Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №23, 2025-06-26

Польський Сейм прийняв закон про встановлення 11 липня Днем пам’яті про поляків, жертв геноциду, вчиненого Організацією українських націоналістів та Українською повстанською армією на східних територіях ІІ Речі Посполитої. Потім це ж зробив Сенат.

Після підпису президента цей день увійде до календаря державних свят. У жодній з палат майже не звучало голосу сумніву, застереження чи заперечення. У цій справі в минулому вже було прийнято декілька постанов, хоча варто додати, що до 2016 року серед парламентаріїв ще існувала якась рефлексія щодо контексту відносин з Україною.

Під час цьогорічної дискусії депутати різних політичних сил наголошували на історичній справедливості, необхідності гідно вшановувати жертв, важливості правди та потребі ексгумації масових поховань на території сучасної України. Депутат Томаш Зелінський з партії «Право і справедливість» підкреслив, що, хоча вже у 2016 році Сейм визнав 11 липня Днем пам’яті, тепер ця дата набуде рангу державного свята. Він згадав про відновлення ексгумаційних робіт у селі Плужники. Однак підкреслив, що обмеження з боку української влади залишаються, а процес може тривати десятки років. Політик закликав уряд не відмовлятися від проєкту створення Музею пам’яті жертв Волині в Холмі. 

Подібний тон підтримували депутати з «Громадянської коаліції». Депутат Пйотр Адамович говорив про право родин на гідну пам’ять – ексгумацію, поховання, молитву. Він відзначив, що перешкоди у доступі до місць поховань існували з 2017 року і лише завдяки нещодавнім дипломатичним зусиллям Польщі цей процес почав рухатися. Депутатка Барбара Окула з «Третього шляху» підкреслила, що 11 липня – це символ мучеництва польського народу, тому встановлення державного свята є найвиразнішим способом вшанування пам’яті. Тадеуш Самборський із «Польської селянської партії» згадав про злочини, вчинені українськими націоналістами. Нагадав, що з боку поляків не було масових убивств українських цивільних, підкреслюючи асиметрію злочину. Відомий за антиукраїнські вислови та акції депутат Анджей Запаловський з «Конфедерації» вживав різкі формулювання: говорив про «українських нацистів» і вимагав кримінального покарання за використання націоналістичної символіки, закликав також ввести відповідальність за заперечення «волинського геноциду».

Ярослав Сахайко з «Республіканської партії» закликав ввести до закону поняття «волинської брехні» – аналогічно до закону про «освенцимську брехню» – і карати за її заперечення. Депутатка Анна Домбровська-Банашек з «ПіС» нагадала, що вже в лютому 2025 року до Сейму було подано законопроєкт, який передбачає зміни до закону про Інститут національної пам’яті та Кримінального кодексу з метою переслідування осіб, які заперечують геноцид на Волині. Вона запитала, чому проєкт заморожений, закликаючи до якнайшвидшого його розгляду. Інші депутати, зокрема Марцін Юзефачук з «Громадянської платформи», підкреслювали, що закон має також освітній та символічний вимір, адже він не лише вшановує пам’ять, але й вимагає вивчення цих подій у школах, висвітлювання в ЗМІ, використання в суспільному обігу. Владислав Куровський з «ПіС» зауважив, що символічних жестів недостатньо, бо потрібна інфраструктура пам’яті – музеї, дослідження, конкретні дії. Подібні думки звучали й у виступі Анни Ціхольської, котра вимагала поновлення підтримки проєкту музею в Холмі.

Дев’ять років тому, у липні 2016 року, атмосфера навколо постанови у справі Дня пам’яті жертв Волинської трагедії була подібна. Тоді в документ було введено однозначний термін «геноцид», але й лунали протилежні думки. Зокрема, депутат Марцін Свенціцький («Громадянська платформа») звертав увагу на те, що, хоча Інститут національної пам’яті кваліфікує події на Волині як геноцид, сам день краще було б назвати Днем пам’яті жертв Волинської трагедії. Це термін, який традиційно використовували, зокрема, нащадки мешканців колишніх східних польських територій, і він не применшує ваги терміну «геноцид», проте дозволяє уникнути юридичних та дипломатичних ускладнень.

У схожому тоні виступав депутат Єжи Мейштович («Новочесна»), який пояснював, що його фракція не має на меті «розмити» зміст постанови. Однак, термін «Волинська трагедія» вже історично закріпився в суспільній свідомості, і попри те, що він територіально обмежує події, на практиці охоплює всі злочини, скоєні українськими націоналістами проти поляків на східних територіях. Єжи Мейштович також зазначив, що пам’ять про ці події має жити в серцях, а не обов’язково у календарі державних свят. Ще далі пішов депутат Кшиштоф Мешковський, який застерігав від «балканізації польсько-українських відносин». Він підкреслював, що термін «геноцид» є юридичною категорією, котру повинен визначати Гаазький трибунал. Політик закликав до стриманості, інтелектуального підходу та пам’яті в дусі діалогу, звертаючись до традиції Яна Павла ІІ, Чеслава Мілоша чи Єжи Ґедройця. Депутат Станіслав Ґуськовський, тоді позафракційний, вважав, що ухвала йде «занадто далеко». Він нагадав, що три роки перед тим Сейм використовував більш стримане формулювання – «злочин з ознаками геноциду». Парламентарій також підкреслив, що напередодні голосування президент України Петро Порошенко направив до Верховної Ради законопроєкти, які передбачали декриміналізацію критики ОУН-УПА та заборону присвоєння звання Героя України особам, причетним до злочинів проти мирного населення.

Постанова щодо подій на Волині була прийнята й у 2013 році з нагоди 70-річчя Волинської трагедії. В документі йшлося про «етнічну чистку з ознаками геноциду». Це був компроміс між історичною пам’яттю та тодішньою стратегією підтримки європейських прагнень України. Міністр Сікорський у сеймовій дискусії довкола постанови звернув увагу на те, що від попереднього документа 2008 року нічого не змінилося ані у кількості жертв, ані у міжнародному праві. 

«Кожен із нас у цій залі відчуває ту саму відразу до цих безпрецедентних злочинів», – підкреслив він. Міністр зауважив також, що змінився «політичний клімат у нашій країні», а головне – 2013 рік у контексті українсько-польських відносин і європейської історії можна порівняти з переломними роками 1654-х чи 1920-х. Сікорський зазначив, що ключовою тоді була позиція України щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. На його думку, посилення позиції Польщі у справі Волині могло б ускладнити європейські прагнення України й не сприяла б налагодженню добросусідських відносин. 

«Чи хочемо ми допомогти молодій українській нації впоратися зі своєю історією? А ми бачимо тут великі поступи», – запитував тодішній міністр, наголошуючи на важливості спільної роботи істориків і взаєморозуміння. Міністр Сікорський закликав уникати політичного загострення й емоційної ескалації, які, хоча й зрозумілі, можуть «покарати українців і ускладнити інтеграцію до Європейського Союзу». Він також нагадав, що не заперечує правди про злочин, однак підкреслює необхідність збалансованого підходу, котрий поєднує пам’ять із політичною відповідальністю. Важливо, що міністр також згадав про позицію тодішнього президента Леха Качинського, який не взяв патронат над конференцією Інституту національної пам’яті, де у назві вживали слово «геноцид», щоб не погіршувати польсько-українські відносини. За словами Сікорського, така обережність мала на меті запобігти зайвому напруженню в стосунках. Також він звернув увагу на ширший контекст пам’яті про «креси». Депутат Роберт Тищкевич нагадав, що в традиції «кресів» 17 вересня є річницею радянської агресії проти Польщі та вважалося Днем мучеництва населення колишніх польських територій. Волинь була однією з трагедій, але поряд із нею – Сибір, Катинь, Понари.

У 2025 році закон проходив обговорення без таких зауважень і сумнівів. Не з’явилися аргументи про потребу спільної роботи істориків, не було глибших геополітичних аналізів, не відзначено поступів чи їхньої відсутності у польсько-українському діалозі. Також не було нових проривних історичних досліджень, які могли б обґрунтувати раптову зміну тону. Отже, що спрацювало? 

Виходить, що геополітична ситуація. Україна, ослаблена війною з росією, сьогодні менш партнер, а більше – прохач. Польська політика обрала більш асертивний і менш емпатичний курс щодо Києва. Значення історичної пам’яті зросло у внутрішній польській політиці як елемент ідентичності та мобілізації електорату. Це видно на прикладі мови – у 2025 році термін «геноцид» використовують без застережень, майже без згадок про співпрацю істориків чи потребу примирення. Також бракувало спроби зрозуміти, як це рішення буде сприйняте по другий бік кордону. У 2013 році – в ім’я майбутнього – обрано мову відповідальності. У 2025-му, в ім’я політичної зручності – мову однозначності, позбавлену співчуття. 

На цьогорічну ініціативу польських депутатів відповіла українська сторона. В офіційній заяві Міністерства закордонних справ України цей крок було названо таким, що суперечить духу добросусідства між двома країнами. Київ наголосив, що односторонні політичні оцінки не сприяють порозумінню, а навпаки – лише загострюють історичні суперечності, які обидві сторони роками намагалися розв’язати через діалог і співпрацю. У заяві МЗС зазначено, що ухвалений закон ставить під загрозу досягнення, здобуті в межах Спільної українсько-польської групи з історичного діалогу. Водночас українська сторона підкреслює готовність до продовження пошуково-ексгумаційних робіт на територіях обох країн. Прикладом є травневі розкопки в селі Пужники на Тернопільщині, під час яких було виявлено останки 42 осіб. Цей крок вважався проривом у складному питанні взаємного вшанування жертв. Українська дипломатія також закликає польську сторону не шукати ворогів серед союзників. Ворог, як підкреслено в заяві МЗС, – спільний, і це росія. Саме єдність у протистоянні агресору має стати ключовим фактором взаєморозуміння, а не історичні суперечки, що загострюються політичними рішеннями в односторонньому порядку.

Огляд коментарів українських експертів показує, що вони бачать у рішенні польського парламенту намагання використати момент, коли Україна особливо залежна від підтримки союзників. За їхніми словами, у Польщі сформувався консенсус, що розв’язання історичних суперечок є передумовою вступу України до ЄС. Проте така позиція викликає глибоке занепокоєння Києва, адже в умовах війни й формування української національної ідентичності символи на кшталт ОУН чи УПА багато хто сприймає як уособлення боротьби за незалежність. Українське суспільство, особливо в умовах повномасштабної війни, надзвичайно чутливо реагує на спроби зовнішнього тиску в питаннях історичної пам’яті. На думку оглядачів, вимоги з польського боку, котрі можуть бути сприйняті як приниження національної гідності, не матимуть підтримки у громадян. А у випадку поступок Варшаві можливий протест з боку суспільства, тобто «заговорить вулиця». Поряд із політичними сигналами українська сторона також наголошує на необхідності конкретних тактичних кроків для зниження напруги. Серед таких дій – продовження ексгумацій, розширення співпраці в енергетичній та оборонній сферах, створення спільних бізнес-платформ для участі польських компаній у повоєнному відновленні тощо.

Чи вміє в Польщі ще хтось думати такими категоріями?

Поділитися: