14.03.2024
Шукач і хранитель фольклорних скарбів
Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №7, 2024-02-18 Упродовж століть українці обстоювали своє право на духовний код, що є живильним ґрунтом для формування самоідентичності. На...
Жанна Кузнецова ■ УКРАЇНА ■ №9 2022-02-27
Сьогодні – 16 лютого, середа. Понад три місяці ми, українці, звідусіль отримували інформацію про неминуче відкрите російське вторгнення на нашу територію. І ці анонси не виглядали пустослівними, адже локально наша війна з Росією триває уже 8 років, постійно гинуть наші військові, окупований півострів Крим та частина Луганської і Донецької областей, де досі залишаються українці.
Заяви західних партнерів лунали все гучніше і гучніше; американські, британські, німецькі та інші європейські видання рясніли мапами і планами нападу, у той час як Росія справді стягувала свої війська на кордони з Україною.
Із часу «приручення» невизнаного президента Білорусі Олександра Лукашенка Владіміру Путіну стало значно легше «кошмарити» українців своїми танками на кордонах, адже тепер за 2 години їзди автівкою від Києва (мого дому), на кордоні України з Білоруссю, стоять російські військові угрупування, важка бронетехніка, танки і ракети. Це не може не турбувати.
Серія дипломатичних візитів світових лідерів до Києва та Москви теж не дуже тішила. Ставки росли, ультиматуми важчали, атмосфера «накалялася». Відеозвернення президента Володимира Зеленського не заспокоювали, а радше напружували ще більше. Дати ймовірного вторгнення наближалися – 15-16 лютого майоріли червоним на календарі в українських домівках і відгонили холодним страхом.
Нині люди масово записуються в загони територіальної оборони, цивільне населення вчиться стріляти, надавати першу медичну допомогу, шукає укриття у підвалах своїх будинків; хтось, навпаки, вилітає з країни або їде на західну її частину, де під боком – безпечний кордон із Польщею.
Є гласне (чи негласне?) правило – не вести переговорів із терористами. Але, звісно, коли ставкою є людські життя, цією нормою можна (а часто – і треба) знехтувати. Східний сусід-терорист приставив зброю нам до скроні у вигляді танків на кордонах, і висловлює свої жорсткі ультиматуми західним партнерам, зокрема США. Серед вимог – намагання вирішити за нас питання майбутнього вступу у НАТО. Ми виявилися мовчазною жертвою, і членство в Альянсі, прописане у Конституції, насправді від нас не залежить. Мають на це вплив країни-учасниці блоку, які зараз, аби запобігти великій війні, здається, наобіцяли Путіну що завгодно, коли завгодно і як тільки він забажає. А той, досягнувши якоїсь своєї проміжної мети, наказав вчора помалу почати відводити війська від південно-західного округу, тобто від частини наших кордонів.
Що там далі на порядку денному? Терористи ж зазвичай не зупиняються, коли отримують бажане, чи не так?
14.03.2024
Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №7, 2024-02-18 Упродовж століть українці обстоювали своє право на духовний код, що є живильним ґрунтом для формування самоідентичності. На...
04.03.2024
Григорій Сподарик ■ АНАЛІТИКА ■ №6, 2024-02-11 Візит Дональда Туска в Україну став відповідним моментом, щоб придивитися до відносин між сусідніми країнами. Може, вони...
18.02.2024
Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №4, 2024-01-28 Колядки, пасторалі, щедрівки, віншування – днями в греко-католицькій церкві Білого Бору пройшло вже 27-ме польсько-українське колядування. Участь...
15.02.2024
Валерія Гуржий ■ УКРАЇНА ■ №4, 2024-01-28 Добровольчий будівельний батальйон виник на початку повномасштабної війни і вже майже два роки ремонтує розбиті війною будівлі...