д-р Ігор Галагіда ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-04-12
{mosimage}
Явожно. Спогади з польського концентраційного табору. До друку пПідготували Б. Гук І М. Іваник, Перемишль – Торонто – Львів 2008, 368 сс.
Табір для українців в Явожні, який існував у 1947-1948 рр., це одна з найбільш трагічних картин нашої післявоєнної історії. У комуністичній Польщі говорилося про неї крадькома, часто лише в невеликому колі довірених осіб. Бувало, що про минуле понад 3800 в’язнів, які потрапили в ході акції “Вісла” за дроти Явожна (в більшості лише за те, що були українцями), не знала навіть їхня рідня.
Щойно після 1989 р. справою зайнялися професійні (українські й польські) історики, яким з часом пощастило віднайти чимало не відомих раніше документів. Не можна тут не згадати Євгена Місила (піонера “явожнянських” досліджень, який публікував свої архівні знахідки зокрема на сторінках “Нашого слова”), Казимежа Мірошевського (автора наукових статей про Явожно), Лукаша Камінського (який віднайшов та оприлюднив кілька прокурорських документів з 1940-х рр.) і кількох інших дослідників (у тому числі й автора цих рядків, який зокрема підготовив текст про долю греко-католицьких та православних священиків – в’язнів табору).
Однак більшість з тих матеріалів – це лише “сухі”, написані науковою мовою тексти. А ніщо так не віддає людських емоцій чи переживань, як спогади очевидців. Вони, звичайно, деколи неточні, у подробицях, може і не до кінця правдиві (часто-бо розказують про події, які відбулися кілька десятків літ тому). Але буває і так, що лише такою дорогою можемо пізнати невідомі факти, про які в документах нема і сліду, можемо пригадати забуті (або часом і навмисне замовчувані) прізвища чи місця. Крім того, лише так можемо хоч частково зрозуміти, що чули свідки описуваних подій, якими дорогами кружляли їхні думки тоді й сьогодні, та яке в них зараз ставлення до пережитого.
Така є, зокрема, вартість нового книжкового видання, яке потрапило до рук читача завдяки клопотанням Об’єднання українців “Закерзоння” з Торонто “Явожно. Спогади в’язнів польського концентраційного табору”. Чималий за обсягом (більше 300 сторінок), зредагований Мирославом Іваником з Канади та Богданом Гуком з Польщі том містить 38 свідчень, з яких більшість публікуються вперше (тут можна додати, що спогад Михайла Рапака – чого не відмітили редактори – вже був оприлюднений свого часу на сторінках “Перемиських дзвонів”).
Редактори збірника доклали чимало зусиль, щоб зібраний у книжці матеріал був якнайбільше репрезентативний для всього Закерзоння. Тому тут знайдемо свідчення українців з Холмщини і Надсання, Лемківщини та Бойківщини. Добір авторів спогадів віддзеркалює також суспільну структуру української громади в тодішній Польщі. Більшість із них селяни, але є також свідчення священиків, вчительки та вояків УПА.
Публіковані матеріали передають трагізм буденності таборового життя, невід’ємною складовою якого були страх, голод, воші та жорстокі знущання охоронців. Система кар за всякі “провини” була в Явожні доволі розбудована. За найменше порушення табірного “закону” в’язні отримували побої, брудну лайку або карцер. Крім того, в таборі діяла спецгрупа функціонерів УБ, які всілякими способами пробували доказати причетність до підпілля допитуваних ними осіб. Тих, які не хотіли підтвердити таких закидів, неминуче чекали тортури: безпощадне биття, шпильки під нігті, вливання води в ніс або підключення до струму. “Він казав мені закрити двері. Я зловила за клямку, а струм кинув мною на стіну, бо він підключив струм до клямки. Я схопилася за стілець – знову мною кинуло. Утратила пам’ять. Вернулася до пам’яті й слідчий дав трохи перепочити. Потім як не копне в живіт, і другий раз, і третій! І знов у підвал. Тривало це тиждень час”, – згадує одна з авторок спогадів. Деякі не видержували і перед ними пізніше було ще “звичайне” слідство, присуд і тюрма.
Точного числа жертв Явожна мабуть ніколи не встановимо. Відомо лише, що в самому таборі від голоду, виснаження та тортур загинув 161 українець. Деякі з них, щоб скоротити муку, наклали на себе руки. Скільки в’язнів померло після звільнення – не відомо. Безсумнівно також, що тих, які вижили, Явожно на довгі роки (на завжди?) затаврувало спогадами про пережите. Це відчувається не в одному спогаді, поміщеному в збірнику. “Часом собі тепер сиджу й думаю, що я те Явожно пережила, і ходжу, і живу, але часом то все бачу знову, воно вертається у снах. Буджуся, підношу збиту уві сні руку й думаю, чи дам нею раду рухати, чи ні”, – писала інша жертва. Винуватці того, на жаль, лишилися непокараними. Торонтська книжка є, без сумніву, цінним свідоцтвом, до якого не раз заглянуть не тільки професійні історики. Можна сказати, що це своєрідний черговий пам’ятник, який поставили жертвам концтабору в Явожні співв’язні та редактори спогадів.
Не можна не згадати й про те, що збірник дуже педантично (зразково) зредаговано, а ощадне графічне оформлення, поміщені світлини та додатки є вдалим доповненням змісту. Треба також підкреслити, що хоч книжка спогадів про Явожно появилася як перший том спогадів із серії “Бібліотека Закерзоння”, то ще у 2002 р. вийшов у світ третій том (А. Леськів-Кіт, “Спогад про село Корчмин”), а рівночасно зі спогадами “явожняків” до рук читача потрапив і третій том (А. Кордан, “Один набій з набійниці. Спомини вояка УПА з куреня “Залізняка””). У редакційній підготовці зараз чергові книжки, які розкажуть про виселення українців до УРСР та про долю Холмщини в довоєнні та повоєнні роки. Слід тільки бажати – і редакторам, і читачам – щоб їхній рівень був не нижчим, як описаного тут збірника.
УВАГА! Томи 1 та 3 “Бібліотека Закерзоння” можна ще замовити, пишучи до автора тексту електронною поштою (igha@wp.pl), або в ОУП у Варшаві.
“Наше слово” №16, 19 квітня року {moscomment}
