Юрій Рейт ■ ГРОМАДА ■ №36, 2012-09-02

Публіка
це безжалісний суддя кожного хору. Публіка спроможна окрилити хор, дати йому стимул до дальшої праці, але також може перебити в нього крила, проявляючи свою незацікавленість концертами. Реакція публіки є найбільшою мотивацією для продовження важкої праці дириґента й хористів. На мою думку, як на початку існування «Журавлів», так і після 40-річної діяльності в цьому існують незліченні нитки взаємних симпатій і майже родинних відносин. «Журавлі» без тисячі своїх прихильників, широкої української аудиторії в Польщі, подібно як і українська спільнота без своїх «Журавлів», були б, мабуть, убогіші, позбавлені радості спільних зустрічей, на які часто з тугою чекали. Щастям хору є те, що він має чи не найвірнішу публіку на світі. Саме ця публіка багато років тому надала хорові назву «Журавлі», завдяки публіці «Журавлі» можуть відзначати свій достойний ювілей: 40-річчя існування. Мені особливо запам’яталися такі виступи:
•Концерт у Мокрому й гостинність господарів, у яких ночували хористи. Спільний сніданок і повні миски вареників, що їх цілісіньку ніч ліпили жінки, щоб нагодувати 40 чоловіків. Багато подібних зустрічей і довгі «розмови українців» під час ночівлі в українських родинах у багатьох місцевостях на території Польщі.
•Концерт у Щецинській філармонії 1976 р. і теплий прийом «Журавлів» мішаною польсько-українською публікою, а після концерту – позитивні відгуки у фаховій пресі та в засобах масової інформації. То була перша спроба виходу з найціннішого, але теж трохи «зачарованого» кола української публіки до польського середовища з повідомленням про свою присутність на польському ринку хорової музики.
•Перший виїзд хору в Україну 1989 р. і концерт у Львові. Натовп людей під Львівською філармонією (виламані під їхнім натиском вхідні двері і зворушлива подяка), довготривалі овації публіки й квітка, яку зі сльозами на очах вручила мені старенька бабуся. Перебування та виступ хористів біля могили Тараса Шевченка в Каневі, коли через стиснуте від хвилювання горло з важкістю виходили слова пісні (мабуть, то були радше молитовні слова кожного з нас). Молитва «Отче наш», яку заспівав хор в Андріївському та Софійському соборах у Києві. Здивування й переляк працівників тих «музеїв» у відповідь на наш спів – ні з ким не узгоджений, без «бумаги» з печатками й підписами відповідних урядових і посадових осіб.
•Цикл біля 25 концертів у Канаді та США восени 1986 р. Перший контакт із заокеанською діаспорою й очікування того, як сприйме наші концерти все ж таки вибагливий слухач, якому, зосібна, завдяки традиції українського хорового мистецтва вдалося зберегти свою ідентичність і традиції. Вже після першого концерту, сприйнятого тепло, «неофіційна пошта» будувала ауру взаємної симпатії між публікою й журавлями в усіх наступних виступах. Знайшли позитивну оцінку наша окремість, рівень виконання і підбір репертуару. На прощання кожний з нас отримав шаровари, що їх власноруч пошили українські жінки, які були нашими слухачками, – на підтвердження симпатії, визнання й підтримки в дальшій діяльності «Журавлів».
•Завершальний концерт Фестивалю української культури в Сопоті 1989 р. Останнім його акордом була пісня «Журавлів». Це саме тоді, уперше в Польщі після ІІ Світової війни, зазвучав гімн «Ще не вмерла Україна». Розпочатий «Журавлями» гімн підхопила й заспівала хором уся 6-тисячна аудиторія2.

«Журавлихи»
В такому численному, виключно чоловічому товаристві однією з провідних тем балачок і дотепів, як правило, є жінки. Про них пліткують або ж обговорюють історії «завоювання сердець» – особливо молодша частина колективу. Однак осмілюся твердити, що такі ситуації були марґінальними, порівнюючи з усією жіночою присутністю в житті «журавлів». Бути чи не бути учасником хору? – таке питання, думаю, чимало хористів вирішувало спільно зі своєю жіночою половиною, оскільки це несло за собою часту неприсутність чоловіка в хаті, внаслідок чого на плечі дружини спадало більше обов’язків. Траплялися «журавлихи», які в ім’я нового «артистичного покликання» чоловіка самі відмовлялися від власних артистичних амбіцій, що було аж ніяк не легким рішенням. Матері, дружини або симпатії хористів (не враховую тут «вічних кавалерів») завжди були першою опорою – якщо й не найважливішою, то однією з дуже важливих – у житті «журавлів». Присутність цих жінок серед публіки ставала додатковим стимулом для того, щоб заспівати концерт якнайкраще. «Журавлихи», крім того, були першим і чи не найбільш вимогливим критиком – як усієї діяльності хору, так і окремих концертів або й навіть характеру виконання декотрих творів. Маю підстави судити, що ці жінки пишалися й надалі пишаються своїми чоловіками, яких слухали й нині слухають на сцені і яких виряджали чи то на чергові табори для підвищення хорової майстерності, чи в концертні турне. То саме «журавлихам» завдячуємо передані наступним поколінням пошану і любов до хору «Журавлі», які вони прищеплювали дітям – з думкою, що в майбутньому своїх синів побачать серед хористів. Про це свідчить участь у хорі батьків та синів з таких родин, як Костики, Михалики, Струмінські, Юрчаки, Кобеляки, Любовичі, Вуйцики, Рейти, Дрозди, Левосюки, Маслеї, Падухи, Стеці, Сулими, Трембачі, які співали і співають в «Журавлях». У хорі нині співає внук старійшини роду, учасника першого концерту «Журавлів» Антона, й одночасно син дириґента хору Ярослава – Левко Вуйцик.
Хотілося б також згадати про «журавлих», які співпрацювали з колективом, музиканток Анну Салій-Туз, Оксану Масну, Наталію Ревакович. Шліфування голосових партій, заспівка, і, нарешті, прекрасний акомпанемент під час концертів – це, з одного боку, витончувало чутливість й удосконалювало музичний хист хористів, а з другого – було істотним вкладом у підвищення художнього рівня виконання окремих творів та концертів хору «Журавлі».
Почесне місце серед «журавлих» займає п. Любомира Кобеляк. Людина великого авторитету, яка багато років боролася за збереження українського шкільництва в Польщі, особливо в період ПНР-івської політики мононаціональної держави. Від початку існування «Журавлів» вона проявляла надзвичайно активну діяльність в організаційному житті хору. Люба – як говорили старші учасники хору, пані Люба – як зверталися з пошаною до неї інші хористи, була незаперечним авторитетом у справах логістики самого колективу, а приборкати чоловічу стихію давалося непросто. Досвід організатора, вмілість увіходити в контакт з людьми, правильно піднімати рішення, нерідко гостра реакція на плутанину, розгардіяш та її уміння тримати групу в дисципліні – все це приносило лад і порядок. Дружина одного з хористів і мати майбутнього хориста, вона фактично виконувала роль адміністративного директора «журавлиного» гурту. Її праця стала фундаментом, на який могли спиратися чергові Ради хору, що їх обирали самі хористи, для щораз більш вправного керування колективом.

Лідери хору
Головним лідером, а водночас «візитною карткою» кожного хору є його дириґент. Думаю, що кожен з них, щоправда, різною мірою, – потребує підтримки з боку вірних і відданих йому осіб. Бачення програми й художнього рівня не раз народжується у ваганнях, годинному вслуховуванні в акорди, під час аналізу запису нотного тексту, що, у свою чергу, пов’язане з інтерпретацією конкретного музичного твору. Часто дириґент аналізує виконання твору іншими хоровими колективами, щоб відповісти на питання: чи його хор зможе виконати таке завдання? Буває, що дириґент мусить з кимось поділитися своїми переживаннями (захопленням, сумнівом), очікуючи реакції – часом повного подиву кивка голови або лаконічної оцінки: «так, це воно». Усе це відбувається спонтанно, в кулуарах, можливо, навіть віч-на-віч або ж у присутності кількох хористів. І коли дириґент стає нарешті перед хором, він уже знає, що його вибір не підлягає сумніву. Єдине, чого чекає від хористів, – це наполеглива праця.
Навіть сьогодні, коли вже минуло сорок років, перед моїми очима, немов учора, – вираз обличчя Ярослава Полянського, рухи його рук, як награвав акорди котроїсь пісні на піаніно… Пам’ятаю його розгубленість, коли за хвилю перед початком концерту або під час концерту вносилися зміни в порядок виконання творів… Після сходу зі сцени – слова задоволення, скеровані до хористів, або ж досадне оп……. «згори вниз», і, нарешті, заключне слово: «Не було аж так зле». Пам’ятаю спокій і стриманість Романа Реваковича, взаємну освіту й пошуки оптимального контакту з хором за допомогою жестикуляції рук, коли ж, будучи композитором і дириґентом оркестрів, він змушений був з нами працювати в ролі дириґента «Журавлів». Пам’ятаю несподіваний зрив акорду і його питання, яке падало в смертельну тишу: «Що ти співаєш?!» – коли бачив, що задивлений у нього і вражений до глибини душі хорист тримає ноти догори ногами… Як нерідко твердо й суворо питав під час погоджування квартетів: «Чому не знаєш партії?» І нарешті розпорядження обох дириґентів стосовно зміни позиції хористів у окремих голосах, інколи здійснюване безпосередньо перед виходом на сцену, що, власне, мене – як сценаріуса хору [сценаріус – права рука дириґента, він організовує репетиції, запевнює нотні матеріали, розставляє хор на сцені, щоб було зручніше слідкувати за дириґуванням, наказує відповідно одягнутися хористам тощо – ред.] – допроваджувало до «білої гарячки»…
Проблеми пунктуальності й дисципліни хористів, їхня присутність на концертах і на навчальних таборах, нагляд за поступовим опануванням репертуару, праця хористів за нотами, опіка над концертними костюмами, організоване транспортування хору з концерту на концерт, забезпечення харчування і ночівлі колективу та багато, багато інших питань, у розв’язування яких підключалися окремі хористи, привели до необхідності створення кількаособової Ради хору, яка призначалася на 2–3-річний термін. Рада, яку хористи вибирали в таємному голосуванні, мала перш за все зняти з дириґентів тягар організаційної праці в колективі, підтримувати їх у не раз складних відносинах з керівництвом УСКТ, співпрацювати з українською спільнотою, організованою в системі відділів і гуртків УСКТ по всій території Польщі, які влаштовували концерти «Журавлів», а також співпрацювати з духівництвом обох віросповідань. Без сумніву, у всій сорокарічній історії «Журавлів» хористи, яких обрано до чергових Рад хору, і голови, які їх очолювали, – Ярослав Юрчак, Ігор Поливко, Антін Вуйцик, Петро Пеленський, Юрій Сулим, Юрій і Лука Рейти, – розвивали й удосконалювали працю рад, підтримуючи дириґента й запевняючи спокій шляхом розв’язування поточних організаційних проблем хору.
З часової перспективи можна зауважити, що у списку хористів з’являлися люди, які і тоді, і пізніше представляли собою еліту української спільноти в Польщі, як-от уже згадуваний Ярослав Юрчак (леґендарний перемишлянин, засланець), Володимир Мокрий (професор Яґелонського університету, а далі депутат Сейму РП), Ігор Медвіт (багаторічний єпископ Караґанди, екзарх Київсько-Вишгородський УГКЦ Василій), солісти музичних театрів у Німеччині та Швейцарії Анатолій Лич і Андрій Гутник, Олег Пушкар (дивізійник, засланець, співак хору Великого театру у Варшаві), Роман Радзивонович (директор Балтійської опери в Кошаліні), Ярослав Вуйцик (директор Архиєпархіального реґентського інституту). Мушу також згадати про поляка Леха Конопницького з варшавської Праги. Завжди і всюди зі своїми книжечками пісень, які раз у раз поповнював свіжими українськими піснями, що їх із пристрастю збирав і – що цікаво – знав усі куплети кожної з них. У Польщі і в Канаді, куди пізніше переселився, він був проводирем і популяризатором українського співу, зокрема і в польському середовищі.
Колись надзвичайно важливою, навіть ключовою для існування «Журавлів» була справа приготування нот (які писалися в той час від руки!) для хористів, їхнього розмноження й розповсюдження, а також підготовка перекладів текстів на польську мову. Чому на польську? Варто згадати, що програма кожного концерту вимагала схвалення з боку Головного управління контролю преси, публікацій і видовищ, тобто цензури. Cеред хористів з’явився тоді лідер, який зміг подолати усі ці проблеми. Людина, яка для мене самого багато значила. Партнер у дискусіях, він виявляв активний вплив під час формування поглядів, оцінок, аналізу конкретних проблем, що стосувалися не лише «Журавлів», але ширше – усієї української спільноти в Польщі. Багаторічний секретар редакції «Нашого слова», знавець специфіки функціонування УСКТ і відносин дисидентів цієї організації з апаратом нагляду тодішнього МВС. Старанний і пунктуальний, він умів слухати співрозмовників, недосипав ночей і розписував, ноту за нотою, переданий дириґентом нотний матеріал по голосах – для того, щоб у постаті чергових елеґантних «Збірок нот» їх потім передати хористам. Анатоль Кобеляк, бо це про нього мова (у хорі його звали «писарем») – уживаючи парафразу, ступав «між краплями дощу», коли з його рук дириґент отримував переклад текстів історичних пісень, які, у свою чергу, переказував організаторам концерту, щоб отримати санкцію цензури, і які, завдяки грі слів та інших «штучок», відрізнялися, часом навіть дуже, від своїх ориґіналів, які б ні за що не прийняла тодішня влада.

2 http://uitp.net.pl/index.php/ pracowania/17-sopot-89

Далі буде

___________________________________

СОПОТ-89 у спогадах Ярослава Сирника:
«Хто був – пам’ятає: якась небувала атмосфера, неймовірне піднесення, синьо-жовтий прапор на сопотській сцені, а на закінчення гімн: „Ще не вмерла Україна!” ХІ Фестиваль став подією, був видимою ознакою зламу, який почав наступати посеред українців у Польщі. Шість тисяч людей відважилося грімко заявити про самих себе. А коли вже вщухли останні акорди забороненої пісні, коли опали емоції, дехто, а то й щораз більше людей, почали в непорадно скриваному поспіху покидати сопотську оперу… Я був на цьому фестивалю. З відкритими губами слідкував за подіями на сцені. З заздрістю дивився на молоді, знайомі мені, обличчя старших колеґ студентів, чи вже випускників вишів, якими – здавалося – керувала „невідома сила”, у яких появилися синьо-жовті стрічки, які тримали якісь гасла… Інтенсивність наступних днів прикрила порохом оцей сопотський фестиваль. А повинні ми про нього пам’ятати. І ті, які стояли тоді на сцені, і ті які були на публіці».
СОПОТ-89 в документах МВС (результат досліджень д-р габ. Ярослава Сирника в архівах ІНН). Джерело: IPN BU, MSW II, 7055, к. 6–7. Лист заступника начальника V Відділення ІІІ Департаменту МВС майора Тадеуша Ґембського до начальника І Відділення Суспільно-адміністративного департаменту МВС, полк. Ю. Ціхоцького:
«Хотів би повідомити товариша начальника, що під час XI Фестивалю української пісні, музики й танцю „Сопот ’89”, організованого 1–2 числ. поточного місяця Головним правлінням Українського суспільно-культурного товариства в Лісовій опері в Сопоті, на другий день заходу у зв’язку з неналежною організацією роботи правоохоронців – поза програмою – дійшло до публічних виявів українського націоналізму. Це проявлялося, зокрема, у:
– виставленні на верхівці й на сцені транспарантів націоналістичних кольорів зі знаком „тризуба”;
– виконанні на сцені пісень націоналістичного й антирадянського змісту, що робили учасники фестивалю з Польщі та Радянського Союзу;
– виголошенні промов, які були утримані в упередженому й націоналістичному дусі, це робили сторонні особи, як-от д-р Володимир Мокрий (викладач Яґеллонського університету з Кракова, української національності, депутат Сейму Польщі, обраний зі списку громадського комітету „Солідарність”) і громадянин СРСР Богдан Горинь, як „представник вільного народу України” зі Львова (член нелеґальної „Української гельсінкської спілки в Україні”, покараний у минулому за свою діяльність);
– виголошенні окриків і антисоціалістичних, антирадянських гасел, що закликали до боротьби за визволення України;
– співі гімну буржуазної держави України „Ще не вмерла Україна”. У співі брала участь публіка, демонструючи букву „V”;
– демонстрації існування нелеґальної організації молоді під назвою „Союз незалежної української молоді” (транспарант);
– носінні учасниками фестивалю бантів, стрічок, значків і т.д. з кольорами української буржуазної держави;
– використанні звукового обладнання сторонніми особами (особливо молоддю), зокрема Богданом [в документі: Романом] Гуком – студентом кафедри україністики Варшавського університету, відомого активіста Незалежного товариства студентів (пол. NSZ).
Це робилося в присутності організаторів фестивалю, які не вжили жодних заходів, щоб зупинити ці інциденти».

Поділитися: