Ярослав Сирник ■ СТАТТІ ■ №4, 2025-02-02

У «Нашому слові» з’явилася нещодавно стаття під заголовком «20 років закону про нацменшини: багато впорядкував, але потребує оновлення». Сам заголовок, як видно, доволі оптимістично резюмує поставлене у тексті питання. Насамперед шкода тільки, що автор статті не подивився у редакційний архів (або ж і у свій власний), оскільки рівно 10 років тому на сторінках «Нашого слова» можна було прочитати, що «прийнятий 10 років тому Закон про національні та етнічні меншини й регіональну мову є добрим актом, але сьогодні вимагає новелізації».

У статті, відзначимо, показані як недоліки, так і позитиви існування документа. Наприклад, на думку Григорія Купріяновича, «цей закон – мала конституція меншин у Польщі». Далі він же стверджує, що «закон створив (…) стабільні рамки функціонування меншин», додаючи однак, що «багато врегулювань стало недостатніми або мертвими». Григорій Купріянович стверджує також, що «ми дозріли до того, щоб на державному рівні було створене окреме управління у справах нацменшин». Крім цього, він порушує різні питання. «Фундаментальною проблемою» називає «брак врегулювань щодо утворення меншинних установ культури». Звертає теж увагу, що «вживання двомовних назв місцевостей та використання своєї мови як допоміжної на рівні самоврядних установ» в українському контексті теоретичне, що «немає (…) врегулювань, які б гарантували присутність меншин у державних медіа», та що «бракує й правового захисту історичної пам’яті меншин, зокрема від нищення пам’ятників».  

Наведені слова можна розуміти як пропозиції щодо коректи закону. Якщо вони теза – спробуймо далі сформулювати антитезу. Тому подивімося інакше на справу, виходячи не із закону, а питань, що нам, громадянам Польщі, реально потрібно і чи який-небудь окремий закон про нацменшини може нам це дати. А ще спробуймо подумати, яку ціну мусимо за існування закону в нинішньому вигляді платити.  

Отже, що потрібно громадянину Польщі, який хоче реалізувати свої потреби у культурному, суспільному, але також економічному та політичному просторах? Потрібні насамперед безпека, свобода і рівність шансів. Тобто громадянин, у рамах конституційного закону, має право реалізувати все, чого хоче, а держава має обов’язок (на те вона й існує) створити для цього всі необхідні умови. Можливо, беручи таку передумову, було і прийнято закон про меншини. Це оптимістичний варіант. Напевно, закон мав у свій час стати доказом правильного підходу держави до національного питання. Він увійшов у дію через кілька місяців після вступу Польщі до Європейського Союзу. Проте сьогодні видно, що цей закон стає доказом чогось доволі іншого, оскільки, як згадав Григорій Купріянович, у багатьох аспектах, особливо щодо українського питання, документ – «мертвий».  

Запитаймо: а що змінилося б у статусі українців у Польщі (ідеться про громадян Польщі), коли б закон про нацменшини не існував? Чи зникли б форуми для дискусій? Чи було б скасовано дотації на розвиток культури? Що реально змінилося б у нинішній системі освіти для нацменшин? Загалом ці гіпотетичні питання зводяться до одного: що насправді отримуємо від існування закону про нацменшини за рахунок того, що у законі записано нас – кажучи умовно – як «громадян у дужках», а ще й, по суті, розділено громаду нащадків переселенців акції «Вісла»? 

Чому «громадяни в дужках»? А як інакше сприймати твердження, що національна меншина – це група громадян, яка «utożsamia się z narodem zorganizowanym we własnym państwie»? Дехто скаже: «Все ок, ми так хочемо». Напевно, не всі, це по-перше. Вжите поняття суперечить, на мій погляд, преамбулі конституції, це по-друге. А ще подумаймо, чи воно не є цією хвірткою (або точніше – однією з них), яка фактично ставить нас у якості «заручників» міжнародної політики? Бо коли ні, тоді до чого у законі, який стосується нас як громадян польської держави, посилатися на іншу державу?

У законі про нацменшини існує зрештою ще більш «феєричний» запис, який, по суті, може обурювати не лише лемків, які вважають себе водночас частиною українського народу. Читаємо ж: етнічні меншини (серед яких – згадані in gremio лемки), згідно із законом, – це група громадян, яка «nie utożsamia się z narodem zorganizowanym we własnym państwie». На цьому фоні видно, з яким великим зусиллям пов’язане існування і діяльність нашого Об’єднання лемків (а при нагоді: якою болісною мусить бути для лемків, що вважають себе українцями, манера «Нашого слова» ставити між цими двома етнонімами твердий сполучник «і»).

Потрібна, отже, не те що зміна закону про нацменшини, але, гадаю, насамперед зміна розуміння громадянства взагалі. На сьогодні, попри все, домінує у суспільно-політичній риториці Польщі етнічний/племінний націоналізм. Будьмо справедливими – це стосується як більшості, так і меншостей. І саме у такому наспіві записаний закон від 2005 року.

Фундаментальною зміною було б відмінити закон цілком, але фундаментальної зміни навряд чи варто сподіватися. Насамперед тому, що бюрократія так не працює. Що тоді взамін?  

Питання регіональної мови (але також вживання англійської мови) можна було розв’язати за рахунок зміни (доповнення) закону про урядову мову (зараз це закон про польську мову). Чи потрібні двомовні адміністративні таблиці? На мою особисту думку, ні. Чи і хто взагалі користується з «привілею» вживання регіональної мови в державних адміністраціях? Подивімося зрештою з іншого боку: чи потрібен був мовний спецзакон, щоб з’явилися написи українською мовою у містах, щоб українська стала мовою інтернет-сайтів урядових та самоврядних інституцій (навіть шкіл), комерційних підприємств, коли у 2022 році масово почали приїжджати утікачі з України?

Питання підтримки культури також може бути вписане у загальні рамки культурної політики держави. Можливо, замість нинішніх формулювань потрібно було б домагатися, наприклад, виділення встановленого відсотка бюджету для підтримки культури у формах, які самі громадяни вважають найдієвішими? Маємо добрий зразок: 1,5% нашого податку, який можна призначити на діяльність організації суспільного благоустрою. Замість окремого механізму редистрибуції для нацменшин, може, варто думати про ширший громадський альянс для збільшення такого відрахування з 1,5%, наприклад, до 3%? Це відрахування, як орієнтуюся, торкається всіх платників податку на доходи, отже, всіх, хто у Польщі розраховує свою податкову декларацію, не лише польських громадян.

Питання освіти (можна сказати жартома – не цей Сирник). Втім, зовсім очевидне, що системи щодо сформульованих подекуди амбіцій немає. Чи може бути, це окреме питання, враховуючи розпорошення та рівень асиміляції. Якщо подивитися у перспективу, можливо, варто б більшу увагу присвятити розробці моделі співпраці, наприклад, з українськими приватними школами у великих містах. Якщо освітня субвенція «іде за дитиною», справа простіша, якщо ні – питання: чи можна таку систему створити.  

Врешті, закон про нацменшини дійсно не регулює питання історичної політики держави, хоч – знакове! – у переліку членів Спільної комісії уряду і нацменшин є представник Інституту національної пам’яті. Але ж і немає взагалі закону про історичну політику, реалізація якої віддана різним органам держави (окремим відомствам, Інституту національної пам’яті, президентові тощо). Тобто вплив громадян на історичну політику обмежений, і можливі у цьому аспекті, що видно на прикладі закону про ІНП, різні перепалки. Тому знову – чи не краще пробувати будувати або входити в альянс з групами, які домагаються загального закону, ніж бажати «особливих» записів для частини громадськості? Цей загальний закон мусив би (а принаймні повинен) віддзеркалювати конституційну преамбулу, тобто з увагою ставитися до історичного минулого «всіх громадян», а за нагоди, можливо, дав би змогу ввести корективи в інші закони (наприклад, у згаданий закон про ІНП). 

Як написано – очікувати фундаментальних змін не треба. Закон не відмінять. Можливо, буде про нього щось і говоритися, можливо, теж щось у ньому колись (наприклад, за 10 років) відкоригують. Буде нагода помпезно відсвяткувати. Тільки чи для нас це не відволікання від теми? І насамкінець, я б не поспішав з висновками про потребу додаткового «управління у справах меншин». Бо ж чи не така фактично ідея самого закону про нацменшини?  

Поділитися: