Анна Коженьовська-Бігун ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-10-15
{mosimage}
Марія Паньків, Теофілія, Львів: центр досліджень визвольного руху, 2009, 192 с.
Надіюсь, що нікого не знеохочую цим вступом, але мушу признатися, що завжди з великою недовірою підходжу до біографічних книжок, які присвячені героям підпільних рухів з часів ІІ Світової війни, передусім у нашій частині Європи. Я тих книжок просто боюся. Боюся їх стереотипного підходу, не люблю їх чорно білого образу світу, втікаю перед їх нахабною пропаґандою і відчуваю відразу до агіографічної насолоди, яка притаманна таким виданням.
Тим більше вразила мене книжка Марії Паньків “Теофілія”, якій абсолютно чужі всі ці дратівливі риси. Це не біографія sensu stricto, це швидше реєстрація спогадів героїні, шматки минулого, які М. Паньків намагається упорядкувати і скласти з них цілісну картину. Втручання авторки обмежуються лише до вибору й редаґування матеріалу, інтерпретацію залишає вона читачам. І хоч на початку важко звикнути до конвенції, де однаково трактуються всі спогади, немає оцінювання їхнього тягаря, однак сюжет втягує швидко і не дозволяє відкласти книжку, доки не прочитаєш останню сторінку.
Теофілія Бзова-Федорів -Стахів народилася 1914 р. в Галичині, у селі Носові. Саме в цьому селі розпочала і довго вела підпільну діяльність. Носово стало також місцем втечі й повернень, ґринвицьким меридіаном її життя, з яким завжди була сентиментально зв’язана. Теофілія належала до того покоління українців, яке або ще пам’ятало перші спроби здобуття Україною самостійності, або чуло про них з особистих розповідей найближчих родичів. Отже не дивно, що ці спроби асоціювалися їй з теплом рідної хати та почуттям спільноти, яке завжди викликає напівконспіративне життя. Деякі моралісти називають це “патріотичним вихованням”, проте Теофілія Бзова не вживає (на щастя!) таких великих слів. Для неї це нормальний процес, випадкова певних обставин, які трапилися на її дорозі, та певних виборів, які зробила вона та її оточення. А може навіть навпаки – оточення і вона. Оскільки саме її доля була детермінована місцем і часом.
Бзова швидко сама зрозуміла, як дуже відрізняється її світ від зовнішнього, як важко втекти від національних питань. А тим більше, коли поруч тебе постійні польсько-українські суперечки перероджуються у суцільну смугу терору, спрямовану саме на українське населення. Далі випадки розвивалися швидко: Пласт, Спілка української націоналістичної молоді, конспірація і творення сітки Української військової організації, а насамкінець Береза -Картузька, з якої звільняє її війна. Проте й приносить одночасно небезпеку наступного арешту, який, зрештою, здійснюють після війни уже польські комуністичні служби. Свою довоєнну і воєнну діяльність Бзова згадує не як героїчні вчинки на тлі великої Історії. Її наратив швидше нагадує щоденник молодої жінки, де чергові події записуються у більш- менш упорядкований спосіб і наголошуються саме ті справи, які ближчі передусім авторці, а не історикам. Отже, це Історія, на яку дивимося через призму хворої ноги, туги за чоловіком, виснаження і дрібних щоденних справ. Чи може бути щось скромнішого з боку людини, яка була зв’язковою Романа Шухевича, повітовою провідницею ОУН і дружиною шефа Служби безпеки ОУН?
У книжці Марії Паньків вражає ще одна річ – тут немає й тіні ненависті. Бзова не ненавидить людей. Може, не всіх шанує, але нікого ніколи не трактує брутальним словом. Десь у неї всередині залишається переконання, що це не люди погані, а часи, в яких їм прийшлося жити. Попри досвід пеерелівської тюрми, у якій провела майже вісім років, попри тортури, страту чоловіка, смерть матері вже по другій стороні кордону та еміґрацію, Теофілія Бзова просто променіє спокоєм. Ділиться з читачем спогадами, наче хлібом. Вони трохи ніби як канторівські “кліше пам’яті” – піднімаються з глибини душі і, хоч дуже індивідуальні, раптом стають спільним дослідженням одного покоління й ностальгійною тугою наступного.
“Наше слово” №42, 18 жовтня 2009 року {moscomment}
