Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №29, 2024-07-21

Наша історія зберігає багато імен, про які обов’язково маємо знати більше. Ім’я Олени Теліги чули майже всі. Однак про її самовіддане, героїчне і, на жаль, надто коротке життя відомо далеко не всім. Вона обрала собі долю, як це роблять генії, довівши тим самим свою ідеологічну і духовну непохитність. 

Народилася Олена Шовгенова (дівоче прізвище) 21 липня 1906 року під Москвою, у місті Іллінськ. Мама Уляна Степанівна, родом з Поділля, виросла в сім’ї православного священника, стала вчителькою. Батько Іван Опанасович, родом зі Слобожанщини, був фахівцем з гідротехніки. Олена мала двох братів – Андрія та Сергія. 1911 року вся родина переїхала до Санкт-Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім – віцедиректором департаменту земельних поліпшень, викладав у Петроградському інституті шляхів сполучення. У 1917 році родина переїжджає до міста Ізюм на Харківщині, де Іван Опанасович почав працювати у Міністерстві залізничних шляхів. У вересні 1918 року його запросили до Києва, де він отримав посаду професора гідротехнічного та меліоративного відділення у Київському політехнічному інституті. 

Дитяча закоханість у Київ

Родина Шовгенових жила досить заможно і мала можливість дати хорошу освіту дітям. Олена добре володіла французькою та німецькою. Разом з батьками багато подорожувала, зокрема в Карпати, на Кавказ, до Фінляндії. З дитинства майбутня поетеса закохалася у Київ, саме з ним пов’язувала й надалі найкращі та найдорожчі моменти життя, рідне місто відлунюватиме у поетичних рядках і спогадах Олени.  Згадуючи своє дитинство, Олена писала: «Батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом»…  Для мене цим домом став Київ». Після переїзду до Києва життя Олени та й усієї родини стало не таким безтурботним, як раніше: тут вирувала Українська революція, відбувалося становлення Української держави. Шовгенови підхопили ідею українства, активно долучились  до прогресивного українського руху. Іван Шовгенов став міністром уряду УНР, старший брат Сергій вступив до війська УНР. На жаль, українська державність похитнулася і зазнала поразки, тож батько зі старшим сином вимушені були виїхати в еміграцію, спочатку у листопаді 1920 року до Польщі у містечко Тарнів, а потім у квітні 1922-го – до Чехословаччини. У Польщі батько обіймав посаду заступника міністра шляхів, керував відповідним міністерством. 

Мама разом з Оленою та її братом Андрієм (до речі, він також став поетом) залишилися в окупованому більшовиками Києві. З приходом більшовиків починається розруха, безгрошів’я, до того ж до Олени міцно причепився ярлик «петлюрівка». Щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, мати продавала домашні речі, а Оленка, професорська донька,  влаштувалася до Київського політехнічного інституту посильною. «З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – писала Олена в листі до подруги – Наталі Лівицької-Холодної. – Коли ж кінчалася моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу». 

Еміграція і нова батьківщина

Невдовзі мати Олени зрозуміла, що не зможе дати дітям якісну освіту. Для них і таких, як вони – освічених, інтелігентних, культурних –  не було місця у більшовицькій радянській Україні. Навесні 1922 року вони залишають Київ і їдуть до Чехословаччини. Чеська столиця стала новою батьківщиною для Олени. Уряд дозволив українцям, що опинилися у вимушеній еміграції, мати свої навчальні заклади. Закінчивши підготовчі курси у Подєбрадах (українською Олена володіла слабо, оскільки розмовляла російською), вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Тут Олена поринула у цікаве студентське життя, брала участь у літературних зустрічах, дискусіях, де познайомилася з Євгеном Маланюком, Наталією Лівицькою-Холодною, Олегом Ольжичем, а також з колишніми воїнами УНР, які також були студентами. Тут формуються та загартовуються її націоналістичні погляди, ідеї, переконання. На одному із заходів вона почула від якихось українофобів образливі слова щодо української мови. Олена спалахнула обуренням: «Ви, хами! Ця собача мова – моя мова! Мова мого батька та моєї матері. І я вас більше не хочу знати!» Відтоді вона більше не розмовляла російською. Думки, які молода поетеса проголошувала тоді на виступах, нині, крізь роки, є напрочуд актуальними та суголосними нашому сьогоденню. «На першому місці має бути конечність будити в народі свідомість окремішності від москалів, замуленої медоточивими фразами про братерство народів». Замість цього облудного гасла вона висувала ідею братерства в народі. Професор Юрій Бойко дуже точно і лаконічно сформулював, за що боролася Олена Теліга, – за духовну емансипацію народу. 

Під час навчання Олена познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою – колишнім старшиною Українського війська, студентом Української господарської академії, бандуристом, який походив з давнього козацького роду, – щирим патріотом України. У серпні 1926 року вони одружились. Це було палке і романтичне кохання двох світочів національної думки. «Любов свобідна, Михайлику… Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно», – так мудро і прогресивно Олена промовляла до свого чоловіка.

«Взір справжньої панської поезії»

1927 року Олена Теліга заявила про себе як літераторка. Окрім перших ліричних віршів, вона пише гострі статті «Якими нас прагнете?», «Сліпа вулиця», «Партачі життя», у яких увиразнює свої національні погляди, висловлює надію, що крах більшовизму допоможе відродити українську культуру. «Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси», – так окреслювала непохитність своїх поглядів Олена. Вона друкується в часописі «Літературно-Науковий Вісник», редактором якого був літературознавець та ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Він першим високо оцінив її поетичний  талант. «Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший; елегантна у формі своїх віршів; горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького… З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».

У 1929 році Олена разом з чоловіком переїжджає до Варшави, вони багато працюють, щоб вижити в еміграції. У найскрутніші моменти життя вони навіть підпрацьовують у варшавських ресторанах – Михайло як музикант і співак, а Олена – як танцівниця. Згодом їй вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів в українській школі. Попри постійні нестатки, Олена Теліга завжди мала елегантний вигляд. Любила красивий одяг, робила макіяж і зачіску, а доповнював її образ неодмінний вишуканий капелюшок. Лірика Олени Теліги сповнена дещо пророчих мотивів – перебуваючи у Варшаві, вона склала вірш «Поворот» про своє повернення до Києва, «щоб злитися знову зі своїм народом». Кожен рядок пронизаний щемливою тугою за рідним краєм, передчуттям очікуваної зустрічі, тієї світлої, урочистої миті й водночас розпачу та болю. 

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини – гострі і щасливі!

У вірші «Лист», звертаючись до Бога, просила для себе «гарячої смерті, а не холодного вмирання». За життя не було надруковано жодної книжки Олени Теліги. Всі книги вийшли вже посмертно – «Душа на сторожі», «Прапори духа», «На чужині». 

Вибір не на життя, а на смерть

У Польщі Олена Теліга зустрілася зі своїм давнім приятелем Олегом Ольжичем, натхненним поетом, громадським діячем, активістом національного руху. Саме ця зустріч стала вирішальною у її подальшій діяльності. Вона почала активно працювати: готувала ідеологічні матеріали, складала тексти для листівок, виступала на зборах. Це була небезпечна, але цікава робота. На тлі такої активної діяльності Олена дедалі частіше згадувала про Київ – місто свого дитинства і юності, яке з неймовірною магнетичною силою притягувало її. Тож 22 жовтня 1941 року вона разом з письменником Уласом Самчуком вона прибуває до омріяного міста. Її охопили щемливі й водночас тривожні відчуття. Це було вже не її місто: «Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич; усі обличчя – сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини – почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…» Поетеса організувала й очолила Спілку українських письменників, почала редагувати журнал «Літаври» – додаток до газети «Українське Слово». Ці часописи були глибоко просвітницькими: знайомили своїх читачів з творчістю поетів і письменників, яких замовчували в Україні, оскільки їх було репресовано або розстріляно. Кияни мали змогу дізнатися про українських митців еміграції. На шпальтах видань друкувалися твори Ольжича, Самчука, Мосендза, Маланюка. Почастішали доноси у гестапо через те, що Теліга принципово не друкувала статті про нові порядки фюрера. Деяких співробітників часопису було вже заарештовано. Поступово нависала загроза і над Оленою. Але вона, відчуваючи свою відповідальність і маючи неймовірно високий рівень жертовності та патріотизму, відрізала: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…» Це був вибір не на життя, а на смерть. 

9 лютого 1942 року вона востаннє пішла до Спілки письменників –  гестапо зробило там засідку. Чоловік Михайло під час арешту Олени сказав, що він теж письменник, аби бути поруч… Для усіх прийдешніх поколінь це взірець високої сили посвяченості та жертовності, що крізь роки закарбовується й увічнюється. 21 лютого 1942 року у Бабиному Яру Олену Телігу розстріляли фашисти. У гестапо вона перебувала в камері №34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Доля відміряла їй лише 35 років…

 Тільки через 50 років після смерті ім’я Олени Теліги згадали офіційно з метою увічнення її пам’яті. 1993 року її іменем названо вулицю у Києві вздовж меморіалу «Бабин Яр». 2000 року було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. Першою її лауреаткою стала всесвітньо відома поетеса Ліна Костенко. 2009 року відкрили пам’ятник на території Київської політехніки. 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» у Києві відбулося відкриття ще одного пам’ятника Олені Телізі. Твори Олени Теліги введені до шкільної програми з української літератури. 

Український письменник Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: «Вона вся була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова».

Поділитися: