Жанна Кузнецова ■ УКРАЇНА ■ №9 2022-02-27

Сьогодні – 16 лютого, середа. Понад три місяці ми, українці, звідусіль отримували інформацію про неминуче відкрите російське вторгнення на нашу територію. І ці анонси не виглядали пустослівними, адже локально наша війна з Росією триває уже 8 років, постійно гинуть наші військові, окупований півострів Крим та частина Луганської і Донецької областей, де досі залишаються українці. 

Заяви західних партнерів лунали все гучніше і гучніше; американські, британські, німецькі та інші європейські видання рясніли мапами і планами нападу, у той час як Росія справді стягувала свої війська на кордони з Україною. 

Із часу «приручення» невизнаного президента Білорусі Олександра Лукашенка Владіміру Путіну стало значно легше «кошмарити» українців своїми танками на кордонах, адже тепер за 2 години їзди автівкою від Києва (мого дому), на кордоні України з Білоруссю, стоять російські військові угрупування, важка бронетехніка, танки і ракети. Це не може не турбувати.

Серія дипломатичних візитів світових лідерів до Києва та Москви теж не дуже тішила. Ставки росли, ультиматуми важчали, атмосфера «накалялася». Відеозвернення президента Володимира Зеленського не заспокоювали, а радше напружували ще більше. Дати ймовірного вторгнення наближалися – 15-16 лютого майоріли червоним на календарі в українських домівках і відгонили холодним страхом. 

Нині люди масово записуються в загони територіальної оборони, цивільне населення вчиться стріляти, надавати першу медичну допомогу, шукає укриття у підвалах своїх будинків; хтось, навпаки, вилітає з країни або їде на західну її частину, де під боком – безпечний кордон із Польщею.

Є гласне (чи негласне?) правило – не вести переговорів із терористами. Але, звісно, коли ставкою є людські життя, цією нормою можна (а часто – і треба) знехтувати. Східний сусід-терорист приставив зброю нам до скроні у вигляді танків на кордонах, і висловлює свої жорсткі ультиматуми західним партнерам, зокрема США. Серед вимог – намагання вирішити за нас питання майбутнього вступу у НАТО. Ми виявилися мовчазною жертвою, і членство в Альянсі, прописане у Конституції, насправді від нас не залежить. Мають на це вплив країни-учасниці блоку, які зараз, аби запобігти великій війні, здається, наобіцяли Путіну що завгодно, коли завгодно і як тільки він забажає. А той, досягнувши якоїсь своєї проміжної мети, наказав вчора помалу почати відводити війська від південно-західного округу, тобто від частини наших кордонів. 

Що там далі на порядку денному? Терористи ж зазвичай не зупиняються, коли отримують бажане, чи не так?

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*