Христина Заник ■ ПОГЛЯД ■ №25, 2021-06-20

15 червня 1956 року вийшов перший номер газети «Наше слово». За ці 65 років видання висвітлювало найважливіші події з життя українців у Польщі, писало про польсько-українські відносини, політику Польщі щодо громадян іншої національності, про культуру, освіту, історію, і про життя в Україні, робило інтерв’ю з політиками, лідерами громади, митцями. З ним виростало і дорослішало не одне покоління переселенців з акції «Вісла».

Газета змінювалася разом з політичною ситуацією, ставала вільною від цензури, переймала загальні медійні тренди. За час попереднього головного редактора був створений перший сайт «Нашого слова», кілька років тому команда редакції оновила його. За останні роки (а навіть десятиліття) кількість передплатників паперової версії зменшувалась, а кількість читачів на сайті і у мережі «Фейсбук» зростала. В контексті тенденцій в медіа та асиміляційних процесів  це, звісно, закономірні процеси, але я дуже вболіваю за те, щоб паперова версія виходила ще багато років. Це залежатиме також від Вас, дорогі читачі.

Ми почуваємо себе вільними. Критикуємо те, що вважаємо неправильним. За час моєї присутності в редакції газети ми продовжили цю тенденцію та неодноразово гостро піднімали важливі питання у сфері історичної політики, умов для розвитку української (як і загалом меншинної) культури, освіти. Але ми також показуємо успіхи нашої громади, звичайних людей, їхнє життя.

У році 52 повні тижні. І один або два (у високосному році) додаткові дні. Мені не треба провіряти цю інформацію, бо відколи я прийшла в «Наше слово», моє життя вимірюється номерами. Зараз робимо 25 номер – середина року. «Будьте обережні, бо цей круговорот затягує», – сказала мені на початку роботи багатолітня журналістка і коректорка Наталя Кравчук і вона мала рацію. Наша редакція живе циклами в сім днів. Щовівторка – свіжий запах друкарської фарби і паперу, пакування і висилка номера. Я працюю в газеті майже 4,5 роки, але досі щоразу з підвищеним биттям серця розриваю нові пачки, щоб побачити – який він? Бо ніколи макет не дає такого відчуття, як готовий надрукований номер. Запакувавши свіжі номери і виславши їх, думаємо про наступний: ніби біжимо і не можемо спинитися.

Коли я прийшла в редакцію, попередній головний редактор, Ярослав Присташ, вже не працював в газеті майже рік. І тому в мене не було наставника, якого я потребувала. Але також, завдяки своєму незнанню я дивилась на видання трохи ширше, воно дозволило мені інколи виходити за рамки, подивитись на громаду ззовні, не боятися змін. Деякі люди образились. Мабуть, це карма журналіста – без найменшого наміру ставати тим, на кого ображаються.

Ми живемо в часи змін. Ніколи не було в історії Польщі такого унікального моменту, коли кількість мігрантів з України в десятки разів перевищує кількість представників української меншини в Польщі. І це – вибір. Вибір, чи сприймати цих людей – як загрозу своєму сформованому образу українця у Польщі, чи спробувати побачити в них тих, хто, ймовірно, в майбутньому стане цією новою меншиною. Так, не всі вони розмовляють українською на побутовому рівні, так, не всі ходять до церкви. Але всі вони є українцями. Бо Україна теж є різною. В багатьох аспектах відстає від Польщі, проте має свої сильні сторони. І, до речі, Україна є відкритішою, ніж Польща, до інакшості. Я особисто завжди тішуся з того факту, що в Україні Джамала, співачка кримсько-татарського походження могла представляти Україну на пісенному конкурсі «Євробачення» у 2016 році. До речі, перемогла на ньому. Чи можете ви таке уявити в Польщі? І я не про перемогу. Чи могла б Польщу представляти, наприклад, українка з Польщі? Ця відкритість не загрозлива, вона – дає більшу різноманітність, вона дозволяє кожному мати такі ж шанси на своє професійне зростання.

Ця ситуація – вибір для громади: між тим, чи побудувати відносини з мігрантами у протиставленні, акцентуючи на відмінностях, конфліктуючи так само, як різні хвилі українських мігрантів у Британії чи в США, чи шукати можливості співпрацювати, рости, розвиватися і збагачуватися. Не «вчити» мігрантів бути «правильними українцями», а зрозуміти, що ніхто не може формувати цих правил. Як слушно сказала Маргарет Тетчер, зовсім не обов’язково погоджуватись зі співрозмовником, щоб знайти з ним спільну мову.

Це унікальний шанс стати сильнішими, різноманітнішими і багатшими. Зрештою, те, що я, людина, яка приїхала з України, очолила редакцію «Нашого слова», також свідчить про ці зміни і про те, що визначальне не місце народження, а світогляд і зацікавлення.

«Наше слово» – це більше, ніж звичайна журналістика, це своєрідна терапія. Воно навчило мене, що світ не є чорно-білим. Воно навчило шукати золоту середину. Бути редакторкою в «НС» – це постійне балансування. Це балансування між традиційним і новим, між консерватизмом і потребою змін, між особистим і глобальним. Для нас фотографія малюка у вишиванці (як ми друкуємо в останньому номері кожного року) така ж цінна і важлива, як фотографія будь-якого політика чи знаменитості. Бо кожен цей малюк може змінити громаду не менше, ніж будь-який політик.

«Наше слово» – це унікальна газета, де рівень лояльності і відданості читачів такий, про який лише можуть мріяти інші видання. Читання її означає більше, ніж просто читання будь-якого медіа, це – частина світогляду. «Був відданим читачем «Нашого слова»», – таке речення трапляється в некрологах про наших колишніх передплатників. Мене та всю нашу редакцію до глибини душі зворушують відгуки читачів, які розповідають, що «Наше слово» сформувало їхній світогляд, про те, що завдяки ньому вони покращили свою українську мову, про те, що чекають з нетерпінням кожного номера, про те, що є ті, хто зберігає всі номери тижневика за всі 65 років. Це – безцінний скарб для кожної редакції. І він, мені здається, є винагородою за нашу роботу.

Христина Заник, головна редакторка газети

Поділитися: