о. Стефан Батрух ■ УКРАЇНСЬКА МЕНЩИНА В ПОЛЬЩІ ■ №1, 2018-01-07

Різдво у перші століття християнства було повністю пов’язане зі святкуванням Богоявлення (Водохреща). До теофанійних євангельських об’явлень зараховувалися хрещення в Йордані, поклоніння царів, чудо в Кані Галилейській і помноження хлібів. Таким чином свято Богоявлення, яке 6 січня святкували християни вже в перших віках, охоплювало кілька подій, об’єднаних в одну церемонію. Тільки з часом західна Церква виділила народження Христа як окрему подію. Святкування Різдва, яке почали відзначати 25 грудня, поширилося на всю Церкву у IV ст. Празник був уже тоді відомий у Єрусалимі, Антіохії, Константинополі та Іспанії.

Східна традиція робить акцент на святкуванні народження Христа і водохрещенні в Йордані. В обох цих подіях Богоявлення означає появу або проблиск божественного світу в історії. Це стосується як людини, так і чудесного явища. Перші згадки про свято знаходимо в Єфрема Сирина (IV ст.), згідно з якими Богоявлення – це прихід Господа або його народження в тілі.
Хоча святкування розділяє 13 днів різниці між юліанським та григоріанським календарем, усі християни вшановують Спасителя, який прийшов на світ, щоб вирвати людину з темряви і відновити повноту її життя. Християни західної традиції переживають чотири тижні адвенту – очікування перед Різдвом, а в Церквах східної традиції (греко-католицькій і православній) святкування попереджає 40-денний передріздвяний піст – Пилипівка. Він починається 28 листопада, тобто наступного дня після літургійної згадки святого Филипа.
Від свята апостола Андрія (13 грудня) починається літургійний передсвятковий час, що видно в піснеспівах відповідного змісту: «Стань, Вифлеєме, Божою митрополією: бо Світло навечірнє приходить, щоб народитися в тобі; ангели, дивуйтеся на небі; люди, прославляйте на землі; волхви перські, дари принесіть; пастухи, на сопілках граючи, трисвяту пісню заспівайте: Всяке дихання нехай хвалить Творця всього (стихири утрені)». Схожі слова лунатимуть й у святковому богослужінні святого Миколая (19 грудня). Цими піснеспівами вірні східної традиції духовно готуються до святкування празника Різдва. У народних звичаях відомі також «андріївські вечори», які до певної міри перекликаються з древньою традицією своєрідних запустів перед початком різдвяного посту. Від 14 грудня в літургійних богослужіннях згадують пророків, а за два тижні перед Різдвом – усіх праотців від Адама до Христа і вибраних старозавітних отців: Авраама, Ісаака, Якова. Останньої неділі перед Різдвом в особливий спосіб згадуваний пророк Даниїл і три отроки. Усі ці звичаї та передріздвяні обряди допомагають приготуватися до приходу Христа. У сам день Навечір’я церковне правило наказує строгий піст. Різдво у християнській традиції зустрічає святвечір. Християни західної традиції ламаються оплатком, а вірні східної Церкви діляться просфорою. В обох випадках усі складають один одному побажання. В ніч перед Різдвом у святково прикрашених церквах відправляється Велике Повечір’я. Літургія Євхаристії правиться в день празника. У східній традиції на видному центральному місці храму – тетраподі – ставляють ікону народження Христа. У різдвяних богослужіннях проголошується радість і сила Господнього пришестя. Вечірня та Велике Повечір’я починають безпосереднє святкування і є справжнім вибухом радості й надії, що проявляється в основному різдвяному тексті, яким є святковий тропар: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння. В ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися Тобі – Сонцю правди і пізнавати Тебе – Схід з висоти, Господи, слава Тобі!»
Радісне й родинне свято Різдва Христового створює бажання продовжити його, зробити його часом, який дарує нам можливість бути разом. Тому наступного дня згадується день Собору Пресвятої Богородиці, вказуючи на Марію як на приклад глибинного довір’я.
Третій день святкувань присвячений пам’яті святого первомученика Стефана – як свідка дієвого і твердого, поставленого перед вибором між вічним і дочасним.
Шість днів посвяття завершують різдвяний період, але час Богоявлення триває до Йордану. Протягом цих днів на богослужіннях є повторювані пісні та співи, що прославляють об’явлення Бога, нагадуючи, що джерело і підставу нашого буття можна відшукати тільки в Тому, хто, будучи предвічним, заради нас прийшов у світ.
За своєю суттю свята в окремих християнських традиціях не різняться, відрізняє їх лише зовнішня форма. Всі звичаї та символи допомагають у контакті з Невидимим і Незбагненним. Церкви різні способи використовують, щоб передати правду про Богоявлення своїм віруючим, беручи до уваги їх культурну ідентичність. Багато християнських традицій є відображенням величі та краси Творця. Тому можемо насолоджуватися багатством духовної спадщини, яку ми прийняли від наших предків. Нам потрібна відкритість і повага до відмінностей між традиціями. Бог є один для кожного, незалежно від розбіжностей, які існують. Візантійська і латинська духовність разом створюють мозаїку, яка відображує реальність, що тече з одного джерела. Для цього є особливим приводом святкування Різдва (7 січня) і Водохреща (19 січня). Ці самі події відзначаються за різними календарями. Такий сам зміст, але по-різному виявлений, є свідченням різноманіття. Християнські традиції створюють можливість відкрити для себе таїнственну присутність Бога на різні способи. Живучи в Центрально-Східній Європі на стику візантійської і латинської духовності, у нас є особливий привілей, який дає нам можливість більш широкого погляду на те, що важливе у нашій культурній та релігійній спадщині. Можемо пишатися тим, що у нас є скарб, значення якого – унікальне. Тож подивімося знов на знаки, якими говорить Невидимий. Піднесімо серця вгору, щоб не надто сильно зосереджуватись на зовнішній комерційній формі Різдвяних свят. ■

Поділитися: