Петро Тимо ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №35, 2025-08-31

Значення книги

Книга «Погром: Грубешівщина, весна 1944 р.», підготована професором Ігорем Галагідою та Мирославом Іваником, є важливим внеском у дослідження польсько-українського протистояння 1939-1947 років. Видання, опубліковане видавництвом Українського католицького університету (Львів, 2025) у рамах програми «Жертви польсько-українського протистояння», висвітлює трагічні сторінки історії Холмщини, зокрема масові вбивства українців, учинені польським підпіллям у першій половині 1944 року. Ця праця стала логічним продовженням попередніх досліджень, як «Українські жертви Холмщини та Південного Підляшшя у 1939-1944 роках», і має на меті всебічне висвітлення причин, перебігу та наслідків кривавих пацифікацій українських сіл, здійснених відділами Армії Крайової (АК) та батальйонів хлопських (БХ).

Значення книги полягає не лише в її документальній цінності, а й у спробі заповнити прогалини в історичній пам’яті, історичних дослідженнях, особливо польської історіографії, яка часто применшує масштаби насильства проти українців. Робота Ігоря Галагіди та Мирослава Іваника спирається на широкий спектр джерел – від українських і польських архівів до німецьких документів, що дозволяє створити об’єктивну картину подій. У контексті сучасних польсько-українських відносин книга може стати важливим кроком до діалогу, спрямованого на примирення та встановлення історичної правди. Проте зараз вона різко контрастує з польськими наративами, які часто акцентують на героїзації АК і применшують її роль у злочинах проти українців. Праця також може актуалізувати дискусію про юридичну кваліфікацію подій 1944 року, зокрема їхній можливий геноцидний характер, що робить видання цінним джерелом для істориків, дослідників і широкого загалу.

Зміст і структура книги

Книга є ретельно структурованим збірником документів, які супроводжує розлога вступна стаття упорядників документів професора Ігоря Галагіди та Мирослава Іваника. Вони детально аналізують ситуацію, що склалася у відповідному регіоні в часи Другої світової війни, а особливо причини насильства проти українців на Холмщині та Грубешівщині. Вступна стаття слугує не лише вступом до документів, але й самостійним дослідженням, яке розкриває багатогранність конфлікту. Автори виділяють три основні групи його причин:

1. Політика німецьких окупантів: переселення поляків і українців для звільнення території під німецьких колоністів, що загострювало міжетнічну напруженість. Наприклад, акції переселення у 1942-1943 роках змушували українців залишати свої домівки, створюючи відчуття несправедливості та провокуючи конфлікти.
2. Історичні чинники: польська політика полонізації Холмщини в міжвоєнний період (1918-1939), спрямована на придушення української присутності в релігійній, освітній, кооперативній і політичній сферах. Зокрема, ліквідація православних храмів у 1937-1938 роках і заборона української освіти сприяли накопиченню образи серед українців.
3. Мілітарні аспекти: боротьба проти німців польського підпілля, радянських партизан і спроби українців організувати самооборону в умовах окупації. Створення підпільних структур ОУН та УПА, а також Холмського легіону самооборони, дозволеного німцями, стало відповіддю не лише на польські напади, але також на загрози з боку радянських партизан, кримінальних банд тощо. Однак з документів випливає, що ці структури були надто слабкими й погано озброєними, щоб мати змогу запевнити безпеку українським селам регіону.

Документи, зібрані в книзі, охоплюють офіційні звіти, свідчення очевидців, листування українських громадських організацій та німецькі й польські джерела, які фіксують деталі нападів на українські села. Наприклад, протоколи допитів свідків із сіл Турковичі, Бересть і Сагринь детально показують жорстокість нападів, включно з описами вбивств цивільних, спаленням домівок і пограбуванням майна. Ці джерела дозволяють реконструювати хронологію подій і оцінити їхній масштаб.

Ключові ідеї та документи

Документи, вміщені в книзі, розкривають масштаби насильства проти українців, зокрема духовенства, вчителів, кооперативних діячів і простих селян. Серед жертв згадано:

• Отця Григорія Купчинського, убитого у селі Бересть у 1942 році під час нападу польського підпілля. Його смерть пов’язують зі спробами знищити українське духовенство, яке підтримувало національний рух.
• Отця Олексія Мілєєва, який служив у селі Турковичі, убитого у 1943 році разом із парафіянами під час спалення церкви.
• Отця Льва Коробчука, убитого у 1944 році. Він став жертвою систематичних атак на православних священників.
• Якова Гальчевського-Войнаровського, організатора української самооборони, в минулому офіцера армії УНР та Польського війська. Був убитий загоном АК у селі Пересоловичі в 1943 році. Його смерть стала символом боротьби українців за самозахист, а також екстермінації (масове вбивство, злочин проти людства, метою якого є цілковите знищення певних груп населення – прим. ред.) українських лідерів польським підпіллям.

Особливу увагу в книзі приділено знищенню православних церков. У 1942 році на Холмщині було зруйновано 64 храми, що стало частиною кампанії проти української ідентичності, оскільки православ’я асоціювалося з українським національним рухом. Звернення холмських єпископів на чолі з митрополитом Іларіоном (Огієнком) від 30 квітня 1944 року фіксує «польське мордування» духовенства та мирян, підкреслюючи систематичність нападів.

Автори книги наголошують, що польська історіографія часто замовчує або применшує масштаби насильства проти українців, акцентуючи на українському колабораціонізмі з німцями та нападами українців на польські села. Водночас страждання українців від німецьких репресій і переселень ігноруються. Ігор Галагіда та Мирослав Іваник показують, що німецькі акції переселення 1942-1943 років торкнулися як поляків, так і українців. Тим часом у польській літературі, особливо до 1989 року, цей факт рідко згадували. Це сприяло формуванню стереотипу про українця як «колаборанта» та виправданню польського терору. Документи книги спростовують цей стереотип, демонструючи, що українці, які відроджували національне життя після 1939 року (вчителі, священники, кооператори), стали мішенями для польського підпілля вже з 1942 року. Упорядники наводять також документи, з яких випливає, що польське підпілля в боротьбі з усім українським не гордувало доносами до німецьких структур, серед яких було гестапо. Українців у них звинувачували в симпатіях до комунізму, що призводило до німецьких репресій проти вказаних польським підпіллям осіб. Польська сторона надалі в різні способи оминає тему антиукраїнських дій у 1942-1944 роках, як також впливу на польське суспільство подій 30-х років. Мовляв, вони не впливали на антипольські настрої на Холмщині, а тим більше на Волині, хоча вбивства відомих авторитетних діячів, також їхні багатолюдні похорони, збирали маси українства, статті на цю тему в пресі формували підґрунтя до масштабних антипольських акцій з боку ОУН та УПА. Симптоматично, що в Польщі досі немає історичних досліджень, які б показували зв’язок міжвоєнної політики польської держави з настроями поляків Холмщини в час німецької окупації. Складником міжвоєнної політики, особливо на цій території, були польський націоналізм та майже тотальна антиукраїнська й антиправославна пропаганда, яка охоплювала всі групи польського населення  – громадські організації, військо, поліцію, учителів, пожежників, членів «Стшельця» (парамілітарна польська організація Стрілецький союз – прим. ред.).

Як назвати події березня 1944 року на Холмщині?

Біженці з Холмщини, кількість яких сягала 20 тисяч у 1943-1944 роках, приносили на Волинь розповіді про знищення сіл, як Турковичі чи Бересть. Наприклад, спогади з села Янова Долина (Волинь) фіксують, що біженці з Холмщини закликали до самооборони, розповідаючи про спалені церкви та вбитих священників. Церковні структури також сприяли поширенню інформації про напади. Священники як лідери громад часто ставали першими жертвами. У багатьох випадках їх убивали разом із сім’ями або парафіянами. Напади супроводжувалися спаленням церков, пограбуванням майна та залякуванням мирян. У деяких випадках священників змушували відмовлятися від православ’я, а в разі відмови їх убивали.

Польська сторона, однак, називає ці події «відплатними акціями». Документи книги вказують на участь польських колоністів у нападах на українські села. Колонізація Холмщини в міжвоєнний період, коли польська влада роздавала землі, конфісковані в православної церкви, зокрема римо-католикам, створила напруженість між громадами. Ставлення колоністів до українців у міжвоєнний період і в час Другої світової війни досі не було предметом досліджень з боку польських істориків. Протоколи допитів свідків, зібрані Українським допомоговим комітетом (УДК) невдовзі після нападів 1944 року, дуже часто містять імена та прізвища нападників, що підтверджує тезу про ворожнечу й насильство проти українців також з боку звичайних польських сусідів, ідеологічну та національну мотивацію нападів. У документах, вміщених на сторінках «Погрому: Грубешівщина, весна 1944 р.» неодноразово згадано про факти грабунку польськими сусідами майна замордованих українців. 

Жорстокість і геноцидний характер подій

Книга на багатьох сторінках висвітлює надзвичайну жорстокість польських нападів, інколи садистського характеру. У селі Сагринь у березні 1944 року польське підпілля здійснило масове вбивство цивільних, серед яких – жінок і дітей. Такі події мали місце в багатьох інших селах. Звернення холмських єпископів від 30 квітня 1944 року, підписане митрополитом Іларіоном, підтверджує систематичне нищення православного духовенства та мирян.

На основі документів можна ствердити, що акції польського підпілля, зокрема в березні 1944 року, мали ознаки геноциду. Відповідно до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду (1948), геноцид характеризується наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу. Документи, вміщені до книги, свідчать про:

• Намір: систематичні напади на українські села, духовенство та громадських діячів, які асоціювалися з українською ідентичністю.
• Систематичність: координовані дії АК і БХ, спрямовані на послаблення української громади.
• Масштаб: тисячі жертв, десятки зруйнованих сіл і церков.

Польська сторона, зокрема прокурор польського Інституту національної пам’яті (IPN), яка вела слідства у справі подій трагічного березня 1944 року, уникала юридичної кваліфікації цих подій, називаючи їх «відплатними» чи «превентивними» акціями. Єва Сємашко та отець Ісакович-Залеський також використовували термін «превентивна відплатна акція», що суперечило доведеним фактам. Ця практика мала за мету «прикрити»  факт, а також закрити тему юридичних критеріїв злочинів, насамперед зіставлення їх з поняттям геноциду, широко використовуваним польською стороною до Волинської трагедії. Однак ці намагання не увінчалися повним успіхом, професор Іренеуш Камінський із Польської академії наук у своїй експертизі, підготованій на замовлення польського ІНП в часи, коли установою керували в міру помірковані особи, назвав акцію в Сагрині воєнним злочином. Однак варто зазначити, що слідство Інституту національної пам’яті Польщі у справі вбивств у Сагрині було закрито без наведення чіткої юридичної оцінки.

Наслідки та історична пам’ять

Погроми на Грубешівщині спричинили масову втечу українців – десятки тисяч біженців залишили Холмщину, прямуючи на Волинь і до Галичини. Погроми також безпосередньо вплинули на хід переселення українців до СРСР у 1944-1946 роках і призвели до майже повного зникнення української громади на Холмщині. Багато українців, які пережили польський терор, після підпалу їхніх домівок змушені були жити в лісах або землянках, що в час переселень до СРСР спонукало людей зголошуватися до добровільного переселення до радянської України.

Сьогодні вихідці з Холмщини в Україні активно досліджують ці події. Вони відвідують рідні села, встановлюють пам’ятні хрести та збирають свідчення. Наукові праці, зокрема роботи істориків з Холмщини, як-от професора Юрія Макара, сприяють відновленню історичної пам’яті. Проте в Польщі ці події залишаються маловідомими й надалі є предметом історичних маніпуляцій. Наприклад, на виставці в Європейському парламенті, присвяченій Волинській трагедії, один зі стендів стосувався подій на Грубешівщині. Автори виставки, яку ініціювала польська політична партія «Конфедерація», занизили кількість жертв у Сагрині, попри точні дані, наведені в польських наукових виданнях вже кілька років тому професором Галагідою. Це свідчить про постійну присутність у Польщі стратегії маніпуляцій історичними фактами, яка помітно ускладнює польсько-український діалог.

Також відсутність у Польщі ще з 2009 року політичної волі вшанування українських жертв на найвищому офіційному рівні, зокрема в селі Сагринь, є серйозною перешкодою для примирення між двома народами. Досі жоден відомий польський політик не відвідав меморіал у Сагрині, що контрастує з неодноразовим офіційним визнанням у Польщі Волинської трагедії, щодо якої 11 липня встановлено Днем пам’яті жертв геноциду. Такий дисбаланс у підходах до історичної пам’яті ускладнює не лише усвідомлення подій польським суспільством, але й діалог між Польщею та Україною. Це теж доказ ставлення польської держави до мартирології громадян Польщі української національності.

Висновки: Історичне та політичне значення

«Погром: Грубешівщина, весна 1944 року» є наймасштабнішим збірником документів-доказів злочинів польського підпілля проти українців. Не без причини упорядники порівнюють ці події з трагедіями Хатині (Білорусь, 1943, 149 цивільних жертв), Лідіці (Чехія, 1942, 340 жертв) і Орадур-сюр-Глан (Франція, 1944, 642 жертви), підкреслюючи їхню винятковість й у європейському контексті. Проте в Польщі ці події залишаються маловідомими, а політична еліта уникає їхнього визнання.

В контексті видання постають також важливі питання про юридичну кваліфікацію подій. На основі Конвенції ООН акції березня 1944 року можуть бути визнані геноцидними через їхній етнічний характер, систематичність і намір знищити українську громаду. Польські «кресові» історики називають ці події «превентивними відплатними акціями», що підмінює реальність та суперечить універсальним юридичним критеріям, широко застосованим до Волинської трагедії, яку офіційно визнано в Польщі геноцидом. Водночас аналогічної кваліфікації подій на Холмщині різними способами уникають.

У випадку жертв Холмщини постає також питання ексгумації: ідеться передусім про похованих одразу після погромів на полях і подвір’ях. На жаль, воно залишається відкритим. Документи рецензованої книги вказують, що багато тіл не були належно поховані, що вимагає подальших досліджень щодо місць поховань і дій в напрямі перепоховання в освяченій землі. Подальший діалог між Україною та Польщею не можливий без врахування фактів, наведених у цьому збірнику, а також попередній книзі того самого колективу авторів про кількість українських жертв Холмщини в 1939-1947 роках. Книги Ігоря Галагіди та Мирослава Іваника можуть стати науковою базою до важливих кроків та процесів у суспільстві. Щоб це сталося, їхні висновки потребують ширшої дискусії в академічних і політичних колах Польщі.

Українські дослідники та громадські активісти повинні надалі наполягати на однаковому підході до оцінки подій на Холмщині та Волині. Наприклад, якщо польська сторона використовує термін «геноцид» для Волинської трагедії, то аналогічний підхід має застосовуватися до подій березня 1944 року. Це допоможе уникнути подвійних стандартів і сприятиме чесному діалогу.

***

Книгу «Погром: Грубешівщина, весна 1944 р.» можна замовити у видавництві Українського католицького університету у Львові.

«Погром: Грубешівщина, весна 1944 р.» / упор. І. Галагіда, М. Іваник. Львів: Видавництво УКУ, 2025. – 368 с.

Поділитися: