Розмовляв Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ 2010-01-15
{mosimage}
Розмова з деканом Ольштинського округу Польської автокефальної православної церкви, отцем митратом Віталієм ЧИЖЕВСЬКИМ
Будучи молодим хлопцем, Ви обрали механічний технікум, а тимчасом уже протягом п’ятдесятьох шістьох років Ви є священиком. Чи покликання до священичого сану прийшло до Вас не відразу?
-У мене від наймолодших літ було бажання стати священиком, хоч спочатку, сам вже не пам’ятаю чому, я обрав технікум, не маючи на цій ниві жодних здібностей. До технікуму я потрапив 1951 р., але швидко його покинув і вступив до Православної духовної семінарії у Варшаві.
Однак на цей вибір щось мусило вплинути. Як Ви це бачите з перспективи майже 60 років?
-Віру в Бога й покликання передали мені “в генах” мої мама й тато. Батьки завжди були прив’язані до церкви, а я також ще від малого дитячого віку. Раніше, кілька кілометрів в одну сторону, вони носили мене до храму на руках, а пізніше я ходив уже сам, і дуже охоче, власними ногами. Ще маленьким, здається, за німецької окупації, я почав прислуговувати в церкві. І весь час я був близько церкви, рядом зі священиками. А пізніше, коли я опинився в семінарії, то став іподияконом при митрополиті Макарієві.
Звідкіля Ваше коріння, родина, де ті місця, в яких ви зростали й формувалися?
-Я уродженець Підляшшя, що ближче до Білостока. У батьків я був один. Кажу був, бо батьків уже немає. У мене зараз є своя, нова родина.
А як із Підляшшя, через Варшаву, Ви потрапили на Ольштинщину?
-Насправді я тут вже добрих півсторіччя. Ще 2005 р. я відзначав 50-річчя свого священства й служіння Богові в кентшинській парафії.
1959 р., після виїзду отця Дем’яна Товстюка, в’язня концтабору в Явожні, на прохання вірних я почав правити й у Венґожеві. Тоді я знайшовся в зовсім інших обставинах моєї священичої діяльності. Православні вірні з Венґожівщини, як і всі інші українці незалежно від віросповідання, були, в значній мірі, переселенцями з Грубешівщини. Їхня національна свідомість була дуже високою. Тоді вони ще оплакували всіх, хто пав на полі бою або був замучений у концтаборах та тюрмах, і де їхні могили – невідомо. Тоді ще дехто вірив і чекав, що їх близькі повернуться. Я цих проблем (як підляшук) перед тим майже не знав. Це вони мене цього навчили, змагаючись зі своїми проблемами та пам’яттю і зберігаючи свою віру, мову, традиції, культуру. Я від них це переймав, всього вчився, стаючи одним із них. Прийшов такий час, що вони побачили, зрозуміли, що я такий самий, як і вони. Відразу після цього, як я потрапив до Венґожева, познайомився і з Банями-Мазурськими. Бані-Мазурські були тоді чи не найактивнішим, найсвідомішим осередком у тодішньому Ольштинському воєвідстві, якщо не в цілій Польщі. Там жили дуже свідомі, патріотично налаштовані люди. На жаль, після кількох десятків років, з активних, національно свідомих Бань- Мазурських залишилося небагато українського люду. Чомусь багато тамтешніх мешканців повірило, що продовжувати свої рідні традиції їм краще буде далі від рідної вітчизни – у Канаді. І туди, як і до інших країн, вони подались. Через те все помітно зменшилася і наша венґожівська паства.
Як це, про що говорите, вплинуло на венґожівську православну церкву, віросповідну приналежність, на національну свідомість громади?
-Нащадки тих переселенців, яких доля кинула на Венґожівщину і які тут залишилися, є свідомими українцями, чого, наприклад, у Кентшині вже так не видно. Їхньою рідною мовою є українська мова. У більшості вони зберігають традиції. Група цих людей проте невелика і щораз меншає.
Ви стояли у витоків створення православних парафій у Круклянках, Орлові, Сонтопах -Самулєві, організували або співорганізували їх. Певно, це не давалося так легко?
-Коли говорити про Круклянки, то я доїжджав туди з великими проблемами, не маючи власного автомобіля, протягом двох років. У певному моменті мені заборонили відправляти там Службу Божу. Початково це відносилося лише до Круклянок. Мені сказали, що я не можу туди їздити…
Хто це такий “вони”, що заборонили?
-Управління з питань віросповідань. Після їх заборони я продовжував їздити до Круклянок із охоронцями. Правив там і повертався до Кентшина. Атмосферу, яку я зустрів у Круклянках, я не забуду до кінця життя. Там жили віддані українству і церкві люди. Вони і зараз є, і співають так гарно, як і колись. Їхні діти в більшості потрапляли і потрапляють до української школи в Ґурові-Ілавецькому. Мене хотіли вигнати звідти за те, що я намагався дати людям змогу служити Богу українською мовою – тобто так, як вони цього собі бажали. Був протест проти цього, але не буду згадувати імені того священика. У кожному разі я втратив посаду декана. Пізніше комуністична влада, та й не тільки вона, вважаючи мене за чорну овечку, хотіла мене викинути взагалі з Ольштинського воєвідства. На щастя, на мій захист став кентшинський староста Станіслав Тунський. Інші боялися мене боронити або не могли, бо часи були дуже важкі.
Ви згадуєте про важкі часи. Вони не завадили Вам залишитися вірним своїм парафіянам усе Ваше життя, а далеко не всі священики – чи то православні, чи греко -католицькі – мали таку витривалість, як Ви. Як це так сталося, адже, як правило, священики не залишаються надто довго в одній парафії чи станиці?
-Я, як один із перших випускників Православної духовної семінарії, тобто священик із вищою освітою, мав великі можливості вибору. Я міг зробити кар’єру. Навіть блаженний владика Сава, тоді мій ординарій, спеціально приїхав до Кентшина і запропонував мені кафедру в Білостоці. Проте вірні не хотіли мене відпустити, а я не захотів покинути людей. Моя парафія в Кентшині була в ті часи однією з найбільших. У певний, короткий момент, під час відлиги під кінець 1950-х рр., влада дала виселенцям змогу повернутися на прабатьківські землі. Думаю, десь половина наших вірних повернулася тоді на свої стародавні землі, передусім на Білопідлящину, Холмщину і Володавщину, а я став перед великою проблемою. Люди, які залишилися, не мали куди повертатися, бо в їхніх хатах вже хтось інший жив і господарював. Вони це страшенно переживали. Тоді я, найчастіше пішки, ходив до них на немалі відстані, потішав, переконував, і так ми поріднилися. Видно, Богові так було потрібно, щоб я тут залишився на все своє життя. Я мріяв зробити для тих людей – вигнаних з батьківщини, позбавлених всього, гнаних – їхню маленьку вітчизну – духовну Україну. Тому створив парафії в Сонтопах -Самулеві, пізніше перенесену до Корш, Ґурові-Ілавецькому, Круклянках, починав в Орлові, щоб люди мали де молитися рідною мовою. Мені допомагали, зокрема у випадку Корш, діячі УСКТ – Михайло Семерак, Євген Огородник, Андрій Білий, Яків Данчук, Володимир Підгурський та інші.
Ви згадуєте про УСКТ, але, готуючись до розмови з Вами, я натрапив на інформацію, що Ви ще до виникнення товариства організували дітям ялинки, свято Миколая, великодні, різдвяні свята, прощі своїх вірних по Польщі й Україні. Як Вам вдавалося це робити ще в страшні сталінські часи?
-Бувало по-різному. Я був знайомий з людьми, які приїхали на Кентшинщину, та й не тільки сюди, з України, які були на високих посадах. Я вже згадував про святої пам’яті Станіслава Тунського. Були й інші. Ці люди якось вміли мені допомогти, даючи одну, другу світлицю в місті на проведення подібних заходів, даруючи ялинку. Вони тільки просили, щоб не ставити хрест чи фіґурку Ісуса. Але були й перешкоди, головним чином це походило з установ, на згадку про які тоді волосся дибом ставало. У більшості однак вдавалося здійснити заплановане. Можливо, мені так щастило тому, що я до всіх людей ставився зичливо, по-божому, мав для них добре слово. Може бути, що вони за це тим самим і віддячували.
Про Вас усі кажуть як про щиру до всіх людину. Це, можливо, мало свій вплив і на те, що на території Вашої парафії багато різних конфесій, а конфліктів не було і немає.
-Все залежить від людини. Треба говорити не стільки про конфесії, скільки про представників конфесій. Не обходилося, звичайно, без проблем. Деякі священнослужителі інших віросповідань, а особливо найбільшого, не могли погодитися, навіть не так з релігійною відмінністю, як із національною. Але в більшості я старався жити в мирі, маючи передусім на увазі добро вірних і громади, якої я був і є представником. І мені це вдавалося і вдається досі.
Ви є дуже активним священиком. Буваєте чи не на всіх українських заходах на Кентшинщині, і не лише там. Допомагаєте організаторам розповсюджувати інформацію про концерти, зустрічі, виставки. Також і за це вас поважає українська громада.
-Я не міг би жити без цього. Не має значення, чи заходи організують православні, чи греко- католики. Можна різнитися догматично, бо різниці в цьому плані є, але справи мови, культури традицій мають бути для нас спільними. Я усіх зустрічаю сердечно, і люди віддячують мені тим самим. Я всіма силами як представник Православної церкви, як парох і декан, намагаюся підкреслювати, що Православна церква є з тими людьми, які зберігають свою самосвідомість, мову, культуру, традиції. Таланти й здібності, які презентують представники українських громад реґіону, дають мені енергію, підбадьорюють. Повторюю, що незалежно від різниць між конфесіями, я маю підпору в всіх наших людях. Ми маємо підкреслювати, що ми одне, а в єдності сила – незалежно від віросповідання. Отже, єдність нам, Боже, подай.
На сьогоднішній день служите вірним кентшинської парафії та венґожівської станиці. Ви є також вчителем релігії в Комплексі шкіл з українською мовою навчання в Ґурові-Ілавецькому та капеланом у тюрмах у Камінську й Дублінах. Як Ви встигаєте здійснювати таку копітку роботу? Чим особливий для Вас цей досвід?
-Без ґуровської школи, без тих людей, які там працювали й працюють, без учнів я не зміг би жити. Несучи їм слово Боже, я відпочиваю. Після того як я там буваю, повертаюся додому іншою людиною. Де можу, закликаю дещо зміненими словами поета: “До Ґурова ідіть діти, до Ґурова, там знайдете рідне серце і слово ласкаве”. Відносно в’язниць, то мені запропонували нести цю послугу в’язням кільканадцять років тому. Спочатку я зустрічався з в’язнями, молився з ними, доїжджаючи за свої кошти. Тепер дещо помінялося – мені принаймні вистачає з цього капеланства на дорожні розходи. Чому я там? Бо там є люди, які заблудили. Моїм пастирським обов’язком є їм допомагати. Свого часу в Камінську був ув’язнений один хлопець із Вітебська в Білорусії, а загалом я опікувався понад 40 в’язнями. Цей хлопець хотів зі мною поговорити віч на-віч. Я не боявся, але подумки питав себе: “Чого він хоче?”. Я попросив його до вівтаря. Він каже: “Я вперше в житті почув від вас про людську совість, і вже ніколи, після відбуття покарання, не буду в тюрмі”. Такі люди, їхні спостереження, повертання на праведну дорогу дають наснагу до дальших дій, до ще більшої праці, бо вдалося їх повернути на шлях істини, віднайти для Бога, принести спасіння і радість для родини. Зараз маю під опікою 16 ув’язнених. Це громадяни Польщі, Росії, Білорусі, України та інших колишніх республік СРСР. Як я починав там працю, в’язнів з України було більше, а зараз їх набагато менше. Вони захотіли відбувати покарання ближче кордону з Україною, щоб мати більші шанси бачитися з родиною.
Як ваші підопічні відносяться до Вас?
– Вони мене завжди чекають. Беруть участь у Богослужіннях, навчилися співати. Нещодавно поїхали до іншої тюрми, ближче до своєї хати два мешканці Казані в Республіці Татарстан, які брали чи не найактивнішу участь у літургіях. Вони були першими співаками. Мені трохи жаль, що вони відбули. Коли б поїхали на батьківщину, моя радість була б велика, але вони потрапили до в’язниці в Ряшеві, щоб бути якнайближче до дому, бо на волю вони вийдуть нескоро.
Ви тепер декан ольштинського округу Православної церкви. Який її стан на сьогоднішній день на Вармії та Мазурах?
-Дуже непростий. Зараз у нашому деканаті працює сім священнослужителів у шести парафіях. Ми маємо теж сім станиць. Кількість вірних постійно змінюється. На мою думку, найактивнішим є венґожівський і навколишні православні осередки. На жаль, частина діячів з -посеред української громади, про що я вже згадував, звідси виїхала. Це люди, на яких ми спиралися, які були для нас підтримкою. Навіть зараз, ті, хто виїхав до Торонто і там живе, нам допомагають. Вони, зокрема, підтримали матеріально ремонт церкви у Венґожеві. Вони при кожній нагоді підкреслюють, що в якійсь мірі з’єднані з цією землею, хоч вона була їм нерідна, з церквою і зі мною, як з їхнім парохом. Зараз, можна сказати, у нас мало людей, які могли б виходити до свого рідного середовища, допомагали б зберігати мову і традиції предків. Можливо, у межах своїх родин вони це роблять. Хочу сказати, що там, де змішані греко католицько-православні, але українські подружжя, сім’ї зберігають своє українство. А там, де в родину увійшла римо-католичка – а це стосується як православних, так і греко- католиків – якщо навіть вона прийшла до церкви, то в родину часто принесла сльози й нещастя. Так трапляється в переважній більшості змішаних сімей. Хоч бувають поодинокі щасливіші випадки, однак у більшості неоднакові за національністю родини створюють проблеми. Люди в таких випадках відходять від своєї церкви, позбуваються мови і традицій предків, виховують дітей не у своєму дусі. Навіть сильні духом люди, що нерідко трапляється в таких випадках, відходять від своєї церкви і національності. Мої дуже великі старання йдуть у тому напрямку, щоб у нашій парафії був український дух. Якщо ми всі: і православні, і греко- католики, і священики, і миряни – так до цього будемо підходити, асиміляція нас швидко не здолає.
Минуло понад 62 роки від злочинної операції “Вісла”. Її мета була відома – суцільна асиміляція. Чи у Вас немає враження, що вона відчутно проґресує? Правда, не так швидко, як цього хотілося авторам злочинного переселення.
-Так, асиміляція помітно доторкнулася людей. Зокрема змішані подружжя, про що я вже говорив, є причиною цього, а ще й довгі роки спеціальної політики під гаслом, що Польща – це мононаціональна держава. На асиміляційні процеси має вплив і далека відстань від церков. Галичани, може, менше знають ці проблеми, але на Підляшші чи Холмщині, знищуючи Православну церкву в 1938 р., польська влада намагалася позбавити людей і національної свідомості, відірвати їх від коренів. Люди, які пам’ятають ще ці часи, зараз плачуть, згадуючи ті трагічні для церкви і для них самих дні. А пізніше грянула акція “Вісла”. Чого не закінчили в 30-х, завершили цією злочинною операцією. Але ми не піддаємося. Церква допомагала і допомагає своїм вірним, як може. А в яких складних умовах була Греко-католицька церква! Її просто ліквідовано й заборонено. З моїх спостережень виникає, що чим більший хрест довелося нести людям і громаді, тим сильніше вона зберігає себе. На нашому шляху був не один, а багато важких хрестів. Пам’ятаймо про це і про наших предків, задля яких ми повинні зберегти пам’ять свого роду, своєї Церкви.
“Наше слово” №3, 17 січня 2010 року {moscomment}
