Микола Тимошик, Київ ■ ПОДІЇ ■ №22, 2018-06-03

Лист до редакції

Останнім часом в українській і зарубіжній пресі побільшало повідомлень про дискримінацію українців у Польщі. Йдеться не лише про так званих заробітчан із нашої поки що нещасливої країни, а й тих, хто приїздить сюди в ділових справах.
Нещодавно з цим прикрим явищем стикнувся і я, коли упродовж квітня досліджував у архівах та бібліотеках Польщі матеріал до своєї нової книги про історію українсько-польських взаємин та українську книгу і пресу на цих теренах.
28 квітня, перебуваючи в Сяноці, я зайшов до міської публічної бібліотеки з наміром переглянути в читальному залі новини в Інтернеті та передати до редакції в Києві електронною поштою щойно написаний матеріал. Представився, що я з України, показав працівниці бібліотеки Посвідчення члена Національної спілки журналістів України і коротко виклав суть справи.
У відповідь почув, що зробити цього я не маю права, оскільки не є читачем бібліотеки. Далі пояснила: щоб отримати доступ до комп’ютера, треба мати пластикову картку читача. Для цього мав заповнити низку паперів і дочекатися дозволу директора. Оскільки прийшов до бібліотеки в суботу, то такий дозвіл міг би отримати лише в понеділок. Та я того ж дня увечері мав виїздити вже до Перемишля.
На моє чемне прохання потелефонувати панові директорові й повідомити йому, що в Сяноці журналіст із України просить елементарного – скористатися Інтернетом, відповіла, що робити цього не буде. Назвати своє прізвище навідріз відмовилася.
До цього варто додати, що розмовляла зі мною пані бібліотекарка вкрай неввічливо. На початку вимагала, щоб я говорив польською, бо англійської вона не знає. Далі мовчазно підсунула мені під носа правильник користування бібліотечними фондами. І відвернулася, показавши цим, що розмова закінчилася.
Направду випадок виглядає дикунським. Адже це трапилося не на базарі, не в кафе чи на вулиці, а в головному закладі культури міста з такою славною історією.
Про «дикунськість випадку» тверджу не випадково, адже маю з чим порівняти. За час численних наукових і журналістських поїздок країнами Західної Європи чи Америки, відвідуючи тамтешні публічні бібліотеки, ніде й ніколи в мене не вимагали заповнювати якісь документи. А навпаки, старалися оперативно і ввічливо посприяти. Скажімо, в бібліотеці Женевського університету я лиш показав свій зарубіжний паспорт і попросив допомогти з’ясувати, скільки і яких книг Івана Огієнка (митрополита Іларіона) є у фондах цієї бібліотеки. (…) Мені, як далекому гостеві, запропонували безкоштовно скопіювати потрібні матеріали.
А ось фраґмент із мого інтерв’ю кореспонденту американської газети «Sower» у числі від 25 травня 2014 року про враження від наукового стажування в Стемфорді: «(…) Ніхто в мене не запитав про паспорт чи якісь інші дозвільні документи. (…) Коли довідалася, що я з України, і хочу переглянути тривожні новини звідти (тоді в Україні наростала Революція гідності – М.Т.), щиро поспівчувала і побажала українцям вистояти: „Америка з Вами!”. Не чекав такого від нібито прагматичних і холодних американців».
Ще наголошу на одній важливій деталі. При вході бібліотеки, в якій відмовили журналісту в доступі до Інтернету, стоїть пам’ятник великому тутешньому просвітнику «Григорію із Сянока», який прославився своєю просвітительською діяльністю ще за доби Відродження.
Чим прославлять Сянік керівництво і працівники нинішньої публічної бібліотеки міста таким далеко не гуманістичним ставленням до гостей із східної брами Європи? ■

Поділитися: