Олександр Любчич ■ ІСТОРІЯ ■ №44, 2024-11-03

Коли чуєш прізвище Чайковський, перше, що спадає на думку, – це відомий російський композитор з українським корінням. Але був інший Чайковський, котрий теж мав українське коріння, однак на цьому їхня  схожість і закінчувалась. Цей інший вів бурхливе, авантюрне життя, тричі змінював віру, мав декілька дружин, довгий час жив за кордоном, воював з Росією і був знайомий з турецькими султанами. Правда, під кінець життя з’явилось знову щось ніби спільне: обидва Чайковські покінчили життя самогубством (хоча відносно композитора це не доведено, як-то кажуть, справа темна). Але залишимо ці порівняння і відправимось в непересічну й цікаву наполеонівську добу. За тим іншим Чайковським.

Народження нашого героя, його непросте становлення

Так, саме в наполеонівську, бо народився Міхал або Михайло Чайковський в той час, коли Наполеон Бонапарт був першим консулом Франції, але ще не став імператором – 29 вересня 1804 року. Сталося це в містечку Гальчинець (зараз Гальчин) на Волині (нині Житомирщина). Батько – Станіслав  мав польське походження, мати – Петронеля – українське. Більше того, вона була правнучкою славнозвісного гетьмана часів Руїни Івана Брюховецького, а її прадіди були козаками. Один із них загинув, захищаючи Січ від російських загарбників в 1775 році. Діда по материнській лінії, Михайла Глембоцького,  поранили під Бородіно, а потім, коли французька армія відступала, він віддав свого коня Наполеонові в бою на Березині. Врятував його від полону, чим гордився. Оригінальний був чоловік: тримав у своєму маєткові великий загін озброєних козаків і випускав власну газету, щоправда накладом в 20 екземплярів (напевно, для друзів і знайомих).

Глембоцький взяв опіку над хлопцем після смерті батька. Дід і мати із самого дитинства прививали йому любов до України. Михайло був єдиним сином у родині Чайковських, інші п’ятеро дітей – дівчата. Мати, за спогадами Михайла, всіма силами намагалася зробити з нього «козака і по духу, і по плоті». Були підібрані і відповідні вихователі: один із них навчав військової справи і велику частину своїх уроків хлопець брав, сидячи на коні. Інший «розповідав казки про знахарів і чародіїв, передавав козацькі перекази, показував в околицях урочища, де відбувалися різні битви, і співав козацькі пісні». А коли прийшов час отримати більш ґрунтовну освіту, то Михайла відправили в ліцей Джона Уолсея в Бердичеві. Останній вважався одним із кращих в імперії, бо його засновник був перед цим вихователем братів Александра І. В ліцеї навчали військової справи та іноземних мов, поетики, географії, фізики й математики, а викладачі були підібрані талановиті, зокрема словесність викладав відомий письменник, автор байок Петро Гулак-Артемовський. Деякий час після Бердичівського ліцею хлопець навчався в одній із шкіл на Волині, а в 1825 році поїхав до Варшави.

В танцюючому й повсталому Царстві Польському 

Згадуючи свої юнацькі роки після приїзду до Царства Польського (так називалась тоді російська частина Польщі), Чайковський пише у спогадах, що «Варшава тоді «танцювала, а Краків молився». Він відразу ж як студент Варшавського університету із головою пірнув в суспільне й культурне життя головного польського міста, зблизився з поетами Адамом Міцкевичем і Юліушом Словацьким, став вхожим до будинку князя Адама Єжи Чарторийського і навіть до палацу великого князя Костянтина Павловича, який був тоді намісником Польщі. Останній познайомив Михайла зі своїм братом – імператором Александром І – під час його приїзду до Варшави. Тому юнак явно сподобався, бо він запропонував Михайлу переїжджати до столиці, обіцяючи придворне звання камер-юнкера. Чайковський відмовився. А коли в листопаді 1830 року вибухнуло антиросійське повстання у Польщі, то відразу ж приєднався до нього: почав створювати загони з українців, взяв участь у бойових діях, отримав військове звання поручика і нагороду – Золотий хрест  «Virtuti Militari». Повстанням була охоплена не лише Польща, а й значна частина Білорусі та Правобережна Україна, а його учасники воювали під прапором, на якому були слова «W imię Boga, za naszą i waszą Wolność!» (В ім’я Бога, за нашу і вашу свободу!). Гасло лишилось в історії як приклад братерства в боротьбі з деспотією, але саме повстання у серпні 1831 року потерпіло поразку. Багато поляків (в першу чергу, шляхтичі) опинилися в еміграції. Серед них і Михайло Чайковський, майно якого конфіскували, а його самого оголосили «persona non grata» (небажаною особою) в імперії.

В «місті емігрантів» Парижі: літератор і шпигун

Париж, як і Лондон, був містом, що приймало усіх скривджених. Для Чайковського, який опинився у Парижі, «ідея незалежної Польщі, без сумніву, була другорядною справою». Так вважає польський історик літератури Зігмунд Швейковський. І додає, що ця ідея «нерозривно пов’язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс. Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорізької Січі, старої козацької України». Те, про що йому розповідали в дитинстві дід і мати, міцно закарбувалося в пам’яті і звало до справи визволення України від  самодержавної Росії. Польське повстання, до якого він приєднався, потерпіло поразку, але не вбило в ньому бажання продовжувати боротьбу. Оскільки можливостей для неї в той час не було, то він звернувся до минулого, став писати літературні праці, в яких відтворював героїчне й трагічне минуле України. В 1837 році з’явились, щоправда на польській мові, «Powieści kozackie» («Козацькі повісті»), а в наступні роки інші книги – оповідання, повісті й романи. Найвідоміші серед них – «Hetman Ukrainy» (про Івана Виговського) і «Wernyhora» (про гайдамацьке повстання 1768 року). Останній твір зацікавив Тараса Шевченка, котрий взяв використану Чайковським тему для написання поеми «Гайдамаки». Наш герой, завдяки творам, став одним із засновників так званої «української школи» в польській літературі, бо своїм серцем він залишався з Україною.

Але хто знає, чи пам’ятали б Чайковського, якби він обмежився тільки літературою? В душі – авантюрний, він поринув у світ карколомних пригод, які виділили його серед сучасників. В 1841 році за дорученням готелю «Ламбер» (в якому знаходився польський уряд в еміграції) Чайковський відправився на Балкани. Там взяв участь у створенні розгалуженої шпигунської мережі (так званого «Східного агентства»), а наступного, 1842 року – в організації державного перевороту в Сербії. Метою цих дій було послаблення впливу великих держав (в першу чергу, Російської імперії) і поступове звільнення слов’янських народів. Не забував Чайковський і про Україну: за деякими свідченнями, в 1845 році він намагався підняти повстання проти царизму. Історик Микола Костомаров згадує, що основою для написання програмного документу Кирило-Мефодіївського братства – «Книги буття Українського народу» – послужив твір одного з «емігрантів з України». Цим емігрантом, на думку дослідників, був саме Михайло Чайковський. Шеф Окремого корпусу жандармів, граф Алєксєй Орлов доповідав цареві, що волелюбні ідеї  потрапляють в Україну через емісарів, «керівник яких, Чайковський, перебуває в Константинополі». В Константинополь (турецький Стамбул) останній перебрався, рятуючись від можливої видачі Росії, котра вимагала цього у Франції.

В Османській державі: проти Росії  – за визволення України

Окремі випадки союзів українських козаків з Туреччиною були недовговічними через відмінність у вірі, житті і прагненнях обох сторін. Чайковський не тільки попросився на службу до султана, але й погодився прийняти іслам і навіть змінив ім’я. Сталось це 18 грудня 1850 року: з’явився Мехмед Садик-паша. «Садик» – значить, «вірний, правдивий», хоча він не був вірним і правдивим до кінця, бо мав намір скористатися підтримкою Туреччини для визволення України від російського гніту. Становище, яке склалося в Європі, сприяло цьому: назрівала Кримська війна. Чайковський розпочав переговори з урядом Туреччини про створення козацьких формувань. Йому надали таку можливість, і вже в наступному році з’явилися перші козацькі формування, спочатку з українців, до яких долучилися поляки, болгари, румуни, угорці, турки і навіть євреї. Чайковський особисто розробив моделі їхніх одностроїв і закупив арабських рисаків. 20 жовтня 1853 року було офіційно створено «Полк козаків оттоманських», збільшений до дивізії, а потім – до корпусу. 23 січня 1854 року козаки склали присягу султанові. Чайковський очолював їх під час бойових дій – допоміг зняти облогу з міста Сілістри на Дунаї, зайняв Бухарест (в лютому 1854 року) і був призначений губернатором Румунії. Його вояки зайняли позиції на річці Прут й готувалися до боїв із росіянами. Проте внаслідок інтриг Австрії, яка вимагала вивести козаків, султан Абдул-Меджид наказав Чайковському це зробити. Він нагородив його найвищим військовим званням – «беглербея», Туреччина та її союзники – орденами, про нього писала європейська і навіть американська преса, але справу визволення України було поховано. Остання крапка в цій справі була поставлена закінченням Кримської війни у 1856 році.

Потрібно згадати, що в цей же час Чайковський розпрощався зі своїм найкращим другом – Адамом Міцкевичем. Найвідоміший польський поет-романтик приїхав у Константинополь, щоб взяти участь у створенні військових частин для боротьби з Росією. Він зупинився у Чайковського, але  майже відразу захворів на холеру, яка лютувала в місті. Обставини його несподіваної хвороби до кінця так і не з’ясовані, але 26 листопада 1855 року Міцкевич помер. Це був тяжкий удар для Чайковського. Іншим тяжким випробуванням стала участь в підготовці державного перевороту після смерті Абдул-Меджида. Змову розкрили, і Чайковському загрожувало тяжке покарання. Не залишалося іншого виходу, як через посла Росії графа Ніколая Ігнатьєва звернутись до царя з проханням про амністію та дозвіл повернутися на батьківщину. 28 серпня 1872 року він його отримав.

 В  Україні: останні роки життя, закінчення земного шляху

Життя в еміграції, на чужині здавалося Чайковському справжньою мукою, але й повернення в Україну його не покращило. В минулому він три чи чотири рази одружувався, але дружини повмирали одна за одною. Мав двох синів і двох дочок, які жили в різних країнах – Австрії, Росії й Туреччині, але з ними не бачився. Остання дружина, гречанка Ірина Теосколло, була набагато молодшою  від 70-річного Чайковського. Вона народила доньку, хрещеним батьком якої став імператор Александр ІІ, котрий надіслав багаті дарунки. Чайковський втретє поміняв віру, став православним, придбав маєток – село Бірки на Чернігівщині, писав твори й спогади. Але чи був він насправді щасливим? Напевно, ні, бо людське щастя – недовговічне, і знаходити його у буднях дано не кожному. «Дивна історія, – із гіркотою писав він в одному з листів, – Кирило Розумовський з пастуха індиків став гетьманом України, а Міхал Чайковський з командувача козаками перелицювався на пастуха індиків». Молода дружина невдовзі покинула його і втекла з коханцем. Чайковський доживав свої дні в селі Пархимів на Чернігівщині із джурою, після смерті якого, в стані депресії – в ніч із 17 на 18 січня 1886 року – покінчив життя самогубством. Але всупереч цій останній трагічній ноті Чайковський прожив своє життя не даремно: його пам’ятають в Україні – незалежній державі, про яку він мріяв.

Поділитися: