(гс) ■ ПОГЛЯДИ ■ №37, 2012-09-09
Єдність між народами – це завжди актуальне питання, що підтверджує хоча б нещодавній візит московського патріарха Кіріла І до Польщі і спільний з головою Польської єпископської конференції архиєпископом Юзефом Міхаліком заклик до примирення між поляками та росіянами. Такий жест – це добра нагода зазирнути й у подібне польсько-українське подвір’я. Тут кроків щодо поєднання було багато, при чому як релігійного, так і державного чи громадського характеру.
Нагадаймо, що вже 1987 р. кардинали Мирослав Іван Любачівський та Йозеф Ґлемп у справі польсько-українських відносин разом ствердили: «ми є довжниками один супроти одного, бо ми не вміли увести в життя науку, яка випливає зі святого Хрещення».
Опісля, на початку 90-х років Сенат Польщі засудив Акцію «Вісла», а Верховна Рада України прийняла постанову щодо засудження сталінських злочинів, від яких страждали поляки. Президент Польщі Александер Квасневський 2002 р. надіслав листа до українців, які потерпіли під час Акції «Вісла». Він був першим польським політиком найвищого ранґу, котрий публічно засудив операцію та назвав її «символом кривди, учиненої українцям комуністичною владою Польщі». Визначною датою в процесі українсько-польського примирення стало й 11 липня 2003 р., коли президенти обох країн відкрили пам’ятник «Пам’ять – Скорбота – Єднання» у Павлівці (колишнє село Порицьк, Україна) та прийняли спільну заяву «Про примирення – в 60-ту річницю трагічних подій на Волині»: «Ми вважаємо, що конфлікти минулого не можуть перекреслити те, що століттями об’єднує Україну і Польщу. Кожен, хто ці зв’язки намагається розірвати, діє не тільки проти іншого народу, але також і проти власного», – заявили в ній президенти Леонід Кучма та Александер Квасневський.
Напевно, одна з найвиразніших подій мала місце у червні 2005 р., коли польські римо-католицькі та українські греко-католицькі єпископи у Варшаві та Львові спільно молилися за примирення між народами. Єпископи висказали тоді символічні слова «пробачаємо і просимо прощення». Вони заохочували своїх вірних зробити те саме, працювати на покращання відносин між поляками та українцями: «Нехай від сьогодні і назавжди припиняться між нашими народами різноманітні суперечки й розбрати, а запанують мир і братня любов, що за Божою ласкою доведе нас до справжнього взаємного прощення», – так звучав фраґмент молитви поєднання, яку спільно виголосили кардинал Любомир Гузар та архиєпископ Ю. Міхалик. Останній відзначав, що у протистоянні страждали обидві сторони, тому не варто рахувати зло чи шукати, хто більше винний, бо остаточний суд належить тільки Богові. Рік пізніше черговий крок на шляху до примирення зробили президенти Віктор Ющенко та Лех Качинський, які взяли участь у відкритті пам’ятника-меморіалу 366 загиблим українцям у селі Павлокомі. Тоді голова української держави у своєму виступі відзначав, що в історії обох народів були сторінки, за які соромно. Він згадав про проблеми І і ІІ Світових війн, трагедії на Волині та тих, символом кого стала Павлокома: «Перед двома народами, двома владами було дві дороги – продовжувати у своїх душах війну або подати один одному руки. Україна та Польща вибрали дорогу порозуміння», – говорив 2006 р. В. Ющенко. У подібному дусі висловлювався тоді й президент Л. Качинський, зокрема, наголошуючи: «Ми не можемо змінити минулого, але можемо зробити так, щоб воно не визначало нашого майбутнього (…). Наші народи показали всьому світу, що немає такого зла в історії, яке не можна подолати». Через три роки ті самі президенти підтвердили напрямок на примирення, беручи участь у вшануванні 65-х роковин трагедії в Гуті-Пеняцькій, де 28 лютого 1944 р. загинуло близько 1000 польських селян.
Свою частку в подолання ворожнечі між народами, що мала коріння в трагічних подіях минулого, привнесла й українська громада Польщі. Так, Об’єднання українців у Польщі (ОУП) вже на першому з’їзді організації 1990 р. в посланні до польського суспільства звертало увагу на потребу вірогідного з’ясування причин та висвітлення справжнього образу конфліктів – як запоруку нормальних польсько-українських відносин. Заклики до примирення знайшлися також в офіційних документах двох дотеперішніх Конґресів українців у Польщі, організованих 1997 та 2012 р. У минулому, як і цього року українці Польщі на своїх найбільших форумах перепрошували поляків за заподіяні українцями кривди та заявили про приєднання до слів «прощаємо і просимо прощення». У постанові конґресу 2012 р. згадується про те, що до сьогодні з обох боків кордону є середовища, які понад порозуміння ставлять наголошення взаємних провин, заперечують історичні факти тощо.
Усе це показує, що більше як 20 років жестів не вичерпує необхідності їхньої дальшої появи. Якщо навіть такі кроки будуть розкритиковані чи визнають їх порожніми, то все ж варто ці жести робити. Зупинений марш тих, кому примирення не байдуже, призводить до того, що дорогою взаємних відносин починають бігти радикали. Одні з них колись Л. Качинському рекомендували не перепрошувати українців, а інші вже сьогодні при нагоді візиту московського патріарха над Віслою голосно кричали про приїзд «руки Кремля». Злочинів, болю, страждання, суперечностей у сусідських відносинах поляків, українців та росіян не бракує – питання лише, чи про них кричати, чи радше спокійно і змістовно говорити.
