Юлія Бережко-Камінська: «Усі слова пласкі, щоб описати, що таке війна…»

Валерія Гуржий ■ ВІЙНА ■ №20, 2022-05-15

Українська поетка Юлія Бережко-Камінська жила в Бучі, що неподалік від Києва. Від самого початку місто потрапило під окупацію росіян, вони розстрілювали цивільних, ґвалтували людей і руйнували будинки. Після двох тижнів життя в окупованій Бучі Юлії вдалося виїхати. Тепер вона з дітьми мешкає у Кракові, а нещодавно у Варшаві відбулася презентація її нової книжки «Гравітація слова» про любов, радість життя та духовність. Видання почали друкувати за кілька днів до війни.

Як розгорталися події в місті з 24 лютого та як ви зі своєю родиною там виживали?

Коли почалася війна, ми вважали, що все буде недовго і швидко закінчиться. Не думали, що росіяни проявлять таку жорстокість та завдадуть настільки страшних руйнацій житловим районам та інфраструктурі. До нас із Ірпеня відразу приїхали друзі, аби перечекати цей час разом. Хоча їхні колеги і знайомі казали, що необхідно евакуюватися, у перші дні цього зробити не вийшло, а далі стало просто неможливо – мости підірвані, дороги заблоковані. До того ж ми з інтернету дізнавалися про людей, яких розстрілювали за спробу вибратися з окупованого міста. Ми сиділи в підвалі два тижні і спершу думали, що невдовзі зможемо повернутися до будинку. Але цього не сталося – настільки інтенсивними були бої довкола. Нам було страшно залишатися, але і їхати теж було моторошно. У Бучі активні бої розпочалися з перших днів війни, вибухи лунали з сусідніх вулиць, від них тремтів не лише наш будинок, а й земля під ним. Наступного дня ми дізналися, що снаряд «Смерчу» (реактивна система залпового вогню – ред.) впав на нашій вулиці, але, на щастя, не розірвався. Були дні, коли бої не стихали й на хвилину багато годин поспіль, а небо майже завжди затягували чорні хмари диму.

Чи було у вас що їсти і пити в цей час?

Нас врятувало те, що на зиму ми робили запаси продуктів: консервації, олії, крупи. Також у перший день війни вдалося дістатися до магазину й купити борошна, щоб була можливість самостійно випікати хліб. Ми запаслися питною і технічною водою. Потім, коли вода у кранах зникла, хапалися за різні можливості поповнити запаси: збирали й розтоплювали сніг, підставляли відра під водостоки.

Як вам вдалося евакуюватися з міста?

Нашим друзям на десятий день війни зателефонували й сказали, що з Бучі буде їхати автомобіль, який зможе їх забрати, але щоб до нього дістатися, необхідно пройти кілька вулиць. Моя донька Ольга (18 років) з друзями вирішила йти до машини, вони тікали під кулями і снарядами. Незадовго після їхнього виходу посилилися обстріли, а вдома зникли електроенергія та зв’язок. Донька розповідала, що йшла вулицею, на якій лежало багато убитих цивільних. Коли вони дісталися до місця призначення, поруч розпочався сильний бій, і вона разом із друзями – усього їх було восьмеро – заховалася в будинку. Тоді на вулиці стояв мороз, у будівлі росіяни вибили вікна, також майже не було їжі та води, але повернутися вже не можна було через сильні бої в місті. Вони мали близько десятка яєць і трохи консервованих огірків і помідорів. Тож варили яйця, потім у цій воді запарювали чай. Через п’ять днів дізналися, що в місті запрацював «зелений коридор» і спробували виїхати – у них вийшло. Але декілька машин, які їхали позаду них, були розстріляні.

Я весь цей час із сином Іваном перебувала вдома, наші телефони давно розрядилися, та й зв’язку не було. Про «зелений коридор» ми довідалися випадково – я визирнула на вулицю й побачила людей, які кудись ідуть, із будинків та підвалів повиходили сусіди. На велосипеді я поїхала у центр міста, де стояли тисячі людей із дітьми, домашніми тваринами і сумками. Всі вони чекали на автобуси, які в той день до Бучі так і не пустили окупанти. Ми повернулися додому й не знали, що робити і куди їхати. У якийсь момент здавалося, що вдома відносно безпечно. Але у той самий час розуміла, що загинути можна будь-якої хвилини. Я довго вагалася і вже вирішила залишитися поруч із чоловіком, який відмовився покидати рідний дім. Але вже наступного дня наш сусід запропонував виїхати на його автомобілі. Я взяла сина, фотоапарат, книжку, трохи одягу і поїхала з міста.

Буча – це ваше рідне місто?

Я народилася у Чорнобаївці під Херсоном, там виросла, там живуть мої батьки. Потім вступила до Національного університету імені Тараса Шевченка у Києві, але мешкала у передмісті – Ворзелі, Бучі, працювала в Ірпені. Росіяни у своєму ток-шоу жартували, що в Україні є «Бермудський трикутник»: Ірпінь-Буча-Гостомель, а в його центрі – Чорнобаївка. Це – мій трикутник.

Чи багато ваших близьких людей залишилося в Україні?

Зосталися всі мої родичі, товариші, колеги. Так, чимало роз’їхалися по різних країнах, але коло моїх друзів широке, і практично в кожному місті є люди, про яких я думаю і за яких хвилююся. Найбільше – на півдні, в центрі та на заході України.

Усе, що відбувається з нами, залишає свій слід у свідомості та душі. Як пережиті події вплинули на вашу творчість?

Я нещодавно випустила книгу «Гравітація слова», яка сповнена радості до життя, любові до природи, людської ніжності, кохання і натхнення. У ній ідеться і про відточення душі, проходження труднощів, страждання та вихід на «чисту воду», коли людина опиняється на новій висоті розвитку. Про це – моя творчість. Вірші – це специфічна терапія, пишучи, я завжди ніби виймаю з душі голки, які туди заганяє життя. Позбавляюся болю, страждань, переживань і, звичайно, не зможу оминути тему війни, бо мені треба і її вийняти з душі. Зараз я про це часто думаю, але мені страшно це робити. По-перше, ще відкрита душевна рана, яка щодня трошечки береться «шкоринкою», але почитаю новини – і ця шкоринка зривається, рана кровоточить. А по-друге – я не знаходжу слів такої сили, які здатні передати той страх, жах і апокаліпсис, який панує сьогодні в Україні. Усі слова здаються мені надто пласкими, дрібними і недолугими.

Як ваші діти перенесли евакуацію та що планують робити у Польщі? Будуть тут продовжувати навчання?

Діти виявилися напрочуд мужніми і стійкими. Ніхто з них і нас усіх жодного разу не плакав. Не дозволяли собі. Попри те, що поруч із нами рухалися колони танків і гули бойові гвинтокрили, донька читала роман Станіслава Лема, не піднімаючи голови, а син тренувався складати кубик-рубик, грав у шахи с друзями та допомагав по господарству. Що робити далі – до кінця ще не розуміємо. Але дистанційне навчання у бомбосховищах – це не освіта. Тим паче, що перед цим досить довго в дітей був схожий віддалений режим  через коронавірус. Люди налякані, у стресі, уроки скорочені. Донька закінчила школу, вступила до університету, але передумала і вирішила йти на іншу спеціальність. Їй однозначно потрібний якийсь творчий напрямок. Ми розуміємо, що Україні ще досить довго буде не до творчості, та Ольга налаштована на те, щоби вивчитися, отримати досвід і повернутися додому. Вона дуже сумує за Україною, переймається тим, що там відбувається.

А ви плануєте повертатися?

Планую, але не знаю, коли. Я людина мистецтва, тож чи буде тепер для мене робота в Україні, якщо і в мирний період із цим було непросто? Я так довго працювала на те, щоби побудувати дім, зробити в ньому ремонт тощо… Мені хочеться мати час для творчості, не витрачати себе на роботу, далеку від мого основного призначення. Так я зможу бути ефективнішою не лише для себе, а і для своєї країни.

Чому ви вирішили їхати саме до Польщі?

Сталося це випадково, я зробила допис у фейсбуці, коли друзі переконали, що із заходу України треба рушати далі. Я не знала куди, в мене не було контактів, запрошень. Після публікації посипалися десятки пропозицій із різних країн світу. Але коли мені написав знайомий музикант і запросив до Кракова – я одразу погодилася, навіть не думаючи. Відчуваю, що зробила правильний вибір, тому що потрапила до неймовірних людей, дуже щирих, доброзичливих і творчих. Почуваюся тут як удома. Краків називаю містом свого другого народження, тому що відколи ми виїхали з Бучі, у мене було відчуття, ніби я вмерла, а залишилося лише тіло. Хочу мати час та можливість заглибитися у місцеву культуру, історію, відчути дух Кракова і залишити після перебування тут цикл ліричних текстів. 

Чи ваші наступні твори можуть бути пов’язані з Польщею?

Думаю, що Польща у будь-якому разі рано чи пізно проявиться в моїй творчості, хоча зараз не можу сказати, як саме. Я досі шокована війною, вона надто сильно вдарила по моєму внутрішньому світу. 

Поділитися:

Категорії : Статті, Розмова

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*