Здорове батьківство та материнство «без рожевих поні» – чому вчить «Bad mama»

Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №16, 2023-04-23

Українська письменниця та блогерка Анжела Bad mama пройшла через аб’юзивні стосунки, розлучення та біженство, але ці труднощі допомогли їй зрозуміти, чого вона насправді хоче від життя та чому важливо жити саме так, як хочеш, а не підкорятися чомусь іншому. Про свій життєвий та творчій шлях вона розповіла «Нашому слову».

– Розкажіть про себе, чим займаєтесь та де зараз живете?

– За освітою я політолог, закінчила філософський факультет, але працюю на стику комунікацій та політології. До цього розвивала власний бізнес, коли з’явилася «Bad mama», ми з моєю подругою створили PR -агентство, а ще у мене було онлайн-видання про материнство. Також пишу книжки, свою першу – «Imago» – я написала позаминулого року. Вона про психологічне дорослішання – це моя історія про терапію, аб’юзивні стосунки, розлучення і здобуття незалежності як однієї з основних сил жінки. Зараз я закінчила другу книгу на замовлення «Yakaboo Publishing», вона про розлучення, про те, як через це пройти і вижити. Якщо все буде добре, вона вийде цієї весни. Також я навчаюся в Київському університеті сучасної психології та психотерапії, тому що зрозуміла, що це моє призвання – бути психотерапевтом. Сподіваюся, що за півтора роки я стану психологом і через кілька років зможу вести психотерапевтичну практику. Ще я мама – у мене є 8-річна донька на ім’я Єва. До війни ми жили у Києві, потім переїхали до Берліну, спробували пожити в Португалії, а наразі перебуваємо в Іспанії. Я для себе визначила, що ми не будемо довго залишатися на одному місці.

– Про що йдеться у ваших книгах?

– Коли я писала, то прочитала багато досліджень. Виявляється, що маленькі діти найлегше зносять розлучення батьків, а найгірше з цим мають підлітки. Але не саме розлучення є травмою для дитини. Якщо воно проходить нормально, і двоє дорослих людей не тягають дітей по судах та медекспертизах і через дітей не карають один одного, а просто домовляються, яким буде далі їхнє життя – все буде окей. Травму робить дитині зникнення батька. За статистикою в Україні, коли пара розлучається, то тато зазвичай «йде за горизонт». Спершу він приходить по неділях, потім – на дні народження і великі свята, а потім взагалі «забиває», бо у нього з’являється нова сім’я. Оце і є найбільший страх дитини. По факту, батьки – це моделі того, як діти будуть себе поводити в дорослому віці, особливо до кризи 30 років – кризи ідентичності. Батьки повинні думати не про те, що дитині потрібна повна нещасна сім’я, а про те, які патерни сім’ї вони дають дитині. Я сподіваюся, що моя книжка допоможе людям зрозуміти, що немає сенсу відчувати провину за те, що ти хочеш розвестися, коли одружувався у 22 роки просто тому, що всім здається, що ми вже сформовані у 18. Але ж найдовше формується наш мозок. Наша префронтальна кора, яка відповідає за стримування імпульсів і за наші рішення, формується до 25-27 років. Тому весь західний світ вважає, що краще до 30 років таких рішень не приймати. А щодо дітей – якщо ти думаєш про щастя дитини, то розлучення з партнером, якого не любиш, зробить її щасливішою – за умови, що ви нормально розійдетеся, якщо для дитини збережеться звичний уклад життя. Всі готуються до весілля місяцями, а насправді розлучення – теж довгий процес, і до нього треба готуватися. Гості на весіллі отримують задоволення, так і всі учасники розлучення мусять не отримувати травми. Треба зрозуміти, що розлучаються не мама і тато, розлучаються дружина і чоловік. І дітям треба пояснювати, що мама і тато завжди залишаться поруч, але дружина і чоловік – ні.

– Розкажіть про свій блог та як він виник?

– Я його створила у 2014-му, десь після пів року після народження Єви, бо була першою серед своїх знайомих, у кого народилася дитина. Вони ставили багато питань щодо дітей, і я вирішила, що не буду всім окремо відповідати, а заведу блог. Він був розрахований на моїх друзів і називався тоді «Історія однієї мами», але з часом почав швидко набирати популярність, і я зрозуміла, що назва не дуже відповідає тому, що я пишу. Адже часто в мене одночасно була дика провина перед Євою і відчуття протистояння з соціумом, з його правилами – як має виховуватися дитина. Моя знайома якось мені написала: «Ну, що ти там, вad mama?» І я зрозуміла, що це класна назва для мого блогу. Взагалі, я його вела більше як віддушину. Коли у тебе дитина, і ти більшість свого часу проводиш з людиною, яка вміє тільки трусити ручками, ходити у памперс і нічого не говорить, то ти трохи божеволієш. Дуже не вистачає соціального контакту, і ти реально не розумієш – ти адекватний чи ні. Я дуже чесно розповідала, без «рожевих поні», про материнство. Це зараз багато людей вже насмілилося на відвертість, і ми в соцмережах намагаємося більше говорити про реальні історії, про наші почуття та переживання. А тоді все було дуже «стерильно» в плані материнства – не дай боже, мама скаже, що вона свою дитину не любить в цей момент або, наприклад, зла на неї.  З цього блогу народилося і онлайн-видання, і фестиваль, і купа ще якихось проєктів. Згодом я зрозуміла, що моя дитина виросла, і я не можу вже настільки відкрито розповідати про її життя, тож цей блог трансформувався. Він вже не про материнство (хоча іноді я і пишу про це), але загалом – про реальне життя.  Для мене блог – це місце, де я можу відкрито ділитися тим, що зі мною відбувається. Там я знаходжу багато підтримки і теж намагаюся давати цю підтримку через чесність. Тому що начитаєшся цих «ідеальних» мам» в Інстаграмі, які тільки подорожують, заробляють гроші, вчаться, і в них все прекрасно, і думаєш: що зі мною не так? А буває, читаєш, як людина пише наскільки їй фігово, і думаєш: о, в мене все нормально, я не одна таке відчуваю. Соцмережі часто дають відчуття ізольованості, створюється картина, що ти відрізняєшся від усіх. А ми ж істоти соціальні, нам потрібно мати свою соціальну групу, якій ми відповідаємо. У своєму блозі і книжках я не даю порад, не пишу – як має бути. Я просто пишу про те, що відбувається зі мною, і все. До речі, мене читають не тільки жінки, 20% читачів блогу – це чоловіки. 

– А ваше онлайн-видання, воно ще функціонує?

– Вже ні. Видання називалося «Bad mama», я намагалася допомагати батькам виходити з комплексу ідеальних батьків, а також просувати в Україні ідею кобатьківства – про те, що батько має такі самі обов’язки щодо дитини, як і мама. Це моя загальна ідея в материнстві. Бо ми всі бачимо, як тато в неділю вийшов погуляти з дитиною – і всі мами на майданчику такі: «Вау!» Але ніхто не помічає героїзму материнства, а я не хочу, щоб материнство перетворювалося на героїзм. Вважаю, що у дитини є батьки, і вони мають рівні права та несуть рівні обов’язки. Це була основна ідея мого ресурсу. Зараз я це видання закрила, бо у мене трошки змінилися інтереси, до того ж зі мною сталася дуже неприємна історія. Я була в аб’юзивних стосунках і в якийсь момент просто фізично нічим не могла займатися. Паралельно з сайтом були ще фестивалі, які я організовувала, також називалися «Bad mama fest», на останньому було 8 тисяч дітей без урахування батьків. Але на той момент я відчувала себе так, що за все несу відповідальність, все контролювала. У мене була команда, але відчуття команди не було, тому я швидко вигоріла. Зараз я розумію, що це був дуже цінний урок. Я хочу розвиватися в трішки іншій сфері, але вже знаю, що один ти можеш багато, але не довго.

– Питання щодо переїзду. Як я розумію, ви зараз не прив’язуєтеся до конкретного місця?

– Насправді, цей план з’явився нещодавно, тому що я поїхала з України до того, як почалася війна. Я зустрічалася іноземцем, він німець. Ми жили разом у Києві, а за два тижні до початку повномасштабної війни виїхали з України до Берліну, бо він звідти. Це був не мій вибір. Коли почалася війна, я взагалі нічого не розуміла, не могла нічого вирішувати. Загалом ми у Берліні жили рік і, чесно сказати, мені жодного разу не хотілося ні подорожувати, ні щось дивитися, тому що ця рана від війни, де б ти не був, вона росте з кожним днем і кровоточить. Вона інша, мабуть. Вона відрізняється від рани тих людей, які перебувають в Україні, але вона дуже сильно впливає на життя. Сталося так, що ми не так давно розійшлися з моїм хлопцем, і я подумала, що мені загалом трохи важко бути в Берліні. Я зрозуміла, що хочу переїхати, але у мене є багато питань щодо навчання дочки. У Німеччині школа, до якої ходила Єва, виявилася не дуже хорошою, я бачила, як моїй дитині там сумно. У Києві вона ходила до приватного закладу, і це сильно відрізняється. Насправді спочатку Єва сильно хотіла додому, там лишився її тато, він брав велику участь в її житті, тому вона дуже сумувала. У неї не було тут знайомих, і я розміщувала оголошення у берлінських групах, що шукаємо друзів. Ми знайшли багато класних людей завдяки цьому. Перші пів року вона навчалася у школі онлайн. Потім я зрозуміла, що потрібна соціалізація, і вона пішла в німецьку школу. Спочатку вона мені дуже сподобалася, там дуже гарна та старовина будівля, але проблема в тому, що в тій школі дуже нудно. Бо там лише три предмети  – німецька, англійська та математика. Англійську Єва знає, тому вона більше була перекладачем між дітьми та вчителем, які не знають української або російської. Ми хотіли перейти в іншу школу, але це важко зробити, оскільки все впирається в реєстрацію. А ще я дізналася, що в інших школах є жорсткі протистояння між українськими та російськими дітьми, а в нашій школі такого не було, а я не хотіла, аби Єва перебувала у такому середовищі. В інших країнах теж процес реєстрації може проходити довго, тому думаю, що Єва продовжить навчатися в українській школі онлайн. 

– Ви казали, що поїхали раніше, ніж почалася війна, але все одно відчуваєте її вплив на собі. Як це проявляється?

– Вона мене повністю розбила. Мені здається, що цей рік я провела у дуже закляклому стані, я не розуміла, що зі мною відбувається. Мене ж вивезли, я не чую вибухів, але я пам’ятаю, як на Маріупольський драмтеатр, де було написано «Діти», росіяни скинули авіабомбу – ми тоді з дочкою побудували халабуду посеред кімнати, я залізла з нею туди і не могла вилізти години три. Мені настільки було страшно через те, що відбувається. З одного боку, можна сказати, що я «біженка», але по факту я не отримую ніякої матеріальної допомоги, мені не надавали житло і так далі, але я все одно відчуваю, що вирвана з корінням. Це відчуття, що у мене немає дому – воно дуже змінює і додає страхів. Всі внутрішні опори – вирвані. У мене залишилася моя робота, хоча частково вона змінилася. У мене була кохана людина, яка мене підтримувала, але після нашого переїзду перші чотири місяці були як в тумані, я не пам’ятаю, що тоді було. Потім сталася ще одна важка історія – я збирала гроші своєму одногрупнику, моєму колишньому хлопцю. Він був під Харковом, і я збирала гроші для його батальйону на амуніцію, і як тільки я закрила майже всю суму – він загинув. Це теж був важкий момент. Я ніколи не переживала втрати і горювання саме щодо людині, яка померла. Мій мозок взагалі відмовлявся приймати, що є війна, що це можливо, що таке відбувається, що це моя близька людина. Я думаю, найгірше, що війна змінила в мені – це опору, коли ти віриш, що світ добрий. Мені здається, що це основна екзистенційна думка, може, вона дитяча, але вона веде людину по життю і змушує бачити світло попереду. І це те, що у мене забрала війна. Іноді я читаю новини і мені здається, що я більше у це не вірю. Сподіваюся, після війни, коли ми всі почнемо відновлюватися, це почуття повернеться. 

– Ми багато говорили про війну та перемогу, тож, як я розумію – ви плануєте повертатися. Скажіть, якою ви хочете бачити Україну після перемоги?

– Так, планую повернутися після закінчення війни. Хочу бачити Україну без корупції, щоб люди активізувалися і формували громадянське суспільство не тільки у складні періоди, а щоб зрозуміли, що вони відповідальні за те, що відбувається. Це питання і до мене, в першу чергу я задаю його собі. Планую кар’єру як психотерапевт і розумію, що у нас буде дуже серйозне завдання. Війна ж не закінчиться тим, що підпишуть договір і перестануть літати ракети. Буде купа людей, які у цій війні залишаться с ПТСР та іншими діагнозами. Завдання людей, які мають ресурси, – витягти інших з цієї війни. Тому я хочу вертатися в Україну якраз заради цього. До речі, за весь цей час, де б я не перебувала, я не зустрічала жодного українця, який би не вірив у перемогу. Мені здається, це те, що мене підтримувало дуже довго. Вважливо продовжувати вірити, не зважаючи ні на що. Важливо не розділятися на касти: на тих, хто поїхав, хто лишився, хто бачив війну, хто не бачив і так далі. Ця війна має показати, що всі ми маємо бути завжди об’єднані, а не роз’єднані.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*