Ігор Щерба ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ■ №34, 2021-08-22

У 1980 році Богдан Борусевич разом із Лехом Валенсою ініціював страйки на заводах Ґданська, що призвело до виникнення незалежної профспілки «Солідарність». Згодом 4 роки працював у підпільних структурах цього руху. У 1986 році його арештували; після звільнення він продовжив діяльність у «Солідарності», а також органах місцевого самоврядування, уряді та Сеймі РП. Зараз Богдан Борусевич – віцемаршалок Сенату.

Маю зазначити, що моя сім’я походить із земель нинішньої Литви. Литовці сьогодні ображаються, коли ми у Польщі говоримо про цей регіон як про Східну Європу. В українців, на щастя, немає з цим проблем, для них це не настільки чутлива тема, як для литовців. Україна, своєю чергою, стала зараз великою країною, а українці – багаточисленним народом. З огляду на своє походження я завжди цікавився справами цього регіону.

Особливим натхненням для мене був часопис «Зустрічі», який видавали вихованці Католицького університету в Любліні, коли я сам був студентом. Тоді для мене ідеалом держави – толерантної до інших національностей та віросповідань – була І Річ Посполита. Цим ідеалом жив я сам та пізніше – мої друзі з опозиції.

До цього треба ще додати вплив на мої погляди публікацій Літературного інституту «Культура», який очолював у Парижі Єжи Ґедройць. Я дуже старався, аби ідеал толерантності був присутній у діяльності «першої Солідарності» (що функціонувала до введення у Польщі воєнного стану – ред.). Звідси і взялася поява 8 вересня 1981 року в ухвалах І з’їзду «Солідарності» «Послання народам Східної Європи».

Зв’язки «Солідарності» з дисидентами в СРСР були тоді дуже складними, практично неможливими. Я сподівався, що зламати цей бар’єр нам допоможуть польські національні меншини. Однак активісти місцевих структур «Солідарності» на прикордонних землях були більш націоналістично налаштовані, ніж я думав; місцева ієрархія католицького костелу мала схожу орієнтацію.

Я знав, що, якщо ми не поширимо нашу революцію «Солідарності» на схід, до СРСР, то втратимо все. Нас просто задушать московські комуністи. Лише «гласность і пєрєстройка», ініційована 1989 року Михайлом Горбачовим, запустили там кардинальні зміни, які призвели до розпаду СРСР.

Висунення кандидатури українця Володимира Мокрого у виборчих списках до Сейму було нашим чітким сигналом: ми хочемо співпрацювати з Україною. Такого успіху не вдалося досягти з білорусами.

Коли я зрозумів, що в Україні виникає щось на зразок нашої «Солідарності» – Народний рух України, і до нас дійшли повідомлення про те, що 8-9 вересня 1989 року буде його з’їзд, я з радістю як тодішній очільник «Солідарності» у Ґданську прийняв запрошення до участі в цій події. Наша делегація приїхала до Києва вночі напередодні з’їзду, машиною. Ми почали шукати квартиру Михайла Гориня. Перехожі, яких ми питали, тікали, побачивши нас – певно, думали, що ми провокатори або бандити.

На другий день – зала київської Політехніки. Присутні спонтанно й емоційно реагують на виступи делегатів: коли ті говорять щось позитивне, люди встають і кричать «Слава!», коли щось негативне – всі сідають, гудуть, вигукують «Ганьба!». І так – кілька годин, аж почали зрештою боліти ноги.

Ми були єдиною закордонною делегацією, багато хто підходив привітатися. У ряду позаду нас сиділи кілька «сумних панів» у костюмах. «Не говоріть із ними, це комуністи», – почули ми з сусідніх сидінь. Виявилося, що одним із них був тодішній представник Центрального комітету Компартії України Леонід Кравчук. Узявши слово, він з трибуни з’їзду запропонував прийняти ухвалу про визнання 17 вересня 1939 року днем об’єднання українських земель. Добре, що голова наради Дмитро Павличко відклав цю ухвалу на бік, бо інакше польській делегації не залишилося би нічого іншого, окрім як встати і залишити залу засідань та Київ.

Істотним є те, що демократична українська опозиція на етапі побудови своєї державності почала співпрацювати з такими колишніми комуністами, яким був Леонід Кравчук.

Ми тоді пробули у Києві тільки два дні. Вони проминули за багатьма зустрічами з українськими, тоді вже колишніми, дисидентами. Неформальна зустріч відбулася в готелі «Україна». Там перебували «шістдесятники» – серед них В’ячеслав Чорновіл, брати Горинь, Левко Лук’яненко. Ми говорили всю ніч. Були шоковані тим, що Левко Лук’яненко відбув 26 років ув’язнення у таборах СРСР. У нас у Польщі також були політичні репресії, однак не такого страшного масштабу! У нас волосся на голові ставало дибки.

Одним словом – «знімаю перед вами капелюха, друзі-українці»! Про долі цих людей ми читали у виданнях еміграції (антологія «Розстріляне Відродження»), а тепер зустріли у Києві їх особисто. Ми захоплювалися ними також через те, що невдовзі після звільнення з виправних колоній вони вирішили співпрацювати у створенні незалежної держави зі своїми колишніми переслідувачами з КПРС, комуністичними інтелектуалами, представниками тодішнього істеблішменту, письменниками, поетами.

Відчуваючи схожі, як і серед нашої опозиції «Солідарності», повагу та захоплення діями політичних українських лідерів, наш тодішній прем’єр Ян-Кшиштоф Бєлецький ухвалив рішення про те, аби Польща першою в Європі визнала незалежність України.

Поділитися: