Христина Заник ■ ПОГЛЯДИ ■ №31, 2019-08-04

Кажуть, що італійська мова легка. Проте граматика не завжди це підтверджує. На відміну від української, де лише один минулий час, в італійській вживається п’ять часів! Один з таких, якого інколи може бракувати у вжитку в українській чи, наприклад, польській,  – це передминулий час. Він називається італійською трапассато проссімо і означає дію, яка сталася перед іншою дією в минулому. До речі, в старослов’янській мові такий час також існував і називався плюсквамперфект або давноминулий чи передминулий час. Саме тому підсвідомо відчуваючи його, можемо сказати: «я був зробив…». Хто вивчає італійську мову або хто її вже знає, часто відчувають цю потребу – вжити саме передминулий час. Наприклад, таке речення: «Перед тим, як почалася фізична агресія щодо українців, польська влада (була) не засуджувала мову ненависті в інтернеті». 

До речі, навіть в Акті проголошення незалежності України 1991 року автори вжили цей час, незважаючи на те, що в сучасній українській мові він практично не використовується: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні […]».

Я живу в Польщі майже сім років. За цей час виразно відчула, як погіршилось ставлення до українців тут. Мені здається, що вихідною точкою став показ в кінотеатрах фільму Войцеха Смажовського «Волинь». Існує небезпека спрощення та однобічного і упередженого подання такої складної та болісної історичної теми. І коли індивідуальне художньо «прикрашене» представлення болючої сторінки минулого подається в широкі маси, це може призвести до узагальнень та звинувачень тих, хто має дуже опосередкований і далекий стосунок до тих подій або ж не має жодного. «Червоною ганчіркою для бика» стали українці, які живуть у Польщі. Весь тягар нападів польських націоналістів (а пізніше всіх тих, хто дізнався про українських підпільний рух з художнього фільму) за діяльність Української повстанської армії перекинувся на мігрантів з-за східного кордону. Українська меншина цей тиск відчуває віддавна.

І якщо перед цим мова ненависті активно поширювалась на просторах соціальних мереж чи в коментарях інформаційних сайтів, то пізніше ця сила ненависті трансформувалася в цілком фізичні жорстокі напади.

Спочатку ми почули про побиття людей на вулиці за те, що вони розмовляли українською. Ми побачили, як у просторі польських міст раз за разом вимагали: «Геть з Польщі!» у різних брутальних та нецензурних формах. Частина польських оглядачів, журналістів намагалась подати це як маргінальні випадки, які не відображають загальних настроїв. Я сама стала свідком того, як в нічному варшавському автобусі п’яний пасажир не хотів пропускати інших до виходу і на слушне зауваження хлопця, почувши східний акцент, виштовхав того надвір, розірвавши тому футболку та ланцюжок на шиї. Весь автобус промовчав. 

Але знаковим моментом, після якого стало по-стравжньому страшно, був напад і побиття цілої групи українців 29 червня в парку в Гожові Великопольському, який розташований недалеко від німецького кордону. «Вип…лять з Польщі!», «Зробимо з вами порядок!»,- кричали нападники. Кільканадцять українців потрапило до лікарні. «Нічого не підтверджує, що до непорозуміння дійшло на національному грунті», – вважає гожівська поліція, яка вже прокоментувала ситуацію. 

Після того нескладно зрозуміти, чому українська меншина в Польщі буває такою надто обережною, та можна лише здогадуватись, що відчували, наприклад, учасники ходи в Перемишлі в 2016 році, коли на них напали польські націоналісти. 

Не буду перелічувати всіх нападів, про які ми писали за останні роки в «Нашому слові» та про які вирішували не писати, щоб не нагнітати страху. Але недавня подія дає мені підстави стверджувати, що це вже не поодинокі випадки, які стаються, на жаль, всюди в Європі, а небезпечна тенденція.

В Торуні побилися четвертокласники. Здавалось би, буденна справа. Могла б такою бути, якби її не перекрутили в медіа праві політики разом з юристкою Магдаленою Майковською з товариства «Ordo Iuris». 15 липня вона написала у своєму твітері: «Учень на перерві звернув увагу колезі української національності, який вихваляв С. Бандеру, що в Польщі (той – авт.) вважається за бандита. Школа подала справу до суду». Депутати від ПІСу та Конфедерації написали до куратора освіти, воєводи та міністра освіти, також додаючи в своїх коментарях постулати про історичну політику держави. 

Тему в тому ж ключі підхопили праві медіа: з’явилось багато статей про те, як юний польський патріот стане перед судом за те, що не погоджувався на вихваляння Бандери. Наприклад, заголовок «Віртуальної Польщі»: «Учень був проти глорифікації Бандери. На батьків подали до суду» або ж «Не повірите! Учня звинувачують в… націоналізмі. Звернув увагу українському колезі, коли той вихваляв Бандеру. Справа потрапила до суду», – написав портал wpolityce.pl. 

Насправді ж виявилось, що хлопець 4-го класу мав проблеми з поведінкою в школі, багаторазово «порушував недоторканість інших дітей» та проявляв антипатію до іноземців. З огляду на безпеку учнів, школа звернулася до суду з проханням дослідити виховання та сімейну ситуацію, – повідомляє школа. Це пояснення оприлюднили в медіа. «Не маємо підтвердженої інформації, що хлопець з України в якій-небудь ситуації висловлювався на тему Степана Бандери», – зазначається в повідомленні.

Одна справа – пояснювати агресивну поведінку польських націоналістів тим, що це поодинокі маргінальні вчинки , а зовсім інша – вішати «ярлик» – «бандерівець» на 10-річного хлопця тому, що він українець, і називати біле чорним. 

Шкода, що у всіх цих ситуаціях не прозвучала критична позиція польських урядовців найвищого рівня. Хочеться, щоб потім не було потрібно використовувати передминулий час, як в італійській мові, говорячи: «До того, як поширилися напади на українців, польська влада (була) не реагувала на попередні поодинокі атаки». Адже описані вчинки – передвісники цілої лавини подібної поведінки, яку все важче зупинити. Виглядає, що влада послуговується принципом бравого вояка Швейка з сатиричного роману чеського письменника Ярослава Гашека про те, що якось воно буде, бо ще ніколи так не було, щоб якось не було.

Поділитися: