Петро Коваль ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №15, 2021-04-11

До іншого світу відійшов мій багатолітній приятель, відданий патріот Лемківщини Михайло Дзвінка. Похоронений у місті Брандентон у Флориді, де жив до останніх днів. На жаль, тільки зараз з інтернету я дізнався про його смерть восени минулого року.

Він народився 4 грудня 1936 року в селі Флоринка Новосандецького повіту. У 1947 році з батьками в межах акції «Вісла» був вивезений до Західної Сілезії і жив в селі Байків (повіт Любін). По закінченню педагогічного ліцею в Лігниці у 1958 році вирішив навчатися на відділі україністики Вчительської студії у  Шеціні. Там з іншими колегами виїздив з доповідями про рідну історію і культуру до розпорошених по воєводству лемківських поселенців. Скрутні матеріальні умови змушували його заробляти ночами в порту гроші на необхідні потреби. Роком пізніше, вслід за ним, на україністику поступив також молодший брат Петро.

Михайло належав до покоління лемків, дитинство яких припало на роки  воєнного лихоліття, а потім йому ще й довелося переживати трагізм жахливого антиукраїнського терору, пов’язаного з примусовим виселенням з рідних сторін. Зростання на чужих землях відбувалося в умовах розпорошення своїх і в атмосфері ворожості до українців. Ось що пише Михайло в одному зі спогадів про свої мотиви вибору україністики: «В центральних і місцевих засобах інформації та й в шкільних підручниках ми читали і чули дуже зневажливу, агресивну антиукраїнську пропаганду. Це робилося цілеспрямовано, щоб викликати в тих нещасних залишках українського народу страх і зневагу до себе. Це мало пришвидшити заплановану полонізацію. (…) І так я наперекір тим тенденціям шукав доріг, щоб пізнати позитивну і об’єктивну історію наших гірських земель та інших українських регіонів. (…) Почувався  відповідальним за подальший хід нашої історії, усвідомлював, що ми, молоді, мусимо взяти на себе труд вивчати свою культуру, все, що лихе і що добре. Бо наші батьки, селяни, були загалом малоосвіченими».

Після закінчення навчання Михайло Дзвінка вчителював в селі Лешно-Ґурне. В  1967 році поступив на російську філологію Вищої педагогічної школи в Ополю. Брав там активну участь в діяльності Спілки селянської молоді, був редактором у студентському часописі «Фама» та ніколи не полишав зв’язку зі своїм лемківським середовищем.

Після одержання диплому магістра в 1967-1973 роках працював в «Нашому слові», редагуючи «Лемківску сторінку». Охоплений патріотичним ентузіазмом з першого дня, він ретельно виконував свої обов’язки. Встановлював безпосередні контакти з активістами, публікував статті про різноманітні форми їхньої діяльності, місцевим органам влади повідомляв про їхні труднощі та проблеми. З часом, однак, переконався в  лицемірній дволикості політики партійної влади, яка під прикриттям боротьби з українським націоналізмом на практиці прямувала до прискореної полонізації лемків. Михайлові прийшлося не одного разу відважно обороняти добре ім’я жертовних УСКТ-івських діячів від переслідування з приводу їхньої «надто української» активності. Неможливо було, наприклад, замовчати факт беззаконного позбавлення православних лемків відремонтованої ними церкви в Полянах, яку забрали католики при мовчазній згоді місцевих та центральних органів влади. Михайло Дзвінка, незважаючи на неприхильність свого начальника, головного редактора «Нашого слова» Григорія Боярського, солідаризувався з покривдженими мешканцями села Поляни. Тоді ж познайомився з видатним діячем Михайлом Донським, колишнім членом Польської об’єднаної робітничої партії на Прикарпатті, що в часи німецької окупації часто таємно приймав у себе в гостях Володислава Гомулку, який тоді очолював цю партію. У 60-х роках попав, однак, в опалу з боку першого секретаря ПОРП за рішучий спротив партійній політиці прискорення асиміляції лемків. На групові звернення до Центрального комітету за підписом Донського замість відповіді автори отримали адміністративний шантаж у формі позбавлення займаних посад та словесних погроз. Було також зрозуміло, що очільники УСКТ, налаштовані партією, зокрема і головний редактор «Нашого слова», готові діяти проти УСКТ-івських активістів. Незважаючи на це, Михайло Дзвінка і надалі чесно старався контактувати з українським середовищем, що призвело до відкритого конфлікту з Григорієм Боярським, а передовсім з його кураторами з Міністерства внутрішніх справ і адміністрації, які почали наполегливо вмовляти лемка стати їхнім таємним працівником. За їхніми вказівками він мав би слідкувати за лемківськими середовищами та писати доноси на так званих «націоналістично налаштованих осіб». Коли він рішуче відмовляв, пояснюючи, що таких ніколи не зустрічав, агенти Служби безпеки застосовували щораз сильніші методи тиску, включно з обшуками приватної квартири, де нібито знайшли заборонені націоналістичні книжки та листи-докази ворожої співпраці з Заходом. Не обійшлося і без брутального фізичного насилля. Він не піддався, але в критичній ситуації замість захисту отримав від Боярського погрозу звільнення з роботи.

Не маючи виходу, після шести років відданої праці покинув редакцію «Нашого слова» за власним бажанням та став викладачем російської мови в одній з вищих шкіл Варшави. У 1974  році виїхав до Франції, а звідти до США. Осів у Флориді, де заробляв на життя в різних фірмах. Ніколи, однак, не втрачав зв’язку з лемківськими організаціями на чужині. У вільний час займався дослідженням історії та культури рідної Лемківщини. Належав до Наукового товариства ім. Шевченка в Америці. До гідних уваги результатів його наукової та публіцистичної діяльності належать:«Rosyjskie zapożyczenia w piśmiennictwie łemkowskim, Zeszyty Naukowe WSP w Opolu» (1970), «Література північних земель Лемківщини: Аннали Лемківщини» (Нью-Йорк, 1984), «Spisani na straty» (Нью-Йорк, 1985). Допитливий дослідник також неустанно поглиблював свої широкі релігієзнавчі знання. Плодом тих довголітніх дослідів залишається об’ємна україномовна публікація «Критичні роздуми над змістом Біблії», видана власним коштом в останні роки життя. Він вислав її мені на пам’ять у 2016 році. На жаль, з того часу мої зв’язки з ним обірвалися.

Слід також згадати, що в приватному житті Михайла характеризувала скромність, яка навіть межувала з несміливістю, хоча він був статечним, фізично міцним чоловіком, з неабиякими спортивними уміннями. В дружньому колі любив говорити рідною лемківською говіркою, до сліз міг розсмішити дотепними анекдотами, яких знав безліч. Ніколи не розставався зі своєю скрипкою, на якій зворушливо грав милі серцю лемківські мелодії.

Вічна Йому пам’ять!

Поділитися:

Категорії : Лемки

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*