«Зараз я живу у стані, коли біль та відчай поєднуються з надією»

Валерія Гуржий ■ ВІЙНА ■ №26, 2022-06-26

Розмова з дружиною українського військовополоненого

Упевнена, якщо українців запитати, що сталося із їхніми життями 24 лютого 2022 року, більшість із них відповість, що вони розділилися на «до» та «після». Зараз в Україні вже дуже тепло та сонячно, але багато людей не розуміють, чому так спекотно у лютому, чому вони взимку ходять у футболках, адже для нас зима триває досі. Стало важко адекватно відчувати час. Іноді незрозуміло: та чи інша подія трапилася 2 дні тому, чи, може, 2 місяці тому, чи це взагалі було на кілька років раніше. 

До війни люди мали плани, амбіції та могли керувати власним життям. А зараз воно для багатьох із нас зупинилося. Зокрема і для Юлії Філімон, яка у кінці травня дізналася, що її чоловік – Василь Філімон – опинився у російському полоні. Жінка розповідає, вони завжди проводили час разом як на роботі, так і вдома і ніколи не набридали одне одному. А зараз Юля змушена покинути домівку і тільки мріє про зустріч із коханою людиною.

Розкажи як ви познайомилися, зустрічалися та одружилися?

Ми познайомилися на зйомці, я працювала телеоператоркою на «Суспільне Миколаїв», а Василь був на такій самій посаді у Коледжі преси та телебачення. Це було досить кумедно. Він був знайомий із моєю колегою-напарницею по зйомці. Поки я фільмувала кадри для новинного сюжету, а моя напарниця ходила з увімкненим мікрофоном, я випадково почула, як він у неї запитав: «Що це за краля з тобою?». Я почала до нього придивлятися. Подумала, що він не у моєму смаку, якийсь занадто кумедний. Згодом Василь взяв мій номер телефону, почав писати, телефонувати. Ми стали зустрічатися, гуляти, спілкуватися. Через чотири місяці вже жили разом. А ще за три місяці Василь пішов у армію. Я його чекала півтора року. Він повернувся, і ми одружилися. Після армії почали працювати на каналі, і так і тривало, поки не почалася повномасштабна війна.

Розкажи більше про Василя. Які його хобі, як ви проводили час до війни?

Він обожнює грати в шахи, представляв нашу філію на міжнародному шаховому турнірі. Василь – людина, яка завжди займається саморозвитком. Багато читає книг із психології. З особливим захопленням перечитує Даніеля Канемана, відомого своїми працями з когнітивної психології. Також розділяє погляди Жака Фреско та його «Проєкту Венера» (Жак Фреско вважає, що «Проєкт Венера» є цілісною соціально-економічною системою, у якій автоматизація і технології будуть розумно інтегровані в усі суспільні сфери з метою підвищення рівня життя, а не отримання прибутку – ред.).

Василь у 2014 році став також донором крові. Вважає це своєю місією, адже таким чином може врятувати не одне життя. Він завжди казав, що скільки житиме, стільки й здаватиме кров, адже донорство дає відчуття допомоги суспільству.  Хто знайомий із Васею особисто, той знає, що це людина, не схожа ні на кого. Він не виходить із дому без книги, бо коли знаходить щось цікаве для себе, то читає усюди: в маршрутці, стоячи десь у черзі, у перервах між зйомками. Навіть на передовій він завантажив собі на телефон електронну книжку «Чорний лебідь» Нассіма Ніколаса Талеба і взяв із мене обіцянку, що я теж її читатиму.

Фото надане героїнею статті

Слідкує за своїм здоров’ям, дотримується здорового способу життя. Лягає спати та прокидається за режимом, кожен ранок починається із зарядки та води. Намагається привчити до цього й мене, проте я ну дуже люблю спати. Останні місяці перед війною ми переважно сиділи вдома, він писав дипломну роботу: за декілька днів до початку вторгнення отримав довгоочікувану другу освіту. Тоді він дуже багато працював, я намагалася не заважати або десь допомагати. А до цього ми завжди проводили час спільно: я могла малювати, він – читати; разом зустрічалися з друзями, вони у нас спільні. Зараз я розумію, що ми завжди були поруч – і вдома, і на роботі – і ніколи не набридали одне одному.

Василь має дві освіти. На кого саме він навчався?

Першу освіту отримав у Коледжі преси та телебачення, чим він дуже пишається, за спеціальністю «документознавство та інформаційна діяльність». Там пробував себе телеоператором, репортером, ведучим, інженером ефіру. Він ніколи не хотів працювати оператором, проте коли у мене на роботі з’явилася вакансія, він приєднався до команди «Суспільне Миколаїв». Як Василь пізніше мені зізнався, тоді він просто хотів бути якнайближче до мене. 

Він людина дуже цілеспрямована та вперта. Коли вирішив здобути другу вищу освіту за спеціальністю менеджменту, зіткнувся з проблемою: треба було скласти ЗНО з англійської мови, а чоловік у школі вивчав німецьку. Він писав те ЗНО тричі, та все ж домігся свого. Людина з нуля самостійно опанувала англійську, аби досягти мети та вступити до університету.

Як змінилося ваше життя після 24 лютого?

Перші кілька днів були дуже напруженими, тому що, як і багато українців, ми не до кінця розуміли, що трапилося, як будуть розгортатися події. 24 лютого Василь відправив мене з родиною до села, аби ми були у безпеці. Але я не змогла лишатися осторонь і через 3-4 дні повернулася до Миколаєва, бо він ще 10 днів перебував у військовій частині, і я дуже хотіла з ним побачитися. Я працювала, а Василя вже відправили на Схід. Ми постійно були на зв’язку, за можливості він мені телефонував, і ми хвилювалися одне за одного. Мені доводилося їздити у прифронтові села Миколаївщини, декілька разів ми потрапляли у досить небезпечні ситуації, тож він досить сильно хвилювався і наполягав, щоби я повернулася до села. 

У нас була домовленість: він мені телефонує або пише двічі на день. Так воно і було до одного дня. 15 травня Василь не подзвонив, і одразу стало зрозуміло: щось трапилося. Скільки часу він там був – ніколи не жалівся, що важко, завжди мене підтримував, піклувався про мене. Він уважав, що мені тут у місті без нього тяжче, ніж йому там на передовій.

Як ти дізналася, що він опинився  у полоні?

15 травня я почала йому писати, дзвонити, але телефон не відповідав. Я перечитала новини, залізла на всі сайти, які тільки знайшла, і дізналася, що населений пункт, де він перебував, – окупований. Тоді серце завмерло, і я просто чекала. Я зрозуміла, що відбулося щось страшне. Через 5 днів я отримала дзвінок із військкомату, мені повідомили, що мій чоловік вважається зниклим безвісти. А за декілька днів після цієї звістки на одному з російських телеграм-каналів виклали світлину, на якій були документи Василя: військовий квиток, паспорт та водійське посвідчення. І знову те ж саме: ти нічого не розумієш. Невідомо, наскільки це відповідає дійсності. Я дуже довго сподівалася, що десь немає зв’язку, можливо, вони відступали й Василь загубив телефон, документи, все може бути. Але 26 травня він мені подзвонив і повідомив, що перебуває у полоні. Того дня життя немов зупинилося. Зараз я у такому стані, коли біль і відчай поєднуються з надією. Я живу тим днем, коли знову побачуся з чоловіком.

Чи відомо, де він перебуває зараз?

Знаю лише, що на момент зникнення він був у Донецькій області.

Чи йде підготовка до обміну?

Зі свого боку я зробила все, що могла – подавала документи куди тільки можна: поліція, Червоний Хрест, гарячі лінії різні. Всюди писала заявки на можливий обмін.

Фото надане героїнею статті

Я бачила, що у соціальних мережах з’явився хештег #FreeFilimon, ти вже давала інтерв’ю медіа, тобто паралельно ще ведеш інформаційний фронт?

Так, працюючи у медіаспільноті, я намагаюся зробити все від мене залежне, аби повернути чоловіка додому. Це був зважений крок. Ми радилися з колегами і керівництвом: чи потрібно робити розголос. Я маю надію, що ми зробили правильний вибір. Дуже багато людей відгукнулося. Я впевнена, що коли мій чоловік повернеться додому і дізнається, скільки людей його тут чекали, намагалися зробити все, аби пришвидшити його повернення, йому буде дуже приємно. Василь захищав нас, а тепер нам треба захистити його і допомогти повернутися додому.

Що ти скажеш йому, коли побачиш, та якою уявляєш вашу зустріч?

Я мрію про неї кожної хвилини, але не можу уявити, якою вона буде. Знаю лише, що він обійме мене міцно-міцно, скаже щось приємне. Дуже хочу почути, що саме це буде. Я скажу, що я його кохаю більше за всіх на світі.

Під час брифінгу 16 квітня віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук повідомила, що у російському полоні перебувають близько 700 українських військовослужбовців, стільки ж військових рф – в полоні в українців. Із того часу інформація про кількість українських полонених не розголошувалася. Проте відомо, що загалом із 24 лютого Україна та росія провели 10 обмінів військовополоненими.

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*