Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №41, 2022-10-09

Леся Кордонець народилася на українському Закарпатті. До Швейцарії потрапила завдяки роботі перекладачкою у таборі для дітей із регіонів, які постраждали від Чорнобильської катастрофи. Вивчала кіно на програмах бакалавра та магістра у Цюріхській академії мистецтв. Живе в Швейцарії.

«Долаючи кордони» – повнометражний документальний дебют Кордонець. Картина відзначена призом Zonta Award на кінофестивалі Vision Du Reel у Ньоні, отримала Цюріхську кінопремію за найкращу режисуру, пройшла в швейцарському прокаті.

У фільмі п’ятеро героїв: четверо паралімпійців з різних видів спорту – волейбол, гребля, важка атлетика, – а також голова Паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич. Їхні сюжетні лінії не перетинаються.

Дія «Долаючи кордони» починається з паралельного показу відкриття Паралімпіади в Сочі та російської анексії Криму. Кордонець майстерно монтує контрастні візуальні ряди: церемонія, що бризкає фарбами, вирує святом – і «зелені чоловічки», що вискакують з вантажівок, колони танків. І далі російська агресія пронизує історію, постійно нагадуючи про себе.

У кожного тут свій клопіт. Сушкевич веде безнадійну боротьбу за збереження доступу до тренувальної бази паралімпійців в окупованому Криму. Спортсмени готуються до Паралімпіади в Ріо-де-Жанейро, причому в найвідчайдушнішому становищі – наприклад новачок Роман, який змушений тікати зі свого міста, що опинилося під обстрілами. 

Кордонець не б’є на жалість, не спекулює темою інвалідності. Її герої справді долають кордони – соціальні, політичні, тілесні, здобувши перемоги вже самим фактом свого опору немислимим обставинам.

Ми поговорили з Лесею про унікальність українських паралімпійців, історію створення фільму та його сприйняття у Швейцарії.

– Лесю, то як дівчина з закарпатського села потрапила в Цюріх?

– Випадково. Я навчалася на германістиці, і вийшло так, що я була в Швейцарії як перекладачка в таборі для дітей з регіонів, що постраждали від Чорнобильської катастрофи. Вони щороку на три тижні везуть дітей у гори. Відповідно, в мене була швейцарська віза. А оскільки я вже для них робила документальну зйомку, хтось із організації подав мені ідею: чому б мені не спробувати скласти вступні іспити до Академії мистецтв? Я погодилася більше з цікавості, бо не мала планів вчитися на режисерку. Ось так мене і взяли. Зауважте, з Закарпаття до Києва 18 годин потягом, а до Цюріха – 16 годин машиною. Київ у Закарпатті видається не дуже близьким. Інформації, що потрібно зробити, щоб вступити, наприклад, на режисуру в університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, ніде не було. А завдання для екзаменів до цюріхської Академії мистецтв я спокійно могла робити в себе на Закарпатті. В Цюріху, до того ж, проводять день відкритих дверей, де професори розмовляють з потенційними студентами і розповідають про структуру навчання й кого вони шукають. 

– То ви тоді відчули смак до кіно?

– До кіно я прийшла через фотографію. Тато подарував мені фотоапарат «Зеніт», коли я навчалася у 4-му класі. У нас був гурток фотографії. Фотоплівки, ванночки, реагенти, червоні лампи… Пізніше, коли розробляла один проєкт, розмірковувала, як краще донести тему. Спочатку думала про виставку, а потім вирішила, що на фотовиставку прийде менше людей. То й зробила свій перший фільм.

– А чому ви взяли для повнометражного дебюту настільки непросту тему? 

– Паралімпійці впали мені у вічі ще у Пекіні в 2008 році. Це здалося мені великим парадоксом, що люди з інвалідностями, люди стигматизовані, вигравали купу медалей, але чомусь це не святкувалося так, як одна-єдина медаль в олімпійців. Для мене було дуже органічним розказати про анексію півострова саме через паралімпійців. Бо там у них, по-перше, база, по-друге, вони в момент окупації знаходилися в росії, по-третє, територію України ампутували. І так вийшло, що паралімпійські спортсмени двічі ампутовані. 

– Наявність Сушкевича у фільмі зрозуміла, але чому саме ці четверо спортсменів стали його героями?

– Я познайомилася з набагато більшою кількістю паралімпійців. І про кожного з них можна зняти окремий фільм. Кожний та кожна з них мають багатий життєвий багаж і харизму. Та оскільки я хотіла показати причинно-наслідковий зв’язок у трикутнику: анексія – війна на Донбасі – біженці, то, відповідно, шукала героїв з цих регіонів. Їхній мікрокосмос прорізали нові кордони, що робили їхній простір ще меншим. 

Ясна річ, що це мали бути різні види спорту. Так само це мав бути хтось із досвідом, з титулом, а також хтось свіжий, той, хто тільки починає шлях у спорті. На той момент, у 2014-2015 роках, багато хто в моєму оточенні в Швейцарії не розумів, що відбувається в Україні. Тож якщо я називаюсь оповідачем історій, то ця історія не мала права бути нерозказаною. 

– Робота тривала шість років. Така тривалість задана олімпійським циклом?

– Ні, якби тільки цикл – на два роки раніше можна було б закінчити. Оскільки це студентська робота, то вона мала, відповідно, студентський бюджет, а я не могла залучати професіоналів, у яких уже є експертиза, дуже багато аспектів закривала сама, опановувала те чи інше ремесло, тож усе довго тривало. 

– А що було найскладнішим?

– Я завжди гадала, що найбільшим викликом будуть зйомки, бо треба було розробити багато доступів – чи то в окупованому Криму, чи біля фронту, чи в кабінетах міністерств, чи на тій же Паралімпіаді в Ріо, щоби могти фільмувати. Ще було непросто, бо є п’ятеро героїв, всі вони живуть в одних містах, тренуються в других, а змагаються в третіх. Відповідно, ми подорожували дуже багато. Якось порахувала – в межах України проїхали 27 тисяч кілометрів, причому громадським транспортом – поїздами, автобусами. Плюс інші країни – Німеччина, Польща, Словенія, Бразилія. Я думала – ок, закінчаться зйомки, повернуся в спокійну гавань, в Швейцарію, де мене оточують люди, які завжди можуть щось порадити, де в мене зручний матрац і смачна кава. Але все одно монтажний процес вийшов найскладнішим. 300 годин матеріалу. Багатопортретний жанр. І кожен герой мав по три аспекти: приватний, спортивний та політичний. Все це збалансувати і сплести таким чином, щоб драма кожного з героїв запалала, було надскладним завданням. При цьому мені не хотілось робити «спортивний фільм», а радше – панораму суспільства. 

– Мабуть, неабияким викликом стали ще й зйомки в окупованому Криму. 

– Ми завжди приїздили вдвох як туристи, з вигаданими історіями. Я купила окремо «чистий» телефон, свій не брала, а ноутбук взяла в Академії. Мала тільки маленький фотоапарат. Сподівалася, що знайду обладнання на місці. Звернулася до тих, хто займається весіллями, але вони крім оренди вимагали й заставу, що дорівнювала ціні самої апаратури. Стільки готівки у нас не було. То ми знайшли контрабандиста, який для нас завозив техніку в Крим. 

– Для мене одна з найбільших загадок – чому наші паралімпійці так успішно виступають? Набагато краще, ніж олімпійці. Входять у трійку найкращих збірних світу. 

– Мені здається, це завдяки системі, яку збудував Сушкевич. Там дуже добре налагоджений пошук талановитих спортсменів. На кримській базі вони не тільки проводили тренування, а й збирали людей з усієї України на реабілітацію, дивилися, хто з них придатний до того чи того спорту, робили це систематично. Друга причина – спорт для таких людей є єдиною можливістю вести гідне життя. Мало який роботодавець в Україні готовий взяти на роботу людину з інвалідністю. Так що вони дуже мотивовані в тому сенсі. Окрім цього, в Україні своя система спортивної індустрії. Є тренувальні збори, якими опікується держава. А в Європі немає державного фінансування. Всі тренування йдуть у приватних клубах, на приватні кошти. Мені здається, завдяки цьому нашому українському паралімпійству вдалося захопити лідерство на міжнародному рівні. Загалом, паралімпійці як люди, що зазнали випробувань, мають інші внутрішні налаштування за замовчуванням. Вони одразу знають, що легко не буде. Йдуть уперед попри все. 

– А як особисто вас змінив цей досвід?

– Це дуже серйозна «прокачка». Я була в регіонах України, в яких не побувала б за інших обставин. Ці роки для мене стали не тільки географічною, але й соціальною подорожжю: від коридорів Мінспорту – і закінчуючи кімнатами центру для біженців, від прифронтової зони – до Ріо. Для мене було принципово, аби ми ділили побут з цими людьми, їли те ж саме, спали там само, не були гостями. Я за це й люблю документальні зйомки, бо ти дійсно живеш життям твоїх героїв, виходиш за межі своєї бульбашки. І я від них навчилася, що дисципліна набагато важливіша, ніж мотивація. Тому що мотивація при таких тривалих проєктах виникає і зникає, а єдине, що тримає роботу в процесі – це самодисципліна. Як спортсмен – аби раз на чотири роки проїхати ці 2 кілометри, він щодня долає 20 км, незалежно від настрою та погоди.

– Як пройшов прокат у Швейцарії?

– Людей прийшло не дуже багато, але ми на це й очікували, бо то був сезон відпусток, ще й рекордна спека. Але резонанс у пресі великий. Відгуки в багатьох ключових газетах і в різних кантонах, на телебаченні. Багато хто пише, що побачене відкрило їм очі на ті події і теперішню ситуацію з незвичної перспективи. А також відзначали, що вперше бачать фільм, де дивишся на героїв, і вже через 15 хвилин забуваєш, що це люди з інвалідністю. Для глядача лишається просто тісний зв’язок з характерами.

– То які у вас плани зараз?

– В мене є певні ідеї, яким потрібен час, аби остаточно «визріти», потрібен час для дослідження. Це найбільша проблема – час, аби заглибитися в обрані теми, дійсно копнути глибше і відчути, є там історія чи нема. Для цього треба якось це співвіднести з роботою. Адже я після навчання ще десь працюю. Тепер думаю, як ці графіки в календарі сумістити. 

– Чи зніматимете далі в Україні?

– Я після цього проєкту гадала, що два роки взагалі в Україні не фільмуватиму нічого. Мені вже хотілося запустити руки у швейцарську реальність, її промацати. Мала певні наміри. Але після початку повномасштабної війни, як після анексії Криму, з’явилась внутрішня потреба про це розповідати, тому що багато історій нерозказаних. Незалежно від того, скільки режисерів є в Україні чи скільки їх приїде з-за кордону – вони все одно не зможуть «вхопити» всі історії, які є зараз. А їх потрібно фіксувати. 

Поділитися: