Жанна Кузнєцова ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №6, 2021-02-07

«Я знаю, чому саме „Юпак” став книгою року BBC в Україні!” – відповідаю я, коли подруга запитує, чи сподобався мені твір Сайгона. Сказати щось про враження від книги тут справді важко, адже в сучасній українській літературі ми особливо не маємо з чим порівнювати – надто мало текстів такого штибу. Щось схоже уже є в драматургії, бо і сам «Юпак» написаний як драматичний текст – багато подій, діалогів та конкретних описів. Його хоч зараз бери і став на сцені або знімай у кіно, за жанром він дуже близький до документальної драми. 

Прийшовши за «Юпаком» до крамниці, я ледь вихопила передостанню книгу, хоч і коштує вона недешево у порівнянні із середніми цінами звичайного книжкового – 300 гривень проти 150-200. Завдяки визнанню експертів Книги року ВВС, утім, її розкупили як гарячі пиріжки. 

Прочитала – швидко, за два вечори. Підкинула чоловікові – так само. Бачу відгуки в соціальних мережах – всі пишуть, що витрачають на книгу два-три дні. У чому ж секрет успіху?

Чи можна сказати, що Сергій Сергійович Сайгон (справжнє прізвище автора – Лещенко) віднайшов щось новітнє у літературі? Зовсім ні. Але він так вміло поєднав різні стилістики, так цікаво розповів історію життєвого шляху свого героя, що в сумі це дало якраз дещо зовсім нове, але й до болю знайоме, рідне. Це буквально історія на зламі тисячоліть, бо в ній ідеться про останні роки минулого і перші – нинішнього.

Особисто я не знайшла у книзі жодного героя, прототипу якого не могла би згадати з життя, хоча я народилася і виросла дуже далеко від степового села – радше у старому традиційному східноєвропейському місті. Та час мого дорослішання припав на роки, описані у книзі, тому обставини я вмить зчитую як давно знайомі. Калейдоскоп облич у «Юпакові» виявився універсальним як для села у степовій Україні, так і для невеликого галичанського міста. Впевнена, що інші читачі, звідки би вони не були, – за умови, що бачили на власні очі українські будні початку 2000-х, – теж впізнають цю до сліз рідну картину: маленькі зарплати в чесних працівників, зате великі прибутки у бандитів, злодіїв та інших кримінальних елементів. На жаль, саме з них виросли українські бізнесмени й олігархи, почасти й політики та чиновники. Але це вже тягне на інший роман.

То що ж це за загадковий головний персонаж у цій книзі? 

Щойно я зрозуміла що й до чого, одразу згадала відомий роман Стівена Кінга «Крістіна». Крістіна у нього – автомобіль-вбивця. Кожен її новий власник потрапляє під вплив зла, і все закінчується так, як часто у Кінга – кров’ю і смертю. 

Але хто такий цей Юпак? Це людина? Якийсь хлопець? Поки книжка не опинилася в моїх руках, я обдумала десятки припущень, одне з них навіть було на кшталт «це танець – як гопак». Але ні, виявилося, що ЮПАК – це скорочена жаргонна назва мотоциклу ІЖ «Юпітер», який випускався в російському Іжевську і був мрією чи не кожного радянського хлопця-підлітка.

Юпак, звісно, не такий кровожерний, як Кінгова Крістіна, але теж доленосний «герой», який, хоч номінально і не є живою істотою, усе ж проходить усі етапи розвитку персонажа, постійно трансформується, переходить на нові рівні, змінює людей і світ навколо себе. 

На самому початку книги мотоцикл отримує від держави за певні заслуги (не буду уточнювати, за які, аби зберегти інтригу) один селянин. Через заздрощі сусідів і примітивне прокляття, яке виявляється досить сильним, Юпак переходить з рук у руки, і кожному новому власнику приносить якусь біду. Але, попри всю цю навколомістичну інтригу, нещастя, що трапляються з юнаками, дуже правдоподібні, а сільська бабка-шептуха, до якої звертається один із них, – це збірний образ бабусь, що були чи не в кожному українському селі від Донбасу до Закарпаття. Щоби не бути голослівною, натякну: магічна сила у такої немічної на вигляд жіночки – ого-го, і це стане очевидним якраз наприкінці оповіді. 

Очікувано, що всі власники Юпака – хлопці. Тому в романі розкрито кілька по-справжньому яскравих образів юнаків, з усіма їхніми позитивними і негативними рисами. Але сила Сайгона в тому, що, він, створюючи ці повні, тривимірні, життєві характери, поважає кожного, не кидає їхні сюжетні лінії без розв’язки. Кожен гачок у романі має свою зачіпку, кожне питання – відповідь.

Як тільки я зробила висновок, що жіночі образи тут – пласкі, невиразні і майже відсутні, як під кінець книжки письменник вводить героїню, у яку закоханий один із власників мотоцикла. Дівчина теж потрапляє у халепу, проходить кілька складних випробувань, які гартують і змінюють її єство; бачимо її думки, рішення, зчитуємо поведінкові мотиви. Отже, автор не обмежився в романі суто чоловічими історіями, але зумів так само добре розкрити і жіночий характер. 

Через -надцять років Сайгон переносить нас на Донбас, на війну, куди також потрапляють деякі з раніше причетних до Юпака юнаків. Нині це вже дорослі чоловіки, з різними долями, випробуваннями, крізь які довелося пройти, і поглядами, які за ці роки сформувалися. Війна оголює все, й авторська позиція в ставленні героїв до світу проявляється дуже просто: на чий бік став, така ти й людина. 

І дійсно, хіба може хороша людина стати ворогом своєї країни?

***

Сергій Сергійович (Saigon), «Юпак», ТОВ «Білка Студіо». – Київ 2020, 320 с.

Поділитися: