Ґжеґож Грицюк ■ ІСТОРІЯ ■ 2009-12-10
{mosimage}
Смерть львівських професорів у липні 1941 р., як мало яка трагічна подія з періоду ІІ Світової війни, у післявоєнний час набирала нових значень, обростала своєрідною міфологією. Отож, вона є символом мучеництва польського народу, польської інтеліґенції і то в місці особливому не тільки для поляків, а й для українців та євреїв – у Львові; є компрометуючим прикладом немочі та небажання апарату правосуддя демократичної німецької держави осудити злочинців; і врешті – для декого є ще одним проявом… участі українських націоналістів у винищенні поляків на східних кресах ІІ Речі Посполитої.
Незважаючи на те, що у справу вияснення обставин злочину включилося багато друзів, знайомих, членів сімей убитих, незважаючи на те, що розстріл професорів був головним або побічним напрямком слідств і досліджень, які ведено ще навіть у цьому столітті, то й надалі багато питань залишається і, найправдоподібніше, залишиться без однозначних відповідей.
Хоч німецькі підрозділи, які вступали у червні й липні 1941 р. на колишні терени ІІ Речі Посполитої та прибалтійських держав, люди не раз вітали з радістю та почуттям полегшення, однак, як записано в донесеннях SD і служби безпеки, польська інтеліґенція у Східній Галичині дистансувалася від такої постави, незважаючи на те, що водночас “всюди старалася з усіх сил зробити все можливе, щоб приховати справжній ворожий щодо німців стосунок”.
Також представник Міністерства Рейху у/с окупованих східних земель капітан і професор Ганс Кох (народжений 1894 р. у Львові, протягом 1918-1919 рр. офіцер Української Галицької Армії) 25 липня 1941 р. інформував своїх зверхників у Берліні, що “польська шляхта й інтеліґенти-аристокра ти відкидають німців”. Отож, ці оцінки не різнилися від переконання, вираженого Райнгардом Гайдріхом у наказі від 1 липня 1941 р., який серед груп, особливо небезпечних для ІІІ Рейху на третьому місці після “більшовиків і євреїв” називав польську інтеліґенцію. Правда, рішення про її остаточну долю мало бути прийняте пізніше, однак в особливих випадках дозволяв безумовно застосовувати “запобіжні заходи” – “негайно”.
Такий випадок, вживаючи поліційну новомову, трапився 3 дні пізніше у Львові. Вночі з 3 на 4 липня 1941 р. арештовано 52 особи, в тому числі 23 професори Університету Яна-Казимира (головним чином з Лікарського факультету) і Політехніки. Були серед них і особи, які користувалися величезним авторитетом моральним і професійним серед мешканців Львова. 40 осіб загинуло ще тої ж самої ночі, у тому числі 37 розстріляно на схилі Вулецького узгір’я, неподалік Бурси Абрагамовичів. Хоч серед убитих були й члени професорських сімей, в тому числі їхні дорослі сини, середня віку жертв перевищувала 58 років. Серед них були 82-річний професор Адам Соловій і 74-річний проф. Роман Ренцький, який кілька днів раніше чудом урятувався з різні, влаштованої НКВС у в’язниці на вулиці Замарстинівській.
Дещо пізніше вбито ще двох професорів Академії зовнішньої торгівлі, а 26 липня, за спеціальним розпорядженням Гімлера, який 20 липня 1941 р. розважався у Львові, арештованого вже 2 липня 1941 р. професора Казимира Бартеля, трикратного прем’єра уряду РП.
Арешт львівських професорів був однією з кількох німецьких операцій, скерованих 1941 р. проти польської інтеліґенції. Поряд з ними жертвами репресій стали також учителі кременецького ліцею на Волині, студенти-поляки у Львові та понад 150-особова група, що складалася головним чином з учителів зі Станіславова.
Доля арештованих та їхніх сімей протягом кількох довгих окупаційних років становила таємницю, яка давала фальшиву надію. Не була однак загадкою для більшості з членів окупаційного апарату окупанта. Навіть Кох, який не брав активної участі в діях SS і поліції безпеки, у своїй доповідній з липня 1941 р. писав “про численні репресії, застосовані щодо польської інтеліґенції” зі сторони SD.
Хоч землі Східної Галичини були територією дії Einsatzkommando 4b, то 2 липня 1941 р. до Львова прибув також Оперативний відділ для спеціальних доручень під командуванням бригадефюрера SS Карла-Ебергарда Шьонгарта, що складався з 250 функціонерів SS з території Генеральної губернії. Їхнім завданням була підтримка EK 4b в “очищувальній діяльності” та творення структур німецького апарату безпеки на випадок підпорядкування Східної Галичини Гансові Франку або втілення її до ГГ. І саме та друга група, що складалася, крім есесівців, з функціонерів, рекрутованих із фольксдойчів, а також українських перекладачів, – учинила вбивство у Львові. На жаль, крім кількох прізвищ, не відомі дані есесівців, які брали участь в арештах, ані склад підрозділу, який виконав екзекуцію.
Жорстокість, а також безглуздя злочину, жертвою якого стало багато далеких від політики людей – лікарів та професорів Політехніки, колеґи яких 1942 р. були працевлаштовані у створених з ініціативи окупанта у Львові Державних професійних курсах, змушували дошукуватися якогось (поза переконанням про бажання залякати польське населення) пояснення якщо не проведення операції, то принаймні самого підбору осіб. Одним із них було переконання про допомогу колишніх українських студентів у творенні проскрипційного списку. Хоч цю тезу прийняла німецька прокуратура (однак їй не вдалося встановити жодного прізвища), то варто зазначити, що поряд із кількома сотнями прихильників ОУН у грудні 1939 – січні 1940 рр. Львів залишило теж 6700 його мешканців німецького походження, або ж таких, які подавалися за німців. Наступна, хоч уже менш численна, група осіб залишила місто у квітні-червні 1940 р. разом із польськими біженцями на основі радянсько- німецької умови про обмін утікачами. Деякі з них повернулися 1941 р. як репрезентанти окупаційної адміністрації. Саме в грудні 1939 р. виїхав зі Львова Пітер ван Ментен, який протягом кільканадцяти років мешкав у Східній Галичині, а 1940 р. став “довіреною людиною” SD, натомість 1941 р. разом з командо Шьонгарта прибув до Львова і взяв участь у пограбуванні з помешкань професорів творів мистецтва. Також директор вроцлавського Osteuropa-Institut професор Кох від грудня 1939 до січня 1940 р. перебував у Львові як шеф німецької евакуаційної комісії. Отож, потенційних джерел інформації не бракувало… Дані, які стосуються професорів, можна було знайти у щорічних інформаторах про склад Університету Яна-Казимира чи розкладах занять. Прізвища з адресами практикуючих професорів медицини знаходилися в усіх телефонних книжках та інформаторах міста Львова та Львівського воєвідства.
Жорстокі обставини вбивства дуже добре (на думку декого) мала пояснювати участь у страті членів батальйону “Нахтіґаль”, що складався з прихильників Степана Бандери. Це переконання було ще одним отруєним яблуком українсько- польського антагонізму у Львові та Східній Галичині. Та “чорна леґенда” прибрала на силі 1960 р. і стала складовою пропаґандистської кампанії проти одного з міністрів уряду ФРН – Теодора Оберлендера. Щоб зосоружити його особу під час заочного процесу, який проходив 1960 р. в НДР, він був оскаржений у ряді воєнних злочинів. Пропаґанді й правоохоронній системі Східної Німеччини надали допомогу Польща й Радянський Союз. Це зокрема у викривальній (на думку її авторів) публікації Александра Дрожджинського і Яна Заборовського та зізнаннях двох солдатів “Нахтіґаля” – Мельника й Шпиталя, що були оприлюднені на прес-конференції у Москві навесні 1960 р., появилося оскарження вояків “Нахтіґаля” трохи не в ініціюванні та реалізації вбивства представників польської інтеліґенції. Співпадали з ними й більш вірогідні зізнання львівських євреїв, що говорили про участь українців, одягнених у мундири німецьких військових формувань (які однозначно ідентифікувалися з “Нахтіґалем”), у переслідуваннях євреїв 30 червня 1941 р.
З даних слідства та зізнань есесівців (які завжди, як твердили, були тільки свідками або пасивними спостерігачами, ніколи виконавцями), складених у 60-х рр., виникає, що каральний відділ складався з 6-8 осіб, які виводилися з середовища фольксдойчів, що виконували функцію, зокрема, перекладачів, під командуванням молодшого офіцера SS. Існує також версія, представлена Шимоном Візенталем, яка говорить, що серед тих, хто розстрілював, крім членів командо Шьонгарта, було 2 українських допоміжних поліцаїв, яких, однак, не вдалося ідентифікувати.
Як здається, у трагічних польсько-українських та єврейсько-українських відносинах є досить багато подій, у яких вина недвозначно лягає на українських націоналістах, однак мабуть нема якогось сенсу перекидання загалу злочину, вчиненого німецькими нацистськими окупантами, на сусідів.
Через понад два роки після виконання екзекуції німці, прагнучи затерти сліди масових злочинів, учинених у Львові та довкола міста, провели ексгумацію та спалення тіл. Ця символічна спроба приховати факти була своєрідним прологом довготривалих і драматичних змагань за збереження пам’яті про жертви вбивства. Їхнім увінчанням, після того, як минуло майже 70 років, є рішення про спорудження спільними стараннями поляків та українців пам’ятника на честь професорів у місті, в якому їм дано було жити і в якому довелося загинути – у Львові.
На конкурсі у Вроцлаві на проект пам’ятника розстріляним львівським професорам перемогла праця проф. Александра Сліви з Кракова. Фото Яна-Анджея Домбровського
“Наше слово” №50, 13 грудня 2009 року
