Олександр Любчич ■ ІСТОРІЯ ■ №5, 2025-02-02

Один із перших класиків українського письменства і зачинателів байки Петро Гулак-Артемовський, очікуючи свого 30-літнього ювілею, написав: «Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись… Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших». Ці нарікання відомого байкаря перегукувались зі словами  поетеси Лесі Українки, яка з’явилась на світ через п’ять років, як його не  стало і вже настраждалась до свого 25-річчя: «Щоб не плакать, я сміялась». Її талановитий попередник так тяжко, як Леся, не хворів, але теж мав свої страждання, які даються кожному – від народження. І це обов’язковий атрибут нашого земного життя.

Дитячі та юні роки поневірянь бідного сироти

16 (27) січня 1790 року в українському місті Городище на Черкащині народився хлопчик, який отримав «апостольське» ім’я – Петро. Його батько, теж Петро Гулак-Артемовський, був священником Покровської церкви, належав до козацького роду і володів невеликим хутором. Мати Уляна померла, коли хлопчикові виповнилось 12 років, тож він рано осиротів. Петрик був сьомим в багатодітній родині, дуже вразливим, довірливим і самолюбивим хлопчиком. Протягом 1802-1814 років мешкав у Києві, де навчався у бурсі, а потім – у Києво-Могилянській академії. Це були нелегкі роки, коли Петрик відчув на собі «усі негаразди та поневіряння, які випадали на долю бідного школяра». Інколи  голодував, блукав по місту і підбирав «на площі залишки від чумацьких обідів», про що й розповів у спогадах. Під кінець навчання закохався в одну дівчину, проти чого виступили її батьки. Вони стали тримати її вдома: дівчина засумувала й померла, що стало глибокою душевною травмою і для бідного юнака. Петро, недовчившись в академії, покинув її і поїхав далі, на Захід: почалась педагогічна праця у Бердичівському приватному пансіоні, а потім у родинах польських поміщиків на Волині. Однак це тривало недовго. Юнак зрозумів, що його власна освіта є недостатньою. В 1816 році за допомоги піклувальника Харківського університету графа Северина Потоцького йому вдалося стати вільним слухачем цього навчального закладу, а в наступному році  – одним із його викладачів.

Викладацька і творча робота Гулака-Артемовського

Отже, у 1817 році він влаштувався на словесний факультет Харківського університету, де започаткував викладання польської мови, літератури і культури, і робив це протягом 1819-1831 років. Спочатку не був викладачем досить високого рівня, але постійно вдосконалювався і навчав тому, що знав, своїх слухачів. Крім польської, Гулак-Артемовський розумів ще латинську і французьку мови, перекладав європейських авторів і почав друкувати свої переклади в «Українському віснику». Тоді ж з’явилися його перші байки  «Пан та собака» (1818), «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Тюхтій та Чванько» (1819) та інші.   

Разом із тим сучасники Гулака-Артемовського відзначали його неабиякі лекторські здібності: він умів досить захоплююче й цікаво розповідати  студентам про все, що знав сам. У 1820 році, написавши роздуми «Про церковне красномовство від Феофана до Платона», він отримав ступінь  кандидата, а в наступному році – магістра за наукову дисертацію «Про користь історії загальної та переважно вітчизняної та про спосіб викладання останньої». З вересня 1820 року вже викладав в університеті історію, географію та статистику. Часу для  ґрунтовних занять якоюсь наукою, тією ж самою історією, в нього не вистачало, та, напевно, Гулак-Артемовський і не прагнув до цього. В 1818 році він взявся додатково викладати французьку мову у Харківському інституті шляхетних дівчат, а в 1827 році був призначений інспектором  цього інституту. 

В 1831 році став завідувати учбовою частиною одночасно у двох інститутах шляхетних дівчат – Харківському і Полтавському. Цікава деталь: свої службові обов’язки Гулак-Артемовський виконував, не отримуючи платні, а з 1831 року мав 2000 карбованців у рік, котрих ледве вистачало на доволі часті поїздки в Полтаву та інколи довге перебування там. Але його, як і багатьох людей, потішало, що він став «виходити в люди». Він вже був відомий багатьом сановникам, особливо після розгортання своєї кар’єри у стінах Харківського університету.   

В 1823 році Гулака-Артемовського призначили ад’юнктом, в 1825 році – екстраординарним професором, а в 1828-му – ординарним професором «за відмінну працьовитість, старанність до виконання обов’язків та пізнання». Тому перед початком занять новий професор повчав студентів, щоб вони слухали своїх наставників, були слухняні монаршій волі і вірили в Бога. А інакше в той час не могло й бути, навіть якщо в душі Гулак-Артемовський і був невдоволений чимось. Микола Костомаров, якому вдалося слухати його, відзначив у своїй «Автобіографії», що «історію» у Харківському університеті читав «Гулак-Артемовський, людина з поетичною обдарованістю… але у своїх лекціях з російської історії виділявся порожнім риторством і пихатістю». Хоча до своїх службових обов’язків він відносився чесно й добросовісно, що не могли не помітити керівні особи в державі. Ситуація в імперії, особливо з приходом до влади Миколи І, стала мінятись, що позначилося на Гулаку-Артемовському: відбулося «глибоке роздвоєння» його душевного складу, хоча в стосунках зі студентами він не втрачав людяності. А двох із них – майбутніх історика і філолога – Миколу Костомарова і Амвросія Метлинського  професор взяв до себе на квартиру.

В 1838-1841 роках Гулак-Артемовський був уже деканом словесного факультету, а з 1841 по 1849 рік – ректором Харківського університету. Він підтримує молодих і талановитих вчених, зокрема Ізмаїла Срезневського, який став основоположником наукової школи славістики, а також студентів, які хочуть зайнятись наукою. Ректор запропонував видати кращі студентські роботи і дисертації у збірнику «Досвід у творах студентів імператорського Харківського університету» (1846) і навіть хотів виділити на це частину власних грошей, але рада університету на таку «жертву» не згодилась. Після залишення посади ректора Гулака-Артемовського обрали почесним членом університету (1855 рік), членом Копенгагенського товариства північних антикварів і Королівського товариства друзів науки у Варшаві. На педагогічній ниві він дослужився до звання «дійсного статського радника» (що дорівнює званню генерал-майора), був нагороджений декількома орденами. 

Що хотів сказати Гулак у своїх творах?

Ніхто б і не згадав цю людину, якби були тільки ці ордени, а не його безсмертні твори-байки. От, наприклад, «Пан та собака»,  найславніший  твір Гулака-Артемовського, в якому у алегоричних образах пана і його дворового собаки Рябка показаний несправедливий стан тодішнього суспільства. Перший із них є уособленням дурості, паразитизму і розпусти дворян, другий –  покірності і рабського існування селян. І що б не робили останні, вони не  можуть вгодити своєму поміщику-самодуру. «Той дурень, хто дурним іде панам служити, а більший дурень, хто їм дума угодити!» – робить висновок автор у своїй байці. Людина, чий мундир прикрашений орденами за чесну службу на  ниві освіти, щиро співчуває беззахисним і безправним кріпосним селянам. Але прямо про це Гулак не може сказати, тому й ховає свої  думки за алегоричною формою байки, як робили до нього Езоп, Жан де Лафонтен чи Ігнатій Красицький.

До речі, останній справив на харківського викладача найбільший вплив: в нього він запозичив і сюжет байки, хоча й втілив це в іскрометному і непідробному українському гуморі. В наступних байках Гулак-Артемовський дошкульно висміяв інші виразки суспільства та гидких його представників: невігластво і самовпевненість («Тюхтій та Чванько» та «Солопій та Хівря»), рабську покірність («Дві пташки в клітці»), хижацтво («Рибка»), даремність фізичних покарань («Батько та син») та інші. Крім байок, Гулак пробував писати романтичні балади – «Рибалка» (переклад Гете), «Твардовський» (Міцкевича), а пізніше й ліричні пісні. Перекладав і твори європейських авторів (Горація, Расіна, Мільтона, Руссо та інших), писав вірші, присвячені окремим визначним подіям. В останні роки життя згорнув свою творчу діяльність.

Громадське й особисте життя: друзі й рідня

Працюючи у Харкові та на Слобожанщині, Гулак-Артемовський був у центрі уваги багатьох людей, мав близьких друзів і приятелів. Він близько зійшовся із Григорієм Квіткою-Основ’яненком, якому присвятив свій перший вірш «Справжня добрість», надіслав байку «Пан та собака», і останній фактично помер на його руках. Близьким по духові чоловіком був для Гулака-Артемовського і польський поет-романтик Адам Міцкевич. Познайомилися вони у грудні 1825 року, коли Міцкевич приїхав у Харків. Відразу ж виникла взаємна симпатія та порозуміння. Гулак-Артемовський переклав на українську мову баладу Міцкевича «Твардовський», яка сподобалась громадськості і в 1827 році була передрукована чотири рази, в тому числі у польському журналі «Dziennik Warszawski». Дружні стосунки між поляком і українцем продовжувалися довгі роки. Але після того, як Гулак-Артемовський залишив своє викладання і працю в університеті, він повністю присвятив себе родині.

Почувався дуже сумно, жалкував, що залишив університет. Писав про це: «Була робота, була й охота, було діло – і робити  хотілось, а тепер – лежимо, їмо, спимо, встаємо й знову лежимо. Чи хмарно, чи ясно – нам і так прекрасно. А потрібно хліба? Впаде із неба. А в небі не стане – жінка дістане». До речі, Петро Гулак-Артемовський був одружений двічі – перша дружина, француженка Луїза, померла рано, а друга – Єлизавета Федорівна Панютіна тільки й робила, що народжувала для нього дітей. Всього він мав 10 (за іншими даними – 14) синів і дочок. Їм давались дивні імена – Епільдафор, Ізумруд, Клеопатра, Неоніла, Аполлінарія тощо. До нас дійшли свідчення, що після численних пологів його друга дружина пережила глибоку душевну травму і навіть втратила пам’ять (тимчасова амнезія). На це Гулак-Артемовский жалівся в одному із листів: «Діти мої, в тому числі і новонароджена, блукають по чужих домах, а я ледве переводжу подих». Але пізніше дружина одужала, пережила свого чоловіка, і вже бувало так, що коли Петро Петрович інколи забував свої давні вірші, то вона їх нагадувала. 

Хоча основоположник байкарства і втрачав пам’ять, але не почуття гумору. До смерті ставився філософськи. Він говорив: «Людей питай – свій розум май! Як не мудруй – а вмерти треба!» І додавав: «Як умру – я вам дулю покажу». Залишив цей світ спокійно й тихо 1 (13) жовтня 1865 року, прямо на богослужінні в церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Похований у Харкові, на тому місці, де зараз розташований міський парк – там можна побачити скромний постамент, встановлений тому, хто був батьком давньої  української байки.

Поділитися: