Ярослава Кобилко ■ УКРАЇНА ■ №42, 2022-10-23

Марія Кочур (Форманюк) народилась у воєнний час, 1942 року, в місті Тамбові. Після звільнення Києва разом з матір’ю Ганною Осмоловською (киянкою за народженням) повернулися до міста. Закінчила школу. Займалась у дитячій театральній студії. З 1959 по 1963 рік навчалася в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого на факультеті театру і кіно. Вже в студентські роки знялася в фільмі Сергія Параджанова «Наталія Ужвій» в епізодичній ролі Мавки. На молоду акторку звернули увагу. Після закінчення інституту у 1963 році її затверджують на роль Катерини в фільмі «Наймичка» за поемою Тараса Шевченка, який знімають до 150-літнього ювілею поета на студії Олександра Довженка (режисери Ірина Молостова та Василь Лапокниш). Цього ж року, після закінчення Інституту, вона стає акторкою Київського театру юного глядача (тепер – Київський академічний театр на Липках). У цьому театрі Марія пропрацювала майже 50 років, зіграла близько 100 ролей класичного та сучасного репертуару. Робота в кіно також тривала: акторка грала різножанрові ролі та образи. 

В 1966 році Марія Форманюк знайомиться з журналістом Андрієм Кочуром, сином відомого перекладача та дисидента Григорія Порфировича Кочура. Дім в Ірпені, де після звільнення зі сталінських таборів жив Григорій Кочур, стає місцем не тільки родинного проживання, а й духовного зростання та глибшого пізнання себе, як українки. В цьому «Ірпінському університеті», за висловом відомої перекладачки та літературознавиці Махайлини Коцюбинської, починаючи з 1960-х років були частими гостями поети, художники, перекладачі та літературознавці: поети Василь Симоненко, Іван Світличний, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, перекладачі Микола Лукаш, Анатолій Перепадя, Віра Вовк, Максим Стріха, режисер Лесь Танюк, художниці Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Ольга Петрова та ще багато передових представників української інтелігенції.

Після смерті Григорія Кочура Андрій та Марія Кочури 1997 року в Ірпені організовують приватний музей – Літературний музей Григорія Кочура. Першим директором установи був Андрій Кочур. Після його смерті директоркою стала Марія Кочур. За 24 роки існування музею було проведено багато різних заходів – конференцій, екскурсій, видано багато книг з архіву Григорія Кочура. У Львівському національному університеті існує Кафедра перекладознавства та контрастивної лінгвістики ім. Григорія Кочура. Міністерством культури України засновано щорічну Літературну премію ім. Григорія Кочура за найкращий переклад світової поезії. В. Ірпені третій рік проводиться міжнародний фестиваль поезії «Кочур Фест».

Зараз, після початку повномасштабної війни 2022 р., Марія Кочур перебуває в Польщі, в місті Бидґощ, та намагається своєю діяльністю допомагати польським друзям знайомитися з українською культурою.

Далі пряма мова Марії Кочур.

Записки біженки

– Мамо, війна…

З такими словами син забіг в мою кімнату в нашому будинку в Ірпені вранці 24 лютого о 4 годині 20 хвилин. 

– Я в Київ за дітьми, а ти?..

Я, не відчуваючи ще повної тривоги та страху, відповіла:

– Так, їдьте, а я зостанусь.

Вдалині вже чулись вибухи снарядів, інколи пролітали літаки та гуділи вертольоти. На вулиці повз вікно збільшилася черга автомобілів, які вивозили дітей та сім’ї у напрямку Києва. 

На сусідній вулиці Євгена Гуцала (українського письменника) та нашій Григорія Кочура (українського поета, перекладача та перекладознавця), де і стоїть наш будинок, в якому розміщений Літературний музей Григорія Кочура, сусіди почали збивати та знімати таблички з назвами та номерами вулиць, дорожні знаки, щоб ворог не зміг зорієнтуватися в місті по картах. До них приєдналася і я, забираючи та ховаючи таблички з надією, що незабаром ми все прикріпимо на свої місця. 

Відомий міст на Київ через Новоірпінську трасу військові підірвали на другий день війни.

Електрички через залізничний міст ходили з Бучі до Києва, вивозили людей на Київський центральний вокзал. Потім і його було підірвано на початку березня.

Вечорами на розі нашої вулиці почали чергувати чоловіки-сусіди з загонів територіальної оборони. Я побачила своїх сусідів, Федора-батька та його сина Максима, з незвичними для мене, якимись довгими гвинтівками, бо по вулицях почали просуватись невеличкі перевдягнуті у цивільне диверсійно-розвідувальні групи ворога. Через два тижні, біля Бучі, Федора-сусіда застрелив російський снайпер, а син Максим пішов потім служити в лави ЗСУ.

Світло та вода ще були, воду понабирали в усі можливі ємкості та ванни. Завішали вікна темними шторами, щоб вночі ворог не орієнтувався на місцевості, приготували свічки. Газ ще подавали. Спустилась у підвал, почала влаштовувати спальні місця в проході між стелажами бібліотечних книжок.

Прийшли молоді сусіди Віталій та Лєна, у яких двоє дітей – Ліза 12 років та Єва 9, подружки моїх онучок, та попросилися переночувати в підвалі на випадок тривоги. Стали зносити матраци, подушки, ковдри, одяг, воду та ліхтарики. На вулиці на той час було ще холодно, спали всі одягнутими. Віталій позакривав всі вікна в підвалі якимось щитами та залізними листами, рятуючись від осколків снарядів. 

Віталік працював інженером-монтувальником в інтернет-компанії та виїжджав на виклики в напрямку Бучі, лагодив пошкоджені кабелі. Там на блокпостах територіальної оборони стояли його друзі, і звідти він привозив останні новини: що відбувалося на Чернігівському напрямку. Жорстокі бої за аеродром в Гостомелі, загинуло багато людей. Згоріла і наша «Мрія», найбільший вантажний літак та гордість українського авіабудування. Величезний чорний стовп диму застилав майже пів неба. 

Через кілька днів Віталік приїхав дуже збуджений та нервовий, розказав про страшні бої в Бучі, що Буча напівзруйнована, Ірпінь теж вже зруйновано наполовину. То вони з дітьми виїхали в напрямку Луцька на машині. Евакуація залізницею людей ще тривала, а я все не наважувалась поїхати з дому. 

Психологічно я не була готова покинути хату-музей, який ми з чоловіком Андрієм Григоровичем Кочуром створили 24 роки тому, де все робили своїми руками починаючи від експозиції, закінчуючи рідкісними колекціями книжок та інших історичних матеріалів. Дім Григорія Кочура (тепер музей) охрестили «Ірпінським університетом», в якому побували майже всі тогочасні шестидесятники – так називали молоду хвилю творчої інтелігенції – які своїм життям платили за відродження незалежної України. Фізично все це не увійшло б у жодну валізу, і я вирішила, що все хай залишиться на своїх місцях, як є, навіть національна символіка. Сподівалась на долю… 

Поступово почали зникати світло, газ, а потім і вода. 

У нас в домі був камін, тож раз на день, під вечір, трохи підігрівала хату, і практично вже доводилось жити в підвалі, бо прильоти літаків і бомбардування відбувалися цілодобово. 

Зник і інтернет, зарядка телефону вичерпувалась. Заряджувати телефон ходила до сусіда, який через акумулятор для машини якось міг його підзаряджати. Ловити мережу інтернету можна було тільки в хаті з другого поверху, з крайньої кімнати, тоді інколи могла прорватися до сина, який мені кричав, щоб я негайно виїздила з Ірпеня, бо могла загинути. На той час він вже переправив дітей до Польщі, до Бидґоща, де жили його польські друзі.

З другого поверху хати, куди я піднімалась після обстрілів, було видно, як горіли будинки поблизу, стовпи диму та вогню підбиралися все ближче до нашого будинку. Наш куточок був за кілька кварталів від річки Ірпінь і обстрілювався кожного дня з артилерійських снарядів всіх видів, мінометів, постійно бомбили з літаків, бо за річкою, за підірваним мостом, були окопи та лінія оборони українських воїнів на підступах до Києва. 

Вночі 5 березня ворог особливо інтенсивно бомбив переправу. Ворожий літак з дикими звуками та виттям дуже низько пронісся над самим дахом будинку. Будинок захитався від ударної хвилі, подвійні дерев’яні двері весь час билися та хиталися, вікна якось дивно дзвеніли. Я, стоячи у підвалі, під балкою, згадуючи, що треба стати під капітальним перекриттям, щоб зберегти голову, молила, чи то Бога, чи невідомо кого, про збереження життя та хати, про закінчення цього жахіття. 

6 березня вранці, коли обстріли ніби вщухли, я вийшла у двір. Знову витягла з сарайчика приховану і вже зібрану валізку на колесах, з якою я вже кілька разів намагалася іти через міст, а ця жахлива ніч вирішила все. І ось, нарешті, я наважилася. 

Викликала сусідів, що жили нижче, матір з сином, які не хотіли нікуди виїжджати. Довірила їм ключі і дала дозвіл переховуватись в підвалі, брати всю їжу, що була в хаті припасена. 

З валізкою та маленькою сумочкою виїхала на перехрестя, вибухи за лісом не змовкали, розгублено спочатку пішла вниз по вулиці, до маленького мостика до річки, але збагнула, що і він може бути розбомблений. Повернула, і пішла по вулиці Григорія Кочура до вулиці Озерної. В цей час з воріт сусіднього будинку вийшли сусіди – Наталія з чоловіком Олексієм. Я покликала її з собою, вона теж вирішила іти до мосту за мною. Я, що просувалася не дуже швидко, пішла вперед і як могла тягла візок по розбомбленій вулиці Озерній. Скрізь валялись каміння, обірвані електричні та телефонні проводи, понівечені листи заліза з дахів, згорілі автомобілі. Раптом я зупинилась, з асфальту на 1.5 метри стирчала нерозірвана авіабомба, з великою обережністю та страхом почала її обходити, боячись, щоб вона не здетонувала. Відчувала, що сил моїх не вистачає на цей марафон. Назустріч з провулку, з бічної вулички, вийшов якийсь чоловік і сказав, що туди іти не слід, там небезпечно, треба іти нижче, ближче до мосту. Коли я побачила міст, то потік людей вже збільшувався. Їхали і автомобілями, підвозили тих, хто не міг сам пересуватися. Треба було перелізти через дві дорожні загородки з речами до дороги під мостом з правого берега. Люди допомогли. 

Під підірваною частиною мосту, перед річкою, скупчився великий натовп людей. Переправлятись треба було по вузький дерев’яній кладці, по якій бігла вода. Бійці територіальної оборони та військові брали під руки, і людей перетягували з валізами, з дитячими та інвалідними візками. Скрізь валялись великі брили бетону та покрученого заліза, через які і ногу не можна було підняти. Я відчувала, що сил майже нема. Тут на допомогу мені прийшов молодий чоловік, який запропонував взяти мою валізу на колесах і піднести її на другий високий берег. 

Коли я вилізла на високий берег річки до шосе, то не побачила ані того молодого чоловіка, ані моєї валізи. 

Бійці швидко переганяли людей через шосе, до лісочку, куди на швидкості з Києва на різних легкових автомобілях під’їжджали волонтери, бо з боку Бучі та Гостомеля весь час в спину людей стріляла артилерія ворога. Підбігла до черги і сусідка Наталія, і ми разом з шістьма іншими людьми, котами та собаками на маленькому автомобільчику рвонули по Новоірпінській трасі у бік Києва. В передмісті Києва Ново-Біличах ми пересіли у великі автобуси, і вони колоною відвезли нас на Київський центральний вокзал, де формувалися потяги для біженців у бік Львовa. На вокзалі було море людей, які різними потягами їхали до західних кордонів. Через кілька годин нам з Наталією вдалося втиснутися в просту електричку до Львовa. У вагоні було біля 300 людей, люди по 6 осіб сиділи на одному боковому сидінні, стояли та сиділи на валізах в проходах, тамбури теж були забиті стоячими людьми. У нас була одна маленька пляшка з водою на двох та дві маленькі шоколадки. В таких умовах 12 годин ми їхали до Львівського вокзалу. Там нас вночі зустрів син мого дуже доброго знайомого. Ми, нарешті, помились, попили чаю та лягли у чисту постіль.

Через кілька днів маршруткою доїхала до Ковеля, де мене чекав син в хаті приятелів. Знайома місцева жінка взяла мене в свою машину для перетину кордону з Польщею, бо її дочка раніше з новонародженою дитинкою були вже переправлені в Холм. Вона мене довезла до вокзалу, і польські волонтери порадили мені їхати з пересадкою в Познані наБидґощ, де вже перебували мої дві онучки. Їх прихистив приятель та колега мого сина. 

Отак я опиналася в ніч з 12 на 13 березня в невідомому для мене старовинному польському місті Бидґощ. 

Поділитися: