яка плакала, що її маленька трирічна дитина навчилася сама бігти під стіл, коли чує будь-який гучний звук», – пригадує Ольга.

«Розуміння того, що відбувалося на зйомках, приходить опісля»

Журналістка Оксана Нечепоренко з першого дня повномасштабного вторгнення перебуває у Харківській області, але була вимушена переїхати з рідного району через небезпеку.

«Зараз багато хто вже розуміє, як це – втрачати дім, коли ти кожного дня прощаєшся зі своїми спогадами і всім життям. Це дуже важко. Для мене було складно покинути власну домівку. Я залишаюся у Харкові, але мій район небезпечний, там тільки нещодавно з’явилося світло і вода, проте весь час стріляють. Ми жили під обстрілами, але зробити крок і виїхати було дуже важко, нам знадобився місяць і два тижні без світла і води. Тоді у мене сталася єдина істерика з початку повномасштабного вторгнення: я розуміла, що втрачаю все, що не зможу забрати листи, зібрати у коробку все своє життя, яке було у квартирі», – розповідає Оксана.

Працювати вона почала ще до переїзду, після того, як запаслася всім необхідним:

«Один із перших прильотів був у житловий будинок у передмісті, тому я одразу побігла фотографувати. Тоді постраждала одна людина. Я постійно включалася у спільний етер, який ведуть українські телеканали. Приблизно з квітня працюю повноцінно у «полі» – знімаємо все, що відбувається у Харкові та області, виїжджаю і на деокуповані території».

Журналістка пригадує, як одного дня під обстрілами бігла до метро.

«Фактично у центрі міста почався артилерійський обстріл з «Піонів» та «Ураганів», тоді загинуло близько десяти людей, стільки ж постраждали. Я у цей момент йшла у справах до метро тим районом, який обстрілювали. Чула вибухи, почали завивати сирени автомобілів. Коли вже підбігала до метро, побачила спалах від вибуху. Вже через годину я була на місці обстрілу й робила сюжет про результати прильотів. Потерпілих я не застала, але бачила кров та погорілу автівку, побиті дахи. Тоді я працювала без захисту, колега мені дав лише шолом, бо не було можливості бігти кудись і втрачати час. Якщо оголошували повітряну тривогу – ми ховалися у метро, потім виходили й допрацьовували. Були моменти, коли працювали й одразу після прильотів», – додає Оксана.

Наразі Північна Салтівка – це саме той район Харкова, який найбільше обстрілюють.  Нещодавно, коли медійники там знімали сюжет, над ними почали летіти снаряди.

 «Ми робили матеріал про роботу прокуратури, спеціалісти обстежували пошкоджені квартири. І ось ми стоїмо біля будинку, чуємо спочатку дуже гучний “вихід”, потім – характерне „шурхотіння” над головою і ще гучніше –”приліт”.  Летіло над нами. За дві години ми приїхали на місце прильоту. Там били касетними снарядами, постраждало лише двоє людей, хоча вибухнуло просто посеред житлового району на дитячому майданчику. У касетах були уражуючі елементи, ми знайшли жменьку таку – порізаний залізний прут – легкі та смертоносні кругляшки», – пригадує Оксана.

Журналістка каже, що рішення їхати чи ні на місце прильоту завжди ухвалюється швидко, але на це набагато складніше наважитися, коли ти сидиш вдома та чуєш ці вибухи. 

«Для мене психологічно це важче. І чесно, реально страшно», – наголошує вона.

Кореспондентка запевняє, що якщо перебуваєш у драйві, то не відчуваєш сильного страху.

«Розуміння того, що відбувалося на зйомках, приходить за день чи два. На роботі я розумію, де небезпека, а от вдома такого немає. Вдома страшніше, як це не парадоксально», – підсумовує журналістка.

До слова, поки я спілкувалася з Оксаною, почався обстріл Харкова, тож розмову ми продовжили через кілька годин.

«Снаряд летить над тобою – і ти розумієш, що зараз це десь впаде і вибухне»

Валентина Гурова з Миколаєва із початку повномасштабного вторгнення у більшості випадків працювала як журналістка, але кілька разів виїжджала і як операторка, коли їх не вистачало.

«Згодом нам привезли комплекти з iPhone і сказали, що ми тепер „універсальні солдати” знімайте самі. Бронежилети та каски у нас з’явилися не одразу. Перший час ми працювали просто у жилетках із написом «Press», щоби хоч якось виділятися, й аби поліцейські розуміли, що ми робимо на тому чи іншому місці. Мені не вперше доводилося одягати бронежилет, у мене був досвід поїздок на Донбас. Але працювати з цим у своєму місті було страшно. Згодом ми дійшли до того рівня, що у бронежилетах та касках їздили додому. Цікаво, коли на тебе дивляться сусіди – ще вчора ти був одягнений звичайно, а тепер ідеш в амуніції», – каже дівчина.

Валентина, як і багато українських журналістів, потрапляла у небезпечні ситуації.

«Ми знімали похорони шістьох бійців із різних підрозділів. Приїхали на кладовище за місто. Стоять машини, багато військових. Раптом ми чуємо декілька достатньо потужних вибухів і розуміємо, що це десь недалеко. Я тоді дивилася на реакцію військових, тому що вони краще розуміють, як діяти у цій ситуації. Якийсь час вони ще стояли на місці, просто дивилися догори. Потім ми побачили білі парашути, на яких спускалися снаряди, хтось із бійців закричав «повітря», і всі почали тікати, а снаряди – бахкати. Ми пробігли метрів 20 до найближчого двору, заховалися за якимось старими будівлями. Після цього була серія доволі гучних вибухів. Страшно, коли розумієш, що це десь летить над тобою, зараз воно впаде і вибухне», – розповідає журналістка.

У перший день повномасштабного вторгнення вона виїхала з Миколаєва, але за 4 дні повернулася.

«Об’єм новин переповнював, і хотілося не сидіти десь далеко від міста, а щось робити, працювати і бути корисним. Ми повернулися до Миколаєва, і через кілька днів вийшли на зйомки», – підсумовує Валентина.

«Коли брали інтерв’ю – плакав герой, плакали й ми»

Журналістка «5 каналу» із Львова Марта Шикула 24 лютого прокинулася від повідомлень у робочому чаті та не розуміла, що відбувається, чому всі так часто пишуть:

«Я прочитала, що почалася війна, наші журналісти на сході, півночі та центральній Україні повідомляли, що їх масово обстрілюють – було вже було не до сну. Режим роботи не змінився. У перший день ракети прилетіли і на Львівщину, ми одразу виїхали у штаб військової адміністрації і працювали вже звідти. Тоді там можна було довідатися найбільше інформації та розуміти, що робити далі. Окрім того, змінилася подача матеріалів: практично все було заборонено показувати та розповідати. Якщо ракети влучили у військовий об’єкт, ми говорили тільки те, що дозволяла військова адміністрація. Роботи стало багато, адже до Львова одразу почали приїжджати один за одним евакуаційні потяги – були і денні, і нічні зйомки, їх неможливо було спланувати і передбачити. Усі добиралися як могли, на це було важко дивитися, хоча я ще у 2014 році робила сюжети про евакуаційні потяги й переселенців, але цього разу було ніби по-іншому. Це зовсім несхожі ситуації. Я пригадую залізничний вокзал, але цієї велетенської будівлі не було видно через ту кількість людей, яка там цілодобово залишалася. Вони виходили з потягів, були налякані, плакали, не розуміли, що відбувається і що робити далі, куди їм рухатися. Лише небагатьох хтось зустрічав. Люди йшли, не зупиняючись, була штовханина і паніка. На вокзалі перебувало багато волонтерів, вони намагалися скеровувати, розповідали, де можна поселитися, де стоять автобуси до інших країн Європи чи до кордону».

Журналістка каже, що працювати було важко морально. 

«Ти дивишся на цих людей, розумієш, що вони приїхали з невеликими валізами, не знають, що їм робити. А тобі треба записати з ними якесь інтерв’ю. Вони в стані шоку, плачуть – і тут ти зі своїми запитаннями. Але люди були дуже контактними, звідки би не приїхали. Я не пригадую біженців, які би не хотіли спілкуватися з журналістами. Найважче було з людьми, які прибували вночі – вони багато годин не спали, у потягах бракувало місяця, щоб нормально посидіти. Деякі рейси обстрілювали по дорозі», – пригадує Марта.

Бувала вона й на кордоні.

«Туди я вперше приїхала на другий день повномасштабного вторгнення і побачила 33-кілометрову чергу. Було важко добратися до її початку, тобто до пункту пропуску, оскільки люди не просто стояли в одній полосі, а блокували автомобілями всю дорогу. Черга рухалася повільно. Навколо шляху, що веде на кордон, – поля без туалетів та магазинів, а більшість людей – із дітьми. Від побаченого на самому кордоні на очах виступали сльози. Пам’ятаю, як десь посередині черги волонтери розклали польові кухні і намети з гуманітарною допомогою – адже тікаючи з-під обстрілів, біженці не могли взяти з собою все необхідне. В аптеках уже почався дефіцит, волонтери також роздавали засоби гігієни, їжу, дитяче харчування, памперси. Там я бачила жахливу картину – чоловіки підвозили жінок з дітьми туди, висаджували, і далі вони йшли пішки кілька кілометрів з сумками, маленькими дітьми. Багато хто просто кидав багаж на узбіччя, забирав найнеобхідніші речі, а ці валізи просто там залишалися у полях, їх потім комунальні служби прибирали. Люди йшли на піший пункт пропуску, щоби якомога швидше виїхати. Якщо жінки їхали за кермом, бувало таке, що вони кидали свої машини посеред дороги, закривали їх і теж пішки йшли до пункту пропуску, щоби вибратися, тому що люди у чергах стояли по кілька діб. На кордоні, коли повідкривали всі проходи на пункті пропуску, люди просто йшли без зупинки, вони не їли вже кілька днів – на це було дуже страшно дивитися. Мені здається, що видовище на кордоні був болючішим, ніж на вокзалі. Пам’ятаю, як жінка годувала дитину сумішшю, і її не було чим розбавити – вона розбавляла молоком, чого в принципі не можна робити, але маля якось треба було нагодувати», – згадує Марта.

Дуже допомагали волонтери – люди з навколишніх сіл, які готували їжу та приносили її з дому.

Також із початку повномасштабного вторгнення Марта спілкувалася з великою кількістю переселенців. 

«Найболючіші – історії людей, які постраждали від обстрілів, їх привозили медичними евакуаційними потягами до Львова. Дуже добре пам’ятаю родину, яка потрапила під російські ракети на вокзалі у Краматорську. Вони виїжджали з Донеччини і чекали на вокзалі, коли туди вцілила «Точка У». 11-річна дівчинка залишилася без обох ніг, її мама – без однієї ноги, 11-річний син дивом вцілив, а їхня родичка загинула. Мама з дочкою та родичкою вийшли до волонтерів взяти щось перекусити та випити гарячого чаю, а хлопчик залишився стерегти речі у приміщенні вокзалу. Після обстрілу він став доглядати за мамою та сестрою. Пам’ятаю очі дівчинки, яка згадувала життя у своєму містечку, розказувала про мрії, спогади і плани, які перекреслила війна. Як сказали медики, у неї є шанс на протезування. 

Ще пригадую історію 18-річного хлопця з Донеччини, який став опікуном для своїх молодших двох сестер та двох братів. Їхню маму вбило осколком під час обстрілу, вона померла у нього на руках. Він не хотів, аби дітей забрали до дитячих будинків, тому вони сіли на евакуаційний потяг і приїхали у Львів. Зараз живуть на Львівщині, їм допомагає дуже багато людей. Коли ми записували з ним інтерв’ю, він плакав, плакали й ми. Я не знала, яке я маю поставити наступне питання, щоб не зробити йому боляче, але він дуже сильний, відповідав щиро. У цих історіях вражає те, що люди не озлобленні, вірять у перемогу, у те, що ЗСУ обов’язково виженуть ворога з нашої землі», – підсумовує Марта.

Поділитися: