Проф. Роман Дрозд ■ №19-20, 2020-05-10-17

Цьогоріч минає 30 років діяльності Об’єднання українців у Польщі та наближається його VIII З’їзд. Це – чудова нагода, аби підбити підсумки, спробувати оцінити зроблене – успіхи, поразки та помилки. Я не претендую на непогрішність. Певно, деякі мої твердження будуть неповними, надто загальними, але я сподіваюся, що ця стаття стане матеріалом до подальшої дискусії, особливо – щодо майбутнього найбільшої української організації у сьогоднішній Польщі. Я свідомо не порушую тем, пов’язаних з культурною, освітньою чи організаційною діяльністю. Підкреслюю, це – дуже важливі питання, але я зосереджуся на тих справах, у яких розбираюся найкраще.

Політичні зміни у країні після 1989 року більшість польських громадян української національності зустріли з надією. Демократизація давала сподівання на зміну їхнього становища, особливо в контексті рівноправного ставлення з боку влади. Безпосередній доказ цього – депутатський мандат Володимира Мокрого, який був кандидатом опозиційного Громадянського комітету «Солідарність» за часів Леха Валенси, а також – створення постійної Комісії національних та етнічних меншин при Сеймі, очільником якої став Яцек Куронь. До цього додалися зміни в Радянському Союзі, зокрема в Україні. Новим викликам не відповідало створене 1956 року Українське суспільно-культурне товариство. Його вважали закостенілою організацією, а керівництво УСКТ звинуватили у надмірній покірності комуністичній владі. Люди вимагали змін. У такій атмосфері 24-25 лютого 1990 року у Варшаві пройшов Надзвичайний з’їзд, на якому УСКТ перетворили на Об’єднання українців у Польщі. Його головою став Юрій Рейт, а секретарем – Мирон Кертичак. Учасники з’їзду прийняли абсолютно новий статут, у якому підкреслювалося, що ОУП є організацією, яка представляє інтереси української національної меншини та дбає про її національну ідентичність. У програмі Об’єднання визначили також нові напрями діяльності – сьогодні ми б назвали це стратегією діяльності. Це – дуже цікавий, об’ємний документ, хоча, на жаль, забутий – попри свою актуальність. У ньому представлене становище української громади у Польщі, визначені підвалини, напрями та способи діяльності, а також окремі питання: участь українців у політичному та суспільному житті Польщі, організаційна діяльність, культурно-освітня робота, аматорський мистецький рух, освіта та виховання молодого покоління, наука та мистецтво, видавнича та господарська діяльність, зв’язки з медіа, збереження культурних пам’яток, релігія та церква.

Участь у політичному житті

Програма передбачала активну участь українців у політичному житті країни і самоврядуванні; також йшлося про протидію антиукраїнській пропаганді, прагнення засудити акцію «Вісла» та отримати відшкодування за заподіяну кривду. Треба визнати – від самого початку політичних змін у Польщі українська громада, зокрема ОУП, брала участь у політичному житті та у самоврядуванні. Спершу розраховували на власні сили і на те, що українська спільнота достатньо численна і може ввести своїх представників до Сейму та Сенату. Однак створений у 1991 році Виборчий блок меншин не отримав мандату; за нього проголосували понад 30 тисяч людей, серед яких – чехи, литовці та словаки. Отримані результати показали, що українська спільнота – не така численна, як вважалося, а чинне виборче законодавство не дозволяє розсіяній по Польщі українській меншині отримати мандат. Саме тому були спроби змінити виборчу систему для розпорошених спільнот на куріальну (пол. system kurialny), тобто створити один виборчий округ, який охоплював би всю країну. Таке рішення давало би шанс на власне представництво у Сеймі, але, попри всі намагання – і депутата Володимира Мокрого, і пізніше Мирослава Чеха – спроба була невдалою, оскільки парламентська більшість не схилялася (і тоді, і зараз) до такого вирішення питання. Тому зупинилися на тому, що українські кандидати балотуватимуться зі списків польських виборчих комітетів. Логічним партнером став «Союз свободи» (пол. «Unia Wolności») з огляду на його відкритість до питань національних меншин. Саме за їхнім списком Мирослав Чех двічі пройшов до парламенту. Після того, як ця партія зникла з політичної сцени, увагу ОУП привернула «Громадянська платформа» (пол. «Platforma Obywatelska»). За її списками до Сейму пройшов Мирон Сич. На жаль, пов’язувати свою діяльність лише з однією політичною силою – це помилка для організації меншин. Друзів треба мати скрізь. Я не маю тут на увазі, звісно, крайні праві партії, які завжди прагнутимуть асимілювати національні меншини. Для них, націоналістів, кожен представник такої громади – чужий і потенційно загрожує інтересам держави. Відсутність аполітичності, яку я трактую тут як відкритість до різних політичних сил, завжди матиме несприятливий вплив на меншину у випадку зміни партії при владі. Треба було подбати про представництво українців у різних виборчих списках, а про цьому намагатися – наскільки це було можливо – зробити так, щоб вони балотувалися в різних виборчих округах. Набагато краще виглядає ситуація з місцевими виборами, тут є справжні досягнення. Цю діяльність варто підтримувати та розвивати.

Акція «Вісла»

Найскладнішими у діяльності Об’єднання виявилися історичні питання, особливо – оцінка польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни та післявоєнного періоду. Для української спільноти найважливішим було і залишається засудження акції «Вісла». ОУП зайнялося цією проблемою від самого початку свого існування, надсилаючи відповідні листи, резолюції, звернення до найвищих представників польської влади. Ці спроби не припинялися протягом всіх 30 років функціонування Об’єднання, хоча найбільшу активність у цій сфері можна було помітити у 90-х роках. Цьому сприяла загальна атмосфера в країні. Демократична Польща, що народжувалася тоді і яку будували колишні опозиційні активісти, пов’язані із «Солідарністю», однаково ставилася до всіх громадян і прагнула виправити усю кривду, заподіяну комуністичним режимом. На фоні цих настроїв у серпні 1990 року Сенат прийняв постанову, що засуджувала акцію «Вісла». Це стало «вітром у вітрила» для активістів ОУП, які повірили, що Сейм також зможе засудити депортацію українців 1947 року, а завдана шкода буде компенсована. Наступні роки показали, що цей постулат неможливо реалізувати через опір більшості депутатів у Сеймі – за будь-якої політичної конфігурації. До того ж, польська влада узалежнила питання засудження акції «Вісла» від аналогічних дій України щодо убивств поляків на Волині та Східній Галичині. Такий підхід відповідає принципу обопільності, а громадяни держави стають заручниками політики іншої країни. На мою думку, велика частина польського суспільства – якщо не більшість – підтримує цей принцип. Об’єднанню залишається тільки звертатися до влади й пояснювати, що такі дії дискримінують громадян, а ставлення має бути рівноправним до всіх – це гарантує Конституція та чинне законодавство. Діяльність ОУП у справі засудження акції «Вісла», без сумніву, сприяла тому, що у 2002 році президент Польщі Александр Кваснєвський оприлюднив «Лист до української спільноти», у якому виразив свій жаль у зв’язку із заподіяною українцям кривдою; у 2007 році президенти Лех Качинський та Віктор Ющенко у спільній заяві визнали, що акція «Вісла» порушувала основні права людини.

Досягненням ОУП є також те, що колишнім в’язням концентраційного табору в Явожні призначили урядову пенсію, хоча й не вдалося добитися надання їм прав комбатантів.

Антиукраїнська пропаганда

Дуже складною справою виявилася – і надалі такою залишається – протидія антиукраїнській пропаганді. Діячі Об’єднання від самого початку усвідомлювали, що, якщо сприйняття українців більшістю польського суспільства не зміниться, реалізувати адресовані владі постулати буде складно – зокрема й у питанні виборів. «Ця діяльність,  – читаємо у програмі, – має на меті сприяти створенню відповідного політичного клімату, в якому українці почуватимуться вільніше та стануть активнішими на політичній сцені. Ідеться також про виховання молодого покоління без шкідливого тягаря суспільної свідомості». Варто підкреслити, що у цій сфері Об’єднання українців у Польщі зробило багато. Будуючи свою позицію у відносинах із владою та неурядовими організаціями як партнерську, ОУП послабила стереотип українця, що існував у польському суспільстві. Зі створених Об’єднанням документів можемо побачити, як часто організація реагувала на недбалість журналістів та необ’єктивні повідомлення, що з’являлися у медіа. До цього варто додати діяльність видавництва «Тирса», тижневик «Наше слово», багато культурних та освітніх ініціатив, участь у наукових конференціях, дискусіях, присутність у медіа та інші заходи такого типу – усе це покращувало сприйняття українців поляками. Звичайно, цьому також сприяла поява незалежної української держави, велике зацікавлення національними меншинами з боку медіа та науковців, демократизація життя у Польщі, дві українські революції та багато інших чинників – тут не вистачить місця, аби перерахувати їх усі. Як наслідок – негативне ставлення до українців зменшилося зі 63% у 1993 році до нинішніх 34%, а слово «українець» втратило своє пейоративне, несхвальне значення. Звичайно, цей процес не був легким. Комуністична антиукраїнська пропаганда закарбувала у свідомості більшості польської спільноти одностороннє бачення польсько-українського конфлікту, який і надалі пропагувала колишня політична еліта, а також «кресові» та націоналістичні кола.

Тож українські активісти швидко пересвідчилися – легко не буде. У грудні 1990 року активно поширювалася фіктивна «Ухвала Крайового Проводу ОУН», у якій вказувалося, що український націоналізм є небезпечним для встановленого в цій частині Європи порядку, а для Польщі становить смертельну загрозу. Це завдало удару також по українській спільноті у Польщі, адже деяких її діячів назвали «агентами Організації українських націоналістів». На жаль, протидія упередженій щодо українців у Польщі інформації займатиме активістам ОУП багато часу і в майбутньому. Тут необхідна зовнішня підтримка та допомога польських друзів.

Примирення з поляками

Варто оцінити також вклад ОУП у процес польсько-українського примирення. Думаю, це добре описує моя книга «Пробачаємо і просимо пробачення. Об’єднання українців у Польщі в польсько-українському історичному діалозі», яку я раджу зацікавленим цією темою читачам. Додам, що українські активісти у цьому діалозі обрали християнську концепцію примирення «пробачаємо і просимо пробачення». Цю формулу неодноразово використовувало найвище керівництво Об’єднання, вперше – у «Посланні до поляків» (пол. «Posłanie do Polaków»), яке оприлюднив Конгрес українців у Польщі на 50 річницю акції «Вісла». Важлива діяльність у цій сфері – історичні наукові конференції, організовані спільно зі Світовим об’єднанням військових Армії Крайової. Вони мали на меті роз’яснити трагічні сторінки в історії польсько-українських відносин періоду останньої війни та післявоєнних років. Варто також згадати про ухвалу Головної ради ОУП на 70 річницю Волинської трагедії, а також підтримку діяльності задля примирення, якою займалися церкви та влада Польщі та України.

Тим не менше, були й помилки. У перші роки існування Об’єднання не врахувало те, що більшість поляків інакше оцінює польсько-український конфлікт, не взяло до уваги пов’язані з цим їхні почуття. Це яскраво проявилося у питанні місць пам’яті українських жертв польсько-українського конфлікту. У згаданій програмі ОУП ідеться про необхідність захисту світських та релігійних пам’яток української культури, створення музеїв та архівів, повернення населеним пунктам та вулицям колишніх назв. У питанні вшанування пам’яті ідеться про те, що охорони потребують, зокрема, цвинтарі солдатів Української Народної Республіки та могили заслужених українських діячів. Саме таку діяльність у цій сфері і проводили.

Я, однак, порушу питання знесення куполу колишнього греко-католицького кафедрального собору в Перемишлі. Намагання Греко-католицької церкви повернути цю святиню були невдалими, і вона зосталася у розпорядженні ордену Кармелітів, який почав надавати їй латинський характер, пояснюючи це поверненням первинного вигляду, який собор мав у XVIII столітті. Українська громада у Польщі виступала проти: для неї такі дії означали стирання слідів її перебування на цій землі. Почалася «війна за купол», яка не тільки завершилася поразкою українців та людей, що їх підтримували, а й значно погіршила польсько-українські відносини і в Перемишлі, і у Львові. На мою думку, варто було прийняти позицію Греко-католицької церкви у Польщі, яка на основі того, що собор має іншого власника, на офіційному рівні не втручалася у суперечку. Українські діячі не оцінили свої сили і фактично від самого початку займали програшні позиції. Я знаю, що історикові легше пояснити певну подію з перспективи часу, бо він уже знає, які наслідки вона спричинила, але це не звільняє тогочасних відповідальних за рішення людей від обов’язку прораховувати результати своїх дій. Тим не менше, Об’єднання українців у Польщі і надалі повинно брати активну участь у польсько-українському діалозі.

Вшанування пам’яті

У наведеній програмі Об’єднання нічого не сказано про вшанування пам’яті людей, що загинули від рук поляків. Однак життя написало тут свій сценарій (я детальніше описав це у книзі «Українці у Польщі та їхнє минуле (1947-2005)»). Демократичні зміни, що відбувалися в РП після 1989 року, дали українському населенню можливість відвідати місця, з яких їх виселили. Перш за все вони йшли до церкви (якщо вона ще існувала) та на цвинтар. Там знаходили могили своїх близьких, прибирали їх, відновлювали або встановлювали нову огорожу на кладовищі. Почали також віднаходити та наводити лад на могилах людей, яких вбили члени польського підпілля чи формувань комуністичного режиму, адже часто там спочивали їхні близькі. Схожа ситуація була із могилами учасників українського партизанського руху, які загинули у боротьбі з польськими формуваннями або НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ; рос. – Народный комиссариат внутренних дел – НКВД). Символом цієї діяльності стало відкриття пам’ятника Українській повстанській армії на кладовищі у Грушовицях – церемонію провела Спілка українців-політичних в’язнів сталінського періоду. Навколо цього спалахнули пристрасті. Пам’ятник зачіпав почуття більшості польського суспільства, яке вважало УПА злочинним угрупуванням, оскільки його члени вбивали поляків. Поширювались заяви про те, що українці встановлюють нелегальні пам’ятники, зокрема такі, що прославляють УПА; їх вимагали знести. Ситуація була напружена, оскільки перетворилася на «війну за пам’ятники». Питання врегулювання законності місць пам’яті в цих умовах лягло на плечі діячів Об’єднання українців у Польщі. Почалися дуже складні перемовини із Радою охорони пам’яті боротьби та мучеництва (РОПБМ), які завершилися підписанням трьох угод, що значною мірою налагодили питання українських місць пам’яті, зокрема – могил загиблих членів УПА. Велика заслуга у цьому належить тодішньому голові ОУП Миронові Кертичаку.

Здавалося, що справи рухаються у правильному напрямку, проте у 1999 році українська Державна комісія у справах увічнення пам’яті та РОПБМ підписали протокол, що стосувався польських місць пам’яті в Україні та українських – у Польщі. Відтак ОУП перестало бути партнером для Ради, якій польські місця пам’яті було важливішими за українські. Результати, досягнути яких було так складно, стали даремними. На жаль, процес вирішення питань вшанування пам’яті, в який ОУП фактично втягнули, займав дуже багато часу і всі скромні сили, які були в Об’єднання. Однак виходу не було. Історичні питання, зокрема щодо таких вшанувань, належали до категорій історичної пам’яті українців, їхніх почуттів та гідності. ОУП не могло дозволити собі не займатися цим. Але це вплинуло на імідж Об’єднання – націоналістичні кола (і не лише) почали розглядати його як організацію, що прославляє українських націоналістів. Це проявлялося у негативному та навіть ворожому ставленні до лідерів ОУП, особливо до його голови Петра Тими. Відтак перед Об’єднанням виникає питання – скільки місця й часу мають займати у його діяльності історичні теми? З аналізу попередніх дій усіх сторін щодо політики пам’яті випливає, що для нинішньої польської влади ОУП у цій сфері не є партнером. Ним може бути українська влада, яка має в руках необхідні інструменти. Тим не менше, Об’єднання та Українське історичне товариство у Польщі мають опрацювати відповідну стратегію щодо історичних питань. 

Я поділився з вами кількома роздумами на дуже важливі теми. Вони визначатимуть діяльність ОУП у майбутньому. Тому перед найбільшою українською організацією в Польщі постає потреба аналізу досягнень, опрацювання висновків та внесення відповідних корективів у свою діяльність. На мою думку, менше місця в ній повинні займати історичні питання, а Об’єднання українців у Польщі має не піддаватися на спроби втягнути його в непотрібні дискусії, особливо ті, що були натхненні націоналістичними колами.

Поділитися: