Зріз «післямайданного покоління» та споконвічне «бути чи не бути?»

Марина Однорог ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №2, 2023-01-15

«Синдром Гамлета» – документальний фільм. Режисери і сценаристи – Ельвіра Нєвєра, Пйотр Росоловський. Виробництво: Польща, Німеччина. 2022, 85 хв.

Вистава як можливість рефлексії щодо найболючіших питань та досвідів – фільм, щоб розкрити кожне питання та персонажа ще глибше. «Синдром Гамлета» — це правдива вистава в документальному фільмі. І водночас можливість зазирнути глибше у її закулісся, хоча насправді — у душу кожного героя і героїні, а якщо вже зовсім відверто — у душу України. Це не художній фільм з прописаними діалогами, промовистими кадрами та підсилювальним звукорядом — це життя: подекуди з переграванням, подекуди із закритістю, капризами та страхом бути вразливим і відкрити свій біль іншим. Це і театр, де кожен елемент вистави важливий.

Processed With Darkroom

«Бути чи не бути? У чому більше гідності: скоритися ударам долі й лягти під стріли, чи опором зустріти чорні хвилі нещастя – і тим спинити їх? Заснути. Померти – і більш нічого…» – кадрами з київського Майдану та цими шекспірівськими словами розпочинається польсько-німецький документальний фільм Ельвіри Нєвєри та Пйотра Росоловського «Синдром Гамлета». Фільм створено на основі вистави української режисерки Рози Саркісян. Проте тут режисерка — повноцінна героїня фільму, яка демонструє дбайливість та прямоту щодо кожного героя. Роза — ніби психолог або своєрідний «ліхтарик», який підсвічує травматичний досвід та допомагає його прожити. Подекуди різко і з лайкою, подекуди спокійно і без слів. 

Досвід кожного цінний. За задумом режисерів, герої — це потужний портрет покоління молодих українців, народжених після розпаду Радянського Союзу, сформованих Майданом 2013 року, натхненних силою політичних змін та зранених війною.

Processed With Darkroom

Троє героїв мають прямий військовий досвід і описують його. Роман був фельдшером на війні й розповідає, що бачив безліч трупів, люди помирали в нього на руках. Катя говорить про сексизм в армії, страх зґвалтування та гранату «для себе», яку носила в нагрудній кишені. Славік ділиться суїцидальними думками, які супроводжували його під час битви за Донецький аеропорт та в полоні. Інші учасники проєкту: Родіон – представник ЛГБТ, який говорить про неприйняття і як це бути собою в сім’ї, в Донецьку, а потім і в Києві, Оксана — акторка і феміністка, яка рефлексує над цінностями та прив’язаностями, сформованими суспільством, і проговорює своє рішення «їхати чи не їхати з України». 

Усі вони мають свої травми, і режисери вміло підсвітили ще одну проблему, яка стає все актуальнішою під час повномасштабної війни в Україні, — знецінення власного досвіду на фоні інших. Коли умовні цивільні відчувають, що їхні потреби і проблеми – це ніщо, порівнюючи з тим, що прожили військові. Тим часом військові не завжди готові відверто ділитися своїми історіями та переживаннями. Для них цей досвід ще досить травматичний, хоча після проговорення їм помітно стає легше. 

Processed With Darkroom

Якщо вистава залишається лише на сцені та у репетиціях, то у фільмі травму кожного героя розкривають його рідні, які також травмовані. І це знайома ситуація для багатьох родин, в яких один болісний досвід накладається на інший, але щира рефлексія допомагає кожній зі сторін. Окрім цього, у фільмі є оригінальні відеокадри, наприклад з полону Славіка, що вкотре підкреслює максимальну чесність стрічки. Якщо сама вистава, частину якої ми бачимо в кінці фільму, виглядає дещо сюрреалістично та брутально, то фільм — так ніби ти просто підглядаєш за життям героїв, чуєш знайомі діалоги, бачиш персонажів, якими могли б бути твої знайомі, сусіди, родичі.

Ми бачимо, як змінюються герої впродовж стрічки: хтось позбавляється гомофобії, хтось нарешті дозволяє собі говорити, хтось ставить на перше місце свої інтереси, а не інтереси партнера. Якщо споконвічне питання звучить, як «бути чи не бути?», то відповідь героїв – точно «бути собою». 

Processed With Darkroom

«Синдром Гамлета» — це ніби спостереження за особистою арттерапією декількох людей, які завдяки підтримці одне одного знаходять сили для проживання кожен свого досвіду та усвідомлення місця в цій країні, в цій війні, на цій сцені. Рефлексують не лише герої, рефлексія зачіпає кожного глядача у залі, адже виникає питання: «А що я б зробила, якби…» або «А що я робила, коли…» 

Під час зустрічі з глядачами після показу фільму під час 7-го кінофестивалю Ukraina! у Варшаві режисерка Роза Саркісіян розповіла, що кастинг для вистави  проводили дуже довго, адже герої мали бути готові поділитися своїм досвідом, бути максимально відкритими та розуміти, для чого вони це роблять. Також ці історії не повинні були дублювати одна одну. Здається, це абсолютно вдалось. Команда зблизилась під час зйомок і досі підтримує зв’язок, особливо з тими, хто знову повернувся на фронт.

У фінальних титрах ми бачимо: Роман, Славік і Катерина служать у ЗСУ, Родіон шиє військовим одяг, Оксана виїхала до Польщі й там займається гуманітарною допомогою. Вибір кожного вкотре підтверджує новий досвід. 

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*