Ярослав Присташ ■ РЕПОРТАЖ ■ 2010-06-10
{mosimage} Кладовища повні людей, без яких світ не міг би існувати*
Кінець
Поміж полонинами Царинською та Ветлинською до 1947 р. було село Береги-Горішні. Зі ста господарств залишилося одне. Це результат боїв УПА з польським Корпусом внутрішньої безпеки (KBW) навесні 1946 р. Єдиним свідком того, що тут було село, стало греко католицьке кладовище. Воно поруч із туристичним шляхом. У 1960-62 рр. і воно могло б зникнути: тоді надмогильні камені вживали як щебінь для укріплення будованої дороги – бескидської петлі. Збереглося тільки кільканадцять могил.
Шимон
24 роки тому Шимон Моджеєвський як турист зайшов на цей цвинтар. Випадковий відхід від туристичного шляху змінив життя цієї людини, а також кладовищ, зокрема в Берегах. Внутрішня потреба Шимона наказала шукати можливості відновити цей та інші бескидські цвинтарі. Усвідомлення того, що люди знищували надмогильні плити, подіяла на уяву молодого варшав’янина. Він приєднався до таборів, які організував Станіслав Крицинський у рамках групи “Надсяння”. 1989 р. третій реставраторський табір відбувся в Берегах-Горішніх.
– Через рік (1987 р. – Я. П.) я познайомився зі Станіславом Крицинським. Він під кінець 1970-х рр. з Товариством бескидських провідників почав акцію описування й реєстрації всього, що збереглося на цих землях. Але цього було замало. І він почав ремонти. Знайомі сказали мені, що тут, у Берегах, на наметовій базі ця людина організовує табір. Це був перший табір “Надсяння”. Я на цьому не знався, але коли я почув, що хтось хоче з цвинтарями щось робити, я зразу туди поїхав. А потім я почав дивитися на Бескиди зовсім по-іншому. Я почав відкривати для себе нові містини. Ходив, шукав місць, мап, кладовищ. Більшість сіл – зрівняні з землею. Єдине, що від них залишилося – це цвинтарі, залишки будинків, млинів, дворів. У мене виникло почуття несмаку.
Село
– Я раптом прочитав, що тут стояла церква, було кладовище, майже тисяча жителів. Це було нормальне село, – згадує Шимон. Його оцінка ситуації була однозначною: – Раптом виявляється, що після них нічого не залишається… Я також маю похованих близьких. Хотів би я туди повертатися. І починає тобою володіти пронизливе почуття… Усе розкладається в природі. А тут ідеться про те, щоб цю пам’ять якнайдовше зберегти. По роках усвідомлюєш, що люди різних культур, національностей вміли співіснувати. Усе, що принесла ІІ Світова війна, показує, наскільки легко можна людей наштовхнути до нерозумних дій. Бойківська культура в Польщі, по суті, зруйнована. Було кількадесят церков – а залишилася одна бойківська церква на своєму місці в Смольнику. Це драма, що цей реґіон так жахливо зубожений. Тут маємо національний парк, який притягує людей. Але його не було б, якби людей не виселено. Це злосливість історії. Ця порожнеча, у якій можна багато речей виявити і відкрити, лише уявна. Я це маю у свідомості – бачу це село живим. Тут відбуваються богослужіння, похорони, весілля… Деякого з мешканців персоналізую… Був Іван Бухвак, Гриць Бухвак, Параска Бухвак… Це конкретні люди, хоч гадки не маю, як вони виглядали. Вони однак відчутні.
Цвинтар
– Такі камінні надмогильні стовпи мало хто міг собі дозволити. Більшість або нічого не мала, або тільки маленькі кам’яні стовпчики з хрестом. У цю пору року видно барельєф цвинтаря – пагорбки. Коли глянеш, то видно насипані могили, яких скоро не буде. Я вже протягом 24 років приходжу на це кладовище реґулярно і цей кшталт цвинтаря в щораз гіршому стані. Це також злосливість долі: ми ремонтуємо надмогильні пам’ятники найбагатших селян, – зауважує далі Шимон.
“Тот камінь Гриц Бухвак робив своєма руками – 1926”
– Гриць мусив бути каменярем. Навіть якщо сам вчився, то був каменярем, оскільки сам собі вирізьбив надмогильний камінь… Коли подивитися на вирізьблені букви на надгробку його батька Івана, виникає, що він вже тоді вмів різьбити пам’ятники. Це та сама, Грицева рука. Якщо говорити про канони й узори в ремісничій справі, то часто важко відрізнити, хто його зробив, звідки він – бо це були стандарти, яких не можна переступати. А Гриць робив собі так, як хотів. Ці пам’ятники абсолютно неповторні. Сакральність цього місця очевидна, але ці могили найбільш цінні. Це не означає, що інші я менше шаную. Ми живемо в культурі, яка потребує знаків, символів, чогось ясного. Якщо тут не буде жодного надмогильного каменя, то це кладовище буде ментально втрачене. Я думаю, що це наш обов’язок: подбати про пам’ять цих людей. Тим більше, що – поза всіма контекстами – вони ні в чому не винні. Просто собі жили… – говорить Шимон.
Результат
– Я старію й починаю відчувати фізично ефекти праці (на кладовищах – Я. П.) майже чверть віку. Хотів би навчати цього діла, вести реґулярні майстер- класи, але я мусив би сам їх організовувати, а це вимагає фінансів. Не на все я можу знайти гроші. Крім цього, не маю часу на інші справи. При таких проектах мушу шукати фінансування. Я міг би це саме робити за гроші. Я ремонтую кладовища, але не за фінансову винагороду. Мій один відсоток податку становив 11,20 зл.: це показує мої реальні доходи поза “Маґуричем”. Часом, однак, починає мені дошкуляти, що незабаром мені виповниться 41 рік – а я, по суті, нічого не маю. Проте маю неймовірно велике задоволення й приємність, навіть сердечність цих людей, які приїхали на табір, серед них половина – уперше.
Ми живемо тут і зараз, служачи пам’яті. Народи без пам’яті перестають існувати. Цвинтар – це історія цієї місцевості.
Є такі місця, де ми ремонтували цвинтар, і теперішні мешканці, абсолютно не пов’язані з кладовищем, займаються ним (наприклад Мощанець, Вислік -Горішній). Ми відремонтували – і кладовище доглянуте.
Береги є доказом того, що те, що ми робимо, не триває вічно. Ці могили надалі вимагають опіки. Як тільки зможу, то буду сюди повертатися. Цей приїзд фінансували зовсім невідомі особи. Щоб сюди приїхати, треба мати гроші на хімію, їжу. Ці люди в Інтернеті зібрали 3 100 зл. і саме мене запитали, що я вважаю в Бескидах за пріоритет – я вказав на Береги, – завершує голова “Маґурича”.
“Маґурич” – члени і друзі
Маріуш з Кракова приїхав на такий табір утретє. Він дізнався від знайомої про Шимона, який живе далеко від цивілізації у старій чудовій хаті. “Людина повинна по собі щось залишити”, – каже він.
“Адмірал”, цебто Маґда з Варшави, працює вже три роки. Вийшло спонтанно: “Знайомий сказав, що можна безплатно провести канікули в Бескидах і зробити корисну роботу. Я навіть не уявляла, про що йдеться. Поки я добре подумала, то подзвонила до Шимона, а він швидко залагодив справу, бо знав, що можу роздумати. Їжджу на ці табори, тому що вони відбуваються. Якби були деінде, то, певно, я би й туди їздила. Зараз стоїш на цьому самому місці, де людина різьбила літери, молилася тощо. Клякаєш у місці, у якому раніше клякали. Я відчуваю метафізику, особливо коли чищу фіґуру Христа або фіґури святих. Відчуваю, що це не кусок каменю. Це неймовірне почуття, коли чистиш металевою щіткою і маєш почуття, що додаєш ще страждання. По голому тілі – дротяною щіткою. Ще й напис “вічная пам’ять” сиплеться – і залишається “вічна”, а “пам’ять” вже відпала. А ти маєш можливість продовжити цю вічність на десять-двадцять років”.
Малґожата з Варшави, секретар товариства “Маґурич”: “Я приїхала у вересні 2007 р. на майстер- клас “Galicja/Galizien/Галичина”, щоб зробити репортаж. Але мені так сподобалося, що репортаж не постав, а я залишилася… Хоч праця важка, то це гарна зміна щоденного життя. Коли я працюю в щоденнику, то праця має одноденний вимір, а тут результат роботи буде жити двадцять-тридцять років. Так, як говорив Шимон: ми працюємо при хрестах, перед якими молилися люди п’ятдесят- вісімдесят років тому. І виникає почуття єдності й продовження. Як працюю, то знаю, що там є померлі люди. Коли працюємо, то люди знатимуть, що це цвинтар, а не поле. Про цього Гриця Бухвака ніхто би й не пам’ятав, так само про Евку, надгробок якої я чистила”.
Для Емілії зі Щецина це пригода. Другий кінець Польщі здається екзотичним. Аґата – також зі Щецина – випадково інформацію про “Маґурич” знайшла в Інтернеті. Вони вирішили разом поїхати. Обидві чистять могили в Щецині. Для них це – цікавий практичний урок.
Роман з Варшави п’ятий раз із “Маґуричем”, також їздив на ремонтні роботи з іншими групами. Його притягає клімат незвичайних, шалених людей. Якщо за комп’ютером створюється віртуальний світ, то тут є досвід реальної праці – ремонту великого каменя.
Петро з Устрик -Долішніх вперше займався волонтерською працею і задоволений. Відвідування кладовищ для нього – це, скоріше, особисте переживання. На цвинтарях, які ніхто не відвідує, – це історія, а на чинному кладовищі – це особисті почуття.
Ремонтні роботи на цвинтарі в Бе регах Горішніх “Маґурич” виконував від 29 квітня до 3 травня 2010 р. Участь взяло 13 чоловік.
* цитата з веб сторінки “Маґурича”: http://www.magurycz.org/
“Наше слово” №24, 13 червня 2010 року {moscomment}
Коментарі
Мої близькі родичі жили в цьому селі. Прошу дайте більше ілюстрацій з цього місця. Предки мені казали, що там були поля, ліси, житло … Там є сліди всього цього? За віком я як і ви (50 років)