Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №10, 2020-03-08

Для вихідців із Надсяння і нинішніх жителів Перемишля буде цікаво познайомитися з книгою Степана Заброварного «З хроніки Народного дому в Перемишлі (1901-1945)».

На основі архівних документів, а також публікацій у часописах Галичини та «Нашому слові», частково – зі спогадів очевидців, автор уклав хроніку не тільки історії зведення будинку, а й, насамперед, громадсько-культурних заходів, що проходили у цій значущій перемиській локації. Професор-упорядник розповідає також про події, які відбувалися в інших установах – церкві і навчальних закладах. На думку Степана Заброварного, загальною рисою їх усіх була синхронізація і велика співпраця, бо мета була одна – розвиток національного життя українців у Галичині. Смак свободи люди відчули 1848 року під час «Весни народів». Австрійський цісар ліквідував панщину та дозволив засновувати політичні організації. 2 травня 1848 року була створена Головна Руська Рада (ГРР), а її активістами стали представники української громади – духівництво, світська інтелігенція, міщани і студенти.

Друкованим органом ГРР була «Зоря Галицька», на сторінках якої організація заявляла, що галицькі і наддніпрянські русини належать до однієї нації, а перші завдання, які ГРР перед собою ставить – це зберегти віру і поглиблювати національну свідомість через розвиток мови, шкіл та видавання книжок. На жаль, процес національного відродження галицьких русинів невдовзі загальмувався через розкол руху на дві течії: русофілів і українофілів, а та- кож польсько-українські протистояння в Галичині. 1880-ті роки, однак, знаменують засновуванням часописів й українських шкіл. Услід за цим у Перемишлі з’являється Український інститут для дівчат, потім – Перемиська гімназія. Серед населення регіону оживають національні прагнення, зокрема – в культурній сфері.

Побудова культурної установи

Створенням громадської установи у місті над Сяном зайнявся доктор Теофіл Кормош, пропонуючи заснувати товариство, яке відповідало би за побудову і подальше ведення справ Народного дому. Цікаво, що перших членів-засновників цієї організації можна розділити на три групи: 10 вчителів, 9 священиків та 8 представників інших професій. Згідно з першим статутом товариства «Народний дім», що його написав Олекса Ярема (1900 рік), інституція у судовому реєстрі була віднесена до прибутково-господарських установ.

У лютому 1903 року товариство нараховувало вже 117 членів зі 179 уділами. Банк «Віра» (заснований 1894 року Кормошем), надав організації перший кредит, тож вони змогли купити на аукціоні спершу половину ділянки, а наступного року – її решту. 4 липня 1903 року єпископ Костянтин Чехович освятив наріжний камінь майбутньої будівлі. За задумом засновників Народного дому, записаному в спеціальному акті та вмурованому разом із каменем, це мав бути «Храм воскресіння Русі-України, вогнище її нового життя, твердиня її молодої волі, святиня її безсмертного слова і пісні…». Побудова Народного дому в Перемишлі завершилася у жовтні 1904 року. Це було найшвидше будівництво споруди такого типу в Галичині. Від рішення про початок робіт до освячення і відкриття перемиського дому минуло неповних п’ять років, а сам процес будівництва тривав близько трьох.

Через ІІ Світову війну 25 вересня 1939 року у Народному домі розмістилися прикордонники, а перемиське товариство фактично перестало існувати. Потім на ріці Сян встановили окупаційний німецько-радянський кордон, Народний дім зайняла Червона армія, а всі громадсько-культурні заходи були скасовані. Напад Німеччини на СССР 22 червня 1941 року призвів до об’єднання обох частин міста. Український комітет з допомоги міг працювати на всій території, на сцену Народного дому повернулися театральні вистави.

Автор книги, тоді – учень п’ятого класу «шашкевичівки», запам’ятав свою присутність на виставі «Тріумф прокурора Дальського» у виконанні львівського театру в лютому 1942 року. Народний дім був великою культурною установою, де поруч із власником – товариством «Народний дім», існувало товариство «Руська бесіда» (пізніше «Українська бесіда»), функціонували інші культурно-освітні та господарські установи. Деякі приватні особи винаймали там помешкання, а фірми – приміщення для офісів та крамниць.

Та найбільшою цінністю був просторий зал зі сценою. Тут відбувалися театральні вистави, концерти, покази фільмів та громадські збори. Слід згадати про виступи видатних оперних співаків: Модеста Менцинського, Соломії Крушельницької та хору Дмитра Котка, а також виставки художниць Олени і Ольги Кульчицьких. Столітній ювілей народження Тараса Шевченка також відзначали в Народному домі – у цьому заході брали участь всі українські школи Перемишля.

Неспокійні Пикулицькі прощі

У хроніках Народного дому записано також усі довоєнні походи до збірної могили «Борцям за волю України» в Пикуличах. Поминальні богослужіння присвячувалися жертвам польсько-української війни за Галичину (1918-1919) – і загиблим, і полоненим, які помирали в страшних умовах у польських таборах. У 1925 році високу могилу прикрасив залізний хрест, який спроектувала Олена Кульчицька.

Наступного року відбувся урочистий захід – освячення хреста на пикулицькій могилі, коли поліція відібрала вінок із тризубом. 1938 року, коли в регіоні посилилися антиукраїнські акції, противникам громади не сподобалася величава (близько 18 тисяч вірян, що мали 300 вінків) церковна процесія.

Оркестр читальні «Просвіти» оштрафували на 15 злотих, замінивши кару на два дні арешту за те, що вони вдягнули на процесію «шапки-мазепинки» (мазепинка — головний убір українських військовиків, що належали до Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії – ред.) Тож за кілька років до цього староство дозволило носити такі шапки.

Політична активність українців

1928 року у варшавському Сеймі ІІ Речі Посполитої було аж 46 українських послів, з яких половина (23 людини) представляли Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Один із них – доктор Володимир Загайкевич з Перемишля, якого навіть обрали віце-маршалком парламенту.

Саме він відважно наголошував, що політичні, економічні й культурно-освітні права українського населення обмежують. У 1930-х роках Перемишль займав важливе місце в кооперативному русі. Провідну роль відігрівав «Маслосоюз», бо, крім адміністративних справ, займався також просвітницькою та популяризаторською діяльністю.

Натомість кредитні установи «Віра», «Міщанська каса», «Центросоюз», «Українська щадниця» та товариство «Народний дім», окрім того, що опікувалися суто фінансовими питаннями, вели також фахові курси для сільської молоді.

Полонізація етнічного населення

У другій половині 30-х років посилилася полонізаційна діяльність у Галичині й на Волині. Тодішнє законодавство накладало обмеження на українське шкільництво та позбавляло українських селян прав на збільшення земельної ділянки від час поділу великих маєтків. Навіть у Сеймі ІІ РП доходило до різких виступів, спрямованих проти греко-католицького духовенства, особливо проти митрополита Андрея Шептицького. 1938 рік загострив польсько-українські відносини: тоді був ліквідований Союз українок (центр у Львові і 72 відділи).

Одним з проявів полонізації було підсилення регіонально-етнічних відмінностей (лемків, гуцулів, підляшуків), переслідування православної церкви (руйнування святинь і змушування до переходу на католицизм). Самбірське староство покарало також греко-католицького священика за те, що він українізував прізвища, змінюючи кінцівки «скі», «цкі» на «ський», «цький».

Аби зрозуміти потреби і активність українців у Перемишлі, варто розповісти про стан і національну структуру населення міста і перемиської округи станом на 24 січня 1942 року. У місті: українців – 17 тисяч, поляків – 25 тисяч, євреїв – 18 тисяч. В окрузі: українців – 151 863, поляків – 75 176, євреїв – 27 262 людини. У книзі Степана Заброварного наведені дані про лідерів Народного дому, звіти ревізійних комісій, стан прибутків і витрат, що є наочним доказом того, як прискіпливо в інституції працювали над ретельним представленням її діяльності.

В окремій колонці автор представив список усіх організацій, які користувалися приміщеннями Народного дому на вулиці Костюшка 5, а також навів назви установ, розташованих за іншим номером вулиці. Подано також назви усіх українських інституцій, які знаходилися в місті, а їх – чимало. Для прозорості наведено календар від 1774 до 1940 року – «Національного відродження Галичини». Рубрика «Літопис товариства „Народний дім” у Перемишлі» розповідає про всі заходи, пов’язані зі зведенням будинку і діяльністю організації. Післявоєнні роки стали безнадійними для перемишлян-українців. Боротьба за повернення будівлі до їхньої власності була безрезультатною.

Орендуючи її, Українське суспільно-культурне товариство та Об’єднання українців у Польщі тільки збільшували свої борги. Історію цих подій, включно із судовими вироками, хронологічно представив редактор Богдан Гук. Корисною виявилися також інформація, розміщена у «Нашому слові». Видання спонсорували Львівська обласна державна адміністрація та суспільно-культурне товариство «Надсяння».

Степан Заброварний виконав титанічну працю, щоб впорядкувати всі зібрані матеріали у трьох розділах. Історія Народного дому, неймовірна відданість високоосвічених перемишлян – це данина теперішнім господарям цього культурного центру, які через довгі роки повернули його у свою власність і, жертвуючи своїм часом та коштами громадськості, вдосконалили установу – аби Народний дім служив нинішнім і прийдешнім поколінням українців над Сяном.

Фото Касі Комар-Мацинської

Поділитися: