Лідія Ковальчик ■ РЕПОРТАЖ ■ 2010-09-29

{mosimage}

Ми познайомилися зовсім випадково. Завдяки пропозиції Володимира Денеки я змогла пізнати “Черемош” – ансамбль танцю з Венґожева.

08.08.2010,
23:30 Чекаю їх біля Павільйону Банаха у Варшаві. Навкруги – темрява, знаю тільки, що будемо разом протягом 8 днів.
Під’їжджає автобус “Duet Plus” з мазурськими номерами, вибігають з нього двоє чоловіків і представляються: один з них – це водій автобуса, а другий, швидкий, – то Володимир Денека; я приємно здивована.

З-за вікна з цікавістю позирає дружина п. Володимира – це пані Леся. Входжу досередини, примощуюсь за чоловіком, який назвав себе Ігорем. За мною – Марта і Магда, які супроводжують “Черемош”. Решта спить. Зараз і на мене находить сон, але щоб виїхати мені треба було удвічі більше попрацювати. А місце в мене дійсно королівське – подвійне та ще й кондиціонер в автобусі: просто комфорт першого класу. Раптом бачу крізь сон – хтось летить. Розплющую очі і бачу, а це п. Леся переміщується між кріслами в такому темпі, немовби птаха летіла. Підлога вся зайнята – тут найзручніше спиться. Певно, щось ззаду доказували. Знову тиша, спимо.

9.08.2010
3:30 Зупинка. Хлопці повеселішали настільки, що захотілося їм співати: правда, досить несміливо і трохи не в тему “Слов’янська вода” – але завжди приємно почути такі мелодійні звуки. З часом відголоси затихають.
Словаччина – певно, люблять нас місцеві поліціанти, бо час від часу затримують нашу ракету, хочуть з нами “говорити”.

Угорщина – Буда, Обуда і Пешт
Доїхали до Будапешта. Шукаємо свого готелю. Помилка на одну літеру в Системі ґлобального позиціонування (СҐП – GPS – ред.) завела нас майже під посольство Японії. Ми опинилися в найбільш престижному районі столиці Угорщини. Час немилосердно втікає, конче мусимо доїхати до готелю, водіям закони наказують 12-годинну зупинку.
Невелике виправлення в СҐП – і знаходимо в Обуді свій готель “Retro” (www.retrobudapest.hu), положення якого для нас корисне – недалеко знаходиться велика крамниця, тож можемо порозкошувати. Готель знижує нам ціни. На відстані 10 м від нього збереглося старовинне римське поселення Аквінкум. Завдяки черговому адміністраторові можемо в готельному ресторані приготувати вечерю. Всі їмо надворі: так веселіше. Панує дисципліна, старші члени ансамблю керують молодшими. Ніхто не нарікає. Панство Денеки ще залагоджують справи. Після вечері їдемо до крамниці. Наближається ніч, п. Леся вже показала себе тактовною сумлінною вихователькою, якій вдається передбачити майже все. Про неї сміливо можна сказати, що вона є шиєю колективу, яка мудро повертає свою – точніше, п. Володимира – голову у відповідний бік. “Голова” не відстає від “шиї” – організовує зустріч і представляє нам план на наступний день. Повертаємося до наших кімнат.
Ночую з Олею – ветераном ансамблю, вона в “Черемоші” вже 6 років. Оля у своїх балетках показує мені розрядку, якою починаються заняття в ансамблі. Говорить, що це скорочена версія. 15 хвилин – і вже відчуваю біль у м’язах. Починає до мене доходити, що молоді артисти сильно завантажені працею: крім шкільних обов’язків, у них принаймні тричі на тиждень заняття в ансамблі. Над вправністю постійно треба працювати, щоб не перестати бути еластичним – пояснює згодом п. Леся. Коли проходять концерти, звичайно ж, зустрічей більше. “Черемош” живе майже як родина; його члени різного віку – від 8 до 26 років. Старші якось природно звертають увагу на молодших. Деякі дійсно є родиною. Спільні репетиції, виїзди, зустрічі – це все єднає. Діти тут і з польських, і з українських сімей, мимохіть вчаться один від одного.
– Навіть як у когось болить нога, то він все одно шкутильгає на репетицію – без ансамблю просто важко витримати, – деякі “секрети” зраджує мені Оля.
Крім голови, шиї й артистів, певно, “Черемош” не був би “Черемошем” без “пана Ігоревого”, – як на нього кажуть діти. Він завжди готовий пригравати якусь мелодію до танцю. Постійно займається забезпеченням відповідної музики у відповідний час, а і ніколи не відвертається, коли хтось його турбує ще наступною проблемою.

10.08.2010
Опівдні повинен з’явитися екскурсовод. Маємо ще багато часу. Дехто залишається, інші вирішили пройтися в напрямі римських руїн, які ми випадково минали, шукаючи готелю. Однак ми не взяли до уваги, що автобус швидше переміщується, ніж людина. Не даємо ради дійти, обмаль часу, треба повертатися. Залишки будівлі тягнуться по цілій Обуді.
Якраз у Будапешті починається Х Молодіжний фестиваль. У місті багато молоді, всі в кольоровому вбранні. Де-не-де молоді люди намагаються балансувати на линві, повішеній між деревами. Одному учасникові нашого ансамблю захотілося спробувати – важка це штучка.

12:00 Знайомимося з п. Касею – екскурсоводом. Вона 3 години водить нас по Будапешті, насамкінець допомагає нам добратися до виїзної дороги.
Шлях минає швиденько. Затримуємося час від часу, щоб попоїсти. Канапки готуємо спільно на придорожніх стоянках, чай, каву або “зупки” з пакетика варимо в автобусі. Стільки нас – а якось чистенько вдається все організувати. Усі на команду повертаються до автобуса.

Кордон Угорщина – Сербія
Наш автобус, а точніше, плакати ансамблю “Черемош” звертають увагу пасажира автобуса, який зупинився перед нами. Це – маршалок Силезького воєвідства Боґуслав Сміґельський, який конче хоче дістати візитну картку нашого гурту. Можливо, встановляться нові контакти.

Сербія
Політично молода держава, яка утворилася щойно 5 червня 2006 р. Проте її історія сягає далеко в глиб віків, бо перші згадки про неї з’являються вже в VII ст. До сьогодні в культурі сербів відчуваються турецькі впливи, а неозброєним оком видно наслідки нещодавньої війни. Держава тільки починає підноситися, помаленьку люди будують нові дороги, доми, святині. Поки що тема про Косово досить делікатна. Хоч, як я пізніше спитала в нашого сербського знайомого Драґана – чи організатори фестивалю, на який ми їдемо, були б готові запросити звідти якийсь ансамбль – той відповів, що серби відкриті: питання тільки, який косовський ансамбль погодився б на це. Сербія в географічному розумінні – це передусім гори. Ми їдемо на південь країни, у долину ріки Південної Морави, до стотисячного містечка Враньє (Vranje).
Уже всі починають відчувати втому від постійної їзди. Темно. Зупиняємося на останню стоянку. Усі майже повернулися до автобуса, коли одна дівчинка пішла сама в туалет. Як тільки В. Денека зорієнтувався, відреаґував миттєво: досить гостро, але відповідно до ситуації. Просив дітей не ходити поодиноко, привчав ходити хоча б удвох, а меншим наказав ходити з опікунами.

11.08.2010
24:00 Ніч в автобусі. Потихеньку забриніли звуки “Многая літа”. Певно, у когось день народження. Повертаюся назад: мабуть, цей “хтось” спить – точно не видно, хто це, либонь, дізнаємося вдень.

Ранок. Недалеко від нашого місця призначення нас зустрічає Драґан Деніц, менеджер декількох сербських колективів (denicdragan@yahoo.com). Він буде нам допомагати як перекладач і наш опікун. Члени ансамблю вже його знають, вітаються тепло. Минулого року Драґан привозив до Польщі сербський ансамбль “Севдах”, який виступав на Міжнародному фестивалі дитячих фольклорних ансамблів, господарем котрого від 1996 р. є “Черемош”. Тепер “Севдах” запросив наш ансамбль до себе, тобто до Враньє, на IV Міжнародний фестиваль фольклору “Одржан”.

10:00 Нічліг у мотелі “Враньє”. Звідси, куди не глянеш – гори і приємна тиша. За горами з одного боку – Косово, з іншого – Македонія. Перед входом нас чекають дівчата і хлопці в народному вбранні, тримають хліб, сіль, перець та сербську сливовицю, яка лише для повнолітніх. Вітають нас Срджан Александрович (Srđan Aleksandrović) – голова ансамблю і товариства “Севдах”, та Владимир Янкович (Vladimir Janković) – хореограф ансамблю і секретар товариства.
У мотелі нас частують спеціальними великими котлетами, які називають плескавицею, та смачними тістечками і всім благом, яке прийшло господарям до голови.
Температура досить висока, повітря таке густе, що майже плаває, – потім дізнаюся, що ці дні були найбільш спекотними протягом цьогорічного літа в Сербії.
З’являється Ніколя – хлопець з ансамблю “Севдах”, якого визначили на нашого екскурсовода. Спекота, тож і вирішуємо мандрувати пізніше. У Сербії молодь починає життя щойно після 21:00 год. і бавиться до ранку. Так прохолодніше. Через годину виходимо до міста, яке, здається, близько- близенько. Ідемо 45 хвилин під гору. Температура не сприяє маршеві. Доходимо до Вранського будинку культури – тут “Севдах” і “Черемош” домовилися провести спільну репетицію. Усі починають бавитися, аж одному нашому хлопцеві стає гірше. Треба викликати швидку допомогу. Лікарі з’являються миттєво, після перших обстежень оцінюють, що все в порядку, проте на всякий випадок забирають потерпілого до лікарні. Пані Леся та члени групи супроводжують хлопчину. Решта пробує свої сили в сербських танцях. Бачу, як “Черемош” швидко схоплює нові кроки. Сербські танці, хоч на перший погляд прості, мають свої складнощі, які нашим артистам досить легко вдається подолати.
Повертаємося до мотелю – цим разом нас веде Мімі з товаришками: усі вони з сербського ансамблю, всі ледь волочуть ногами, Ігор до цього ще тягне свій робочий прилад – акордеон, який важить 15 кг. Однак жарти не втихають, жартує і В. Денека, підганяючи “своїх” дітей. Пані Леся і хворий вже чекають на нас. Усе гаразд. Гуртуємося у фойє: сьогодні святкує день народження Оля Каркут, отже вона мусить прийняти гуртові поздоровлення.

22:30 Дуже хочеться спати, але ще необхідно занести строї до кімнат і хоча б трішки їх переглянути. Завтра – перший концерт. Пані Леся ще зустрічається в холі з усіма і розповідає, як треба поводитися, питає, кому чого бракує.
Перша ніч у Сербії. У кімнаті зі мною – п. Богуся; вона приїхала в ролі опікунки, при нагоді супроводжує свою онуку Наталку, яка ще не танцює в головному складі, але приходить на репетиції і вчиться. Пані Богуся – весела жінка, час із нею швидко минає.

12.08.2010
Хтось стукає до дверей – пора вставати! Дисципліна мусить бути. Збираємося в холі, де нам говорять, що треба вітатися словами “добрий день”. Усвідомлюю собі, що мені також ще у півсні не хотілося відкрити рота. Соромно. Після сніданку – перша справжня репетиція: ще без концертного одягу, але вже відчувається, що концерт близько. Репетиція на подвір’ї – на бетоні. Танцюристи відпрацьовують лише більш складні хореографічні епізоди. Дуже гаряче: дехто танцює босоніж, хтось позбивав пальці. У “Черемоші” треба бути витривалим.

Екскурсія
Господарі запросили нас до музею Борисава Станковича (Borisav “Bora” Stanković) – відомого сербського письменника- реаліста. Враньє це місто, в якому він виховався і записав місцеву леґенду про дівчину на ім’я Коштана. Однойменна п’єса письменника відома в усьому світі. Після музею їдемо на короткий час в гори. Місцеві вулички страшенно круті й вузькі, здаються дуже небезпечними. Краєвид чудовий. Ще їдемо на обід і пакуємося.

18:00 Виїжджаємо на перший концерт до тритисячного містечка Бойник (Bojnik). По дорозі збираємо членів сербської групи. Енергія з них просто пашить, в автобусі починаються сербські танці. Їдемо дві з половиною години. Температура і дорога всіх вже втомила. Знімається буря. Їдемо до місцевої початкової школи, яка ввечері буде приймати всі ансамблі. Її директором є Аца Йованович (Aca Jovanović), історик та голова міської ради. У наших артистів поки що вільний час, а Л. і В. Денеки – зустрічаються з заступником мера Деяном Стояновичем (Dejan Stojanović). Після зустрічі вони швиденько оглядають сцену: саме ця не зовсім пристосована до гопаків. Гримить щораз ближче. Починається переодягання. Спекотно настільки, що строї липнуть до всього. Члени ансамблю допомагають один одному – без цього ніхто не дав би ради. Зачіски, ще перегляд нігтів, лак треба змити, біжутерію сховати. У когось одірвався ґудзик – необхідно пришити, хтось не так зав’язав запаску. Починається хвилювання. Пані Леся над усім наглядає, ще останні поправки. Виходимо на коридор. Коротка репетиція перед показом. Розрядка, щоб розігріти м’язи. Вже почалося. Біжу наперед сцени – нарешті їх побачу.
Перші танці – центральноукраїнські. “Привітальний” танець закінчується поклоном з хлібом – є ознакою відкритості й радості з нагоди прибуття гостей. Строї чарують усіх. Кольорові стрічки, квіти, червоні шаровари. Відразу видно довголітню працю, танцюристи майже плавають, хореографія змінюється. Глядач не в змозі нудьгувати. Один хлопець заплутався в скотчі, який тягнувся по сцені. Ноги майже зав’язли в ньому, як у петлі. Ледь- ледь не вивернувся. Досвід однак не дозволив танцюристові викликати сміху і перервати танець. Усе вийшло чудово. Наступний танець – “Козачок”, тут танцюють трійками. Після нього – “Метелиця”, яка дивує хореографією, сюжетністю. Артисти в’їжджають возами на сцену – це побутовий танець, у якому зображені забави хлопців з дівчатами, кидання сніжками, лякання козою. Усі можуть порадіти ним. “Черемош” збігає зі сцени, щоб переодягнутися. Оплески намагаються його наздогнати.
Тимчасом мер міста Небоя Ненадович (Nieboja Nenadović) вітається на сцені з Володимиром Денекою. Буря немовби віддалилася.
Наступний блок – гуцульський. Строї більш строкаті, кептарики в хлопців і дівчат. Тут венґожівські забави підготовлені на основі танцю на полонині, а глядачі дивуються забавами зі скакалкою, які презентує ансамбль. Незвичними фіґурами дивує також “Гуцулка”, у якій на закінчення дівчата, немов княгині, сидять на руках у хлопців. Блок закінчує “Космачанка” – танець із Космача. Обмаль часу, а колектив мусить переодягнувся до наступного блоку. Цим разом “їдемо” з ним на Поділля й Буковину. Ноги вже самі приєднуються до танців. Танцюють “Гордіянку”, “Польку притупанку” та “Варварку”. На кінець глядачів знову захоплюють незвичні здібності хлопців і дівчат у гопаку. Тут дівчата крутяться з несамовитою швидкістю, хлопці стрибають майже до неба, навприсідки творять неймовірні фіґури. Тло змінюється. Це – прощальний танець.
Йдемо на спільну з іншими ансамблями вечерю. Вже опівночі стоїмо перед автобусом – і знову чую “Многая літа”. Марійка Козій приймає поки що неофіційні побажання. До мотелю повертаємося о пів на другу вночі. Втомлені артисти ще не можуть лягти спати: мусять розвісити сорочки, щоб висохли на завтрашній концерт.

13.08.2010
Перед сніданком збираємося в уже звичному місці в холі, щоб тепер офіційно привітати М. Козій. Сьогодні їдемо покупатися в басейні. Вода холодна, аж важко плавати, але майже всі використовують нагоду охолодитися. Дехто засмагає. Чути сміх. Усі просто радіємо вільним часом.
Наступний виступ – щойно після обіду. Їдемо до невеликого містечка Владичин Ган (Vladičin Han). Тут виступ на великому спортивному майданчику, усе дуже приємно організоване. Глядачі побачать 4 групи: “Севдах” з Ораньє, “Віла зора” з Валеса в Македоні, “Черемош” і місцевий ансамбль, який чарує технікою виконання і цікавою, досить складною хореографією. Вертаємося знов о другій ніччю.

14.08.2010
Плани швидко змінюються. О 8:00 зранку делеґація танцюристів та Л. і В. Денеки їдуть на зустріч до мера Враньє Миролюба Стойчича (Miroljub Stojčić). Зустріч записують на камери. Ми повертаємося на сніданок, однак Оля та Іван з В. Денекою їдуть на інтерв’ю до телестудії, де будуть журналісти державних, комерційних та локальних телестанцій. Як пізніше дізнаємося, півгодинна трансляція про “Черемош” передавалася щодня протягом якогось часу, навіть тоді, коли ми вже поїхали зі Сербії. Інші вирішили відпочивати на вже “нашому” басейні.
О 19:00 збираємося, всі одягнені у сценічні строї. Їдемо до Враньє. Перед “Черемошем” – останній концерт. Це завершення фестивалю. О 19:30 починається кольоровий парад: дев’ять ансамблів марширують головною вулицею міста. Серед них звертають на себе увагу циганські колективи: один – духовий оркестр, другий – танцювальний гурт, який зачаровує одягом, учасники його немовби потрапили сюди з казки про Синдбада мореплавця.
Парад доходить до центру – і тут відбудеться концерт. Македонські, сербські й циганські звуки, певно, досить відомі місцевій публіці, яка численно зібралася довкола “сцени”. Спереду натовп дітей, усі глядачі намагаються танцювати спільно з ансамблями. Маленькі, – може 2-3-річні діти, – уже захоплюють вмілими танцями. Публіка танцює з усіма. За кулісами члени ансамблів, які чекають своєї черги, також танцюють, – це просто один великий спільний танець. Раптом усі завмирають – починає виступ “Черемош”. Діти в захопленні стоять, наче стовпи, зі здивування повідкривали роти. Щось незвичне. І так – до кінця виступу. Українські танці підкоряють серця публіки. Концерт закінчився, однак забава триває далі. У меншому гурті – тільки самі члени запрошених ансамблів – бавляться спільно в гостях в ансамблю “Севдах” до 4:00 ранку.

15.08.2010
Виїжджаємо. Прощаємося із “Севдахом”, із Сербією, до якої щойно почали привикати. З горами. Здається, усі стали ще ближчими.
Я зрозуміла, що праця з таким колективом, як “Черемош”, нелегка – і для керівників, і для дітей різного віку. Подружжя Денеків створюють усім настільки родинну атмосферу, що дехто жартома називає п. Володимира “батьком” або “директором” – і насправді, без його серця та розуму, а також тихої підтримки п. Лесі важко було б уже мені уявити “Черемош”.
Велика подяка і низький уклін (щоправда, такого низького, як члени цього чудового ансамблю, я не в змозі поки що зробити) усьому “Черемошеві”, а особливо – Лесі та Володимирові Денекам.

(Виїзд авторки відбувся на запрошення керівника ансамблю.)

“Наше слово” №40, 3 жовтня 2010 року{moscomment}

Поділитися: