«Журавлі»: як народжувалася велич

Михайло ПульковськийРОЗМОВА2012-03-30

{mosimage}

Інтерв’ю з Андрієм Чорним з нагоди 40-ліття хору

Спогади Володимира Панькова з нагоди 40-ліття “Журавлів” спровокували до дискусії про деякі віхи в історії хору. Публікуємо наступний голос і сподіваємося, що дискусія щодо значення хору та інтерпретація деяких фактів не зашкодить престижеві колективу й не зіпсує запланованих святкувань. (ред.)

Про чоловічий хор “Журавлі” писалося, пишеться і, дай Боже, буде писатися багато. Офіційна інформація про минуле й сучасне колективу доступна на веб-сторінках самого гурту, ОУП, Вікіпедії, у багатьох інших джерелах. Уже 40 років існує один з найбільш відомих проявів культурного життя українців у Польщі і на світі.
Однак найцікавіші історії зазвичай знаходимо в розповідях учасників подій. Своїми спогадами про початковий період “журавлиного лету” зі мною поділилася саме така людина – багатолітній активний “журавель” (1972-1986), колишній член ради хору, нині активний громадський і культурний діяч – Андрій Чорний з Перемишля.
На нашу розмову пан Андрій прийшов з кількома товстими папками документів: записки, листи, фотографії – усе стосується його незабутнього хору й однієї з найбільших пригод життя. Роками не викидав ні одного, навіть найменшого папірця, який опинився в нього і стосується колективу. Збирав усе детально, записував, упорядковував – і тепер володіє малим приватним архівом.

Михайло ПУЛЬКОВСЬКИЙ: Пане Андрію, який маєте перший спогад, пов’язаний з народженням “Журавлів”?
Андрій ЧОРНИЙ: Слід почати з далекого 1966 року й урочистого концерту з нагоди 10-ліття УСКТ, який відбувся в Жидівському театрі у Варшаві. На його потреби з трьох українських колективів, що на той час працювали в Польщі, створено мішаний, зведений хор. Він складався з нашого – перемиського (дириґент Ярослава Поповська), а також ґданського та варшавського колективів. Цим зведеним хором дириґували на зміну Ярослав Полянський, Ярослава Поповська та Йосиф Курочко.
Хочу сказати декілька слів про останнього, тому що про нього говориться мало, а мені здається, що в ті роки він багато вніс у розвиток української культури. Це була елеґантна, ерудована, добра людина й великий авторитет. Я. Полянський ставився до нього з великою повагою – я сказав би, що як учень, як послідовник до свого маестро. Й. Курочко 1966 р. був працівником Міністерства культури Польщі. Наскільки мені відомо, доклав зусиль до заснування відомого в Польщі ансамблю пісні і танцю “Mazowsze”. Й. Курочко, спільно з Я. Полянським, розробив на згадані вище святкування дві пісні виключно на чоловічі голоси: “Ой поїхав ревуха” та “Закувала та сива зозуля” (соло Б. Підлуського). Їхнє виконання справило величезне враження на слухачів. Смію сказати, що саме тоді виринула думка й почалася дискусія про створення репрезентативного чоловічого хору українців у Польщі. Цю тезу може підтвердити факт, що хористи – виконавці згаданих вище пісень на чоловічі голоси, – потім стали ядром “Журавлів”. Після цього зведений мішаний хор, який збирався на поточні потреби за описаним зразком, виступав ще багато разів з нагоди різних святкувань. Його постійним дириґентом був Я. Полянський. Отже, від того моменту в мене були постійні контакти як з маестро, так і з іншими хористами з усієї Польщі.
Ідея утворення чоловічого хору дозрівала кілька років. Безперечно, найважливішу роль для її здійснення відіграв Я. Полянський – людина з харизмою і знанням, яка справляла чудове враження на людей. З його слів, поведінки, усього єства, пробивалася любов до пісні, яку він умів передати нам – хористам. Великою честю для кожного було співати під його дириґуванням. Пам’ятаю, як після повернення зі святкувань 10- річниці УСКТ я з гордістю хвалився цим, а те, що я особисто познайомився з такою знаменитістю, було вершиною мрій.
Як виглядали куліси і формальності створення “Журавлів” – точно не знаю. Наскільки мені відомо, неабияку роль у справі, крім Полянського, звичайно ж, відіграв також Йосиф Ринкевич (справжнє прізвище: Михайло Струмінський).
На славний засновницький з’їзд чоловічого хору (тоді він ще не мав назви) до Сьрудборова неподалік Варшави 1972 р. запросили й мене. Та, на превеликий жаль, я не зміг тоді поїхати – забракло відпустки. На цьому з’їзді, протягом 12-ти днів, перші хористи вивчили репертуар і 27 лютого 1972 р. дали концерт у Вищій музичній школі у Варшаві. Наступний виступ (уже з моєю участю як співака) мав місце в Ґданську 7 травня 1972 р. Саме тоді відбулося “бойове хрещення” новоствореного хору. Ведучи концерт, Богдан Сютрик зробив своєрідний конкурс. Пропонував зі сцени різні назви, а публіка “голосувала” оплесками. Без найменшого сумніву з найгучнішою реакцією зустрілася назва “Журавлі” і… так уже лишилося донині. На мою думку, саме з цього моменту можна говорити про хор “Журавлі”, як такий. Відтоді (за винятком лише одного зльоту) я був на кожній репетиції і на кожному концерті, аж до 1986 р. Саме тоді я еміґрував – після концерту в “Convention Hall” у Торонто я прощався з “Журавлями”.

Як розвивався хор?
-Протягом 12-ти років моєї діяльності у хорі ми вивчили дуже багато творів. В нашому репертуарі був широкий спектр українських пісень: народні, чумацькі, козацькі, історичні…. Ми виконували твори і відомих авторів, і анонімні; класичні, романтичні та сучасні. Опрацювали також декілька пісень інших народів. “Журавлі” виступали на великих сценах філармоній, в амфітеатрах, на менших сценах великих і малих міст, але також у сільських світлицях чи інших, ще менш пристосованих для цього приміщеннях. Ми з задоволенням приїжджали будь-куди, де люди хотіли розділити з нами любов до пісні. Нерідко під час концертів слухачі плакали. Треба пам’ятати, що тоді доступ до фонографічних видань, тим більше українських, був дуже обмежений. Якщо українська пісня чи слово і з’являлися в радіо або телебаченні, то це траплялося спорадично. Інтернету не було. Отже, часто наш концерт був єдиним контактом з професійною, хоровою, українською музикою. Наші громади в різних кутках Польщі – і не лише цієї країни – нерідко чекали на нас роками.
З моїх нотаток виникає, що вже 1972 р. хор дав сім концертів, 1973 р. – чотирнадцять, 1974 і 1975 – по вісім, 1976 – п’ять, 1977 – десять, 1978 – сім, 1979 – вісім, 1980 – шість, 1981 – сім. На жаль, далі я вже не вів записок. Крім уже згаданих, було ще декілька концертів у Словаччині – у Свиднику й навколишніх місцевостях, де проживає українська, лемківська (чи, як там кажуть, “русинська”) громада.
Слід згадати про деяких людей і певні колективи, які співпрацювали з “Журавлями” при творенні сценічних програм. Це передусім Володимир Денисенко (оперний співак), Леся Лемішко, Андрій Дудич, жіноча група хору “Дума”. Як своєрідна “підгрупа” основного складу, існував також дует – Б. Сютрик та А. Чорний.
“Журавлі” отримали багато дуже позитивних рецензій не тільки в нашому середовищі, але також від незалежних знавців хорового співу. Можна сказати про такі відомі тоді видання, як “Ruch Muzyczny”, “Słowo Powszechne”, “Zorza”, “Życie Muzyczne”, “Нове життя” (Чехо-Cловаччина). Деякі цитати з тих рецензій зберігаються в моєму архіві.

Як тоді виглядала справа фонографічних видань колективу?
– “Журавлі” 1980 р. записали матеріал на першу платівку. Її видала студія “Polskie Nagrania”. Невдовзі сталася неприємна ситуація. Виявилося, що якась людина, без узгодження з радою хору чи будь-ким іншим, здобула незрозумілим чином (а простіше – викрала) записаний матеріал і видала його на Заході. Здається, що ця особа сама виявила себе у статті в “НС” (№ 5 за 2012 р.). Звичайно, прибутків від продажу “західного” видання ніхто на розвиток хору не передав. А за тодішніх умов це могли бути досить великі гроші, оскільки вартість 3-4 грамплатівок в Америці дорівнювала одній місячній зарплаті в Польщі. Слід додати, що в ПНР (пол. PRL) гонорари за авторські права для виконавців чи авторів, якщо й узагалі були, то символічні. Хочу підкреслити, що справа грошей тут не основна – ідеться про звичайну людську порядність. Також не є правдою, як написано у згаданій статті, що ця особа рятувала від забуття підготовлений матеріал. Видання платівки було узгоджене, проходило всі потрібні тоді процедури. У ті часи ніхто би не погодився на професійний запис у студії, якби не була відкрита дорога до самого кінця, тобто до тиражування й розповсюдження платівки. Процес могла ще зупинити цензура, але ж ми знали, що дозволено, а що ні – і для добра справи не записували творів, які могли б викликати сумнів цензорів.

Хто ще, крім дириґентів і названих вище людей, був тоді найбільш активним у діяльності хору?
-Хор, згідно зі своїм статутом, мав самоуправу – раду хору, яку вибирав весь колектив на два роки. За моїх часів до складу ради входили, зокрема, Ігор Поливко, Володимир Серкіз, Василь Паньчак, Антін Вуйцик, Анатоль Кобеляк, Володимир Мокрий, Юрій Рейт, Ярослав Юрчак, Богдан Боберський. Усі важливі для життя хору справи вирішувала рада в порозумінні з дириґентом.

Чи пам’ятаєте якісь кризові ситуації? Як колектив розв’язував проблеми?
-Найбільш болісним моментом за мого членства у хорі була заміна нашого керівника й засновника хору Я. Полянського. Останній концерт під його дириґуванням відбувся на сцені Вищої музичної школи у Варшаві 20 червня 1982 р. з нагоди 10-ліття хору. (За архівними статтями в “НС” [17 i 40 числах за 1982 р.] виникає, що концерт відбувся в Національній філармонії і не був останнім. Останній концерт з Я. Полянським проходив 24 жовтня 1982 р. в Перемишлі – ред.).
Невдовзі після цього сталася не стільки неприємна, скільки несподівана подія. Маестро Полянський виїхав за океан – без попередження чи, тим більше, узгодження з хором та своїм юридичним працедавцем (тобто УСКТ). Можна сказати, що він нас покинув – саме так ми це тоді відчували. Ніхто не знав, чи планує повернутися й коли. Тоді рада ходу (членом якої на той час був і я) зібралася у Варшаві, щоб обдумати, як нам у цій ситуації бути. Вирішили, що праці не зупинимо, треба шукати нового керманича. Таким кандидатом був один з “Журавлів”, тоді ще студент Музичної академії – Роман Ревакович. Він погодився, і ми почали роботу.
Через кілька місяців, коли мав відбутися перший концерт з новим дириґентом (у Слупську), якраз повернувся Я. Полянський. Ситуація була незручна, але ніхто з хористів не мав сумніву. Попри все, що сталося, авторитет Полянського був настільки великий, що всі ми (включно з Реваковичем) хотіли, щоб знову було по-старому. Рада хору заступилася за маестро перед Головним правлінням УСКТ і виборола згоду на його поновлення. Я. Полянський написав відповідну заяву, у якій висунув декілька доволі жорстких вимог для свого повернення (копія цієї заяви є в моєму архіві). УСКТ не погодилося на ці умови – мабуть тому, що їх виконання вимагало грошей принаймні на кілька додаткових штатів. Таким чином наші сподівання, що повернеться улюблений керівник, не збулися. Остаточно закріпилася зміна дириґента.

Ви згадували про статтю, яка нещодавно з’явилася у № 5 “НС”. Що з цього приводу думаєте?

-Коли я її прочитав, мені стало дуже прикро. І то з кількох причин. По-перше, тому що знайшлася людина, яка публічно бреше, переінакшує факти, звинувачує колишніх хористів у негідних намірах та вчинках, натякає на якусь суцільну змову всіх проти Я. Полянського. Просто виливає відро помиїв на щось, що було і є гарне та добре. По-друге, прикро й дивно, що статтю, підготовлену на основі натяків та наклепів абсолютно некомпетентної особи, надруковано без жодного коментаря. Чи ж ретельна журналістика не вимагає перевірити й проконсультувати цього типу сенсації зі знавцями теми? По-третє, текст з’явився в найважливішому для українців у Польщі тижневику, який відомий також і поза межами країни. До того всього, публікація побачила світ напередодні 40-ліття “Журавлів”.
Я особисто трохи знаю автора цих сенсацій, оскільки час від часу він з’являвся на репетиціях чи концертах. Якщо він узагалі був членом “Журавлів”, то дуже коротко. Точно натомість можна сказати, що не брав участі в житті колективу, не був присутній при важливих дискусіях, а тим паче не був причетний до важливих рішень. На якій основі хтось такий може озвучувати описані у статті тези, а тим паче висувати досить сміливі оскарження на адресу ради хору і хористів загалом? Найбільше мене дивує його нахабність. Не раз траплялося, зокрема в Америці, що якісь люди видавали себе за колишніх “Журавлів”. Хотіли таким чином піднести себе, підвищити (що теж посередньо свідчить про славу хору). Проте вони робили це у вузькому гурті людей, скажімо – за столом, на власний “малий ужиток”. А тут суцільна брехня оприлюднюється в популярній газеті. Може, її автор подумав, що всі справжні, старі “Журавлі” вже повимирали або жоден з них не читає “Нашого слова”? Скоріше за все – це друге, бо зі змісту його статті видно, що більшість із тодішніх хористів він вважає за недоумкуватих селюків, яких лише його зусиллями, при допомозі Я. Полянського, вдавалося хоч якось “обробити”.

Стосовно донощиків комуністичної СБ, про яких є натяк у згаданій статті – чи Вам відомо щось про них? Який міг бути їхній вплив на колектив?

-Протягом тих років донощики серед нас, безсумнівно, були, бо “безпека” мала довгі руки й уміло “підсувала” їх у всі колективи, не лише українські і не лише художні. Проте сексоти, на мою думку, не могли мати суттєвого впливу на справи, рішення чи загалом діяльність “Журавлів”. Щодо того, хто був сексотом, кожен з нас мав і має якісь свої здогади. Однак такі справи повинні фахово досліджувати відповідні спеціалісти – історики, які мають доступ до архівів. Ніхто не повинен публікувати своїх підозр, бо можна когось дуже скривдити. Сказати щось уголос можна виключно на основі однозначних доказів.

Як Ви собі уявляєте майбутнє хору?
-Нині хор має чудове художнє керівництво. Правда, я вже не виступаю з “Журавлями”, але знаю Ярослава Вуйцика особисто, оскільки співаю під його орудою в митрополичому хорі собору Св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Це талановита людина, дириґент, керівник та організатор. Особа, занурена в українську музику по вуха, відчуває її серцем і душею – як і Я. Полянський. Якщо нашій громаді та хорові зокрема й надалі буде щастити на таких дириґентів і керівників, нам за майбутнє не треба переживати.
В цьому контексті хочу звернути увагу на ще одну цікаву й дуже радісну річ – “журавлинство”, так би мовити, успадковується. З батьком теперішнього дириґента – Антоном – ми разом стояли на сцені в першому складі хору. Таких прикладів є значно більше – за моїми підрахунками, біля десяти. Маю надію, що незабаром у складі колективу почне з’являтися третє покоління – онуки перших “Журавлів”.

Пане Андрію, дякую Вам за ці спогади. Ми отримали неймовірну кількість цікавої, точної і підкріпленої документами та фотографіями інформації.

PS. Кілька днів після інтерв’ю з паном Андрієм я дізнався, що його мрія про третє покоління “Журавлів” уже здійснилася. У хорі співає Антонів онук, тобто син Ярослава – Левко Вуйцик. Не залишається нічого іншого, як побажати “Журавлям” (і хорові, і кожному хористові зокрема) многих та благих літ.


Леся Полянська, дружина Ярослава Полянського
Не думала я, що мені доведеться повертатися до сумної історії 30-літньої давнини. Однак бачу, що деякі “розповіді” вимагають представлення справжніх фактів.
Насамперед треба повернутися до 1980-1981 рр. На одному з концертів хору “Журавлі” гостем був священик зі США о. Кнапп – родич матері Ярослава (Марії Полянської, з Голов’яків). Після концерту отець запросив нас (мене з чоловіком і нашого приятеля Йосифа Дзвінчика) на вечерю. Саме тоді він сказав, що 1982 р. відзначатиме 50-ліття рукопокладення у священичий сан – і з цієї нагоди хоче нас запросити до себе, до Америки. тоді ми не сподівалися, що йому вдасться реалізувати обіцянку. Але незабаром дійсно для нас трьох надійшло запрошення.
Ювілейні врочистості були заплановані на 14 листопада 1982 р. У ті часи, тобто в період воєнного стану в Польщі, отримати паспорт було важко. На щастя, Я. Полянський у міністерському сховищі мав паспорт з попереднього виїзду (на зламі 1978-79 рр.) до США й Канади – тоді він побував у моєї сестри в Едмонтоні та в родичів і знайомих у США, що тривало 4 місяці. Ярослав 1982 р. паспорт отримав досить пізно (може спеціально?) і тільки завдяки різниці часу йому і п. Йосифові вдалося долетіти на врочистості – дослівно в останні хвилини.
Це була прозаїчна історія, однак вона тоді дивно порушила хористів. Підтверджую, що Ярослав перед виїздом подав відповідну заяву до свого працедавця (УСКТ), а також письмово повідомив раду хору “Журавлі” про необхідну перерву в праці з хором протягом одного місяця. Пам’ятаю, що в заяві він не представляв подробиць справи, бо вважав її за приватну. І дійсно, через місяць Я. Полянський повернувся до Польщі, але за той час у хорі сталося щось дивне. Це описав Володимир Паньків (хорист “Журавлів”) у № 5 “НС”, за що моя сім’я йому вдячна. І ще додам: попередній 4-місячний виїзд Я. Полянського не ввів у хорі хаосу й безладності. Адже “Журавлі” “зліталися” на 2-3 дні з 3-4-місячними перервами. То хто ж міг подумати, що місячна перерва в праці хору матиме аж такі трагічні наслідки! (нк)

Антін Вуйцик
Володимир Паньків з’являвся на репетиціях та бувало – співав, але важко сказати, чи був хористом з таким стажем, як інші. Я був членом ради хору, а навіть головою, тож ситуацію навколо хору знав і відчував. Дійсність виглядала так, що після одного з турів дириґент Ярослав Полянський виїхав. Не можу заперечити або ствердити, чи рада хору про це знала, бо я тоді не був у її складі. Я не знав, подібно як інші хористи, що дириґент виїхав за океан. Його не було довго-довго, а рада хору не знала, що робити.
Думаю, що говорити про якусь “чорну раду” – нелогічно, бо ж навіщо рада хору мала б клопотатися про відсунення Я. Полянського від дириґування? Адже тоді не було альтернативи й перспективи подібного рівня, як Полянський. Роман Ревакович у той час був хористом “Журавлів” і навчався в Музичній академії. А коли склалася така ситуація, що співаки залишилися без дириґента, саме Реваковичу доручили ведення хору, бо ж не було іншого виходу.
Якщо говорити про платівку, то ситуація для нас була дивною. Ми не знали, яким чином у наші руки потрапила платівка, видана в Америці, якщо вона була вже раніше видана в Польщі? Як таке сталося – не знаю до сьогодні. (пл)

“Наше слово” №14, 1 квітня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*