Юрій Банахевич ■ УКРАЇНА ■ №2, 2022-01-09

Президент Росії Владімір Путін лукавить, коли каже, що Кремль боїться «агресивного» НАТО. Мовляв, Північноатлантичний альянс після розпаду соціалістичного табору вже мав п’ять хвиль розширення і загрожує безпеці РФ. 

Яким чином? Це вже неважливо, та й ніхто з висоти кремлівських владних кабінетів цього не пояснюватиме. Зараз пересічному росіянину важливо вкласти у голову, що зовнішня загроза існує, а тому треба гуртуватися і готуватися до війни. Основний театр воєнних дій Кремль пропонує розглядати в Україні – і тут уже Путін не лукавить. 

Фантазії Путіна 

Під час традиційної щорічної пресконференції 23 грудня у Москві він переконував: не Росія має давати гарантії, що вона вкотре не порушить всі свої міжнародні зобов’язання і не розв’яже чергову війну в регіоні, а Північноатлантичний альянс. Використовуючи риторику епохи Холодної війни, президент РФ тоді наголошував, що це НАТО (а фактично – США) загрожує Росії, просуваючись далі на схід і розміщуючи війська та інфраструктуру в Польщі, країнах Балтії, Румунії. Наводячи свої аргументи, Путін апелює до нібито гарантій нерозширення Альянсу, які на початку 90-х років XX століття давали західні лідери. Утім, навряд чи він не знає, що насправді жодних таких обіцянок не лунало на адресу ані керівництва агонізуючого вже на той час СРСР, ані новоствореної Росії. Останній комуністичний лідер Союзу Михаіл Горбачов це неодноразово підтверджував в інтерв’ю західним медіа.

Путін прямо не говорить, що НАТО має намір напасти на Росію, бо це було би очевидним абсурдом навіть для доволі далеких від політики людей. Утім, між рядками він пропонує своїм співвітчизникам думати саме у таких категоріях. Вимагаючи від Заходу гарантій нерозширення НАТО на схід і нерозміщення інфраструктури Альянсу та США на території «нових» країн-членів, він щоразу малює нові червоні лінії. Загрозу у цих словах повинні відчувати вже не лише Україна, але й Польща і держави Балтії. 

Основна мета Росії

Міжнародні експерти та аналітики переконують, що у цій широко розгорнутій грі Кремля, яка на перший погляд виглядає доволі абсурдною, йдеться про кілька базових справ. 

По-перше, про суб’єктність. Нинішня Росія давно вже є блідою тінню СРСР періоду його розквіту. Біполярний світ, де основну скрипку грали Вашингтон і Москва, відійшов у минуле. РФ за останні 30 років із супердержави перетворилася на просто велику країну з кульгавою економікою. Шантаж новою великою війною, яку безпечний Захід прогнозовано не хоче, робить своє: із Путіним, якого ще донедавна демонстративно ігнорували за розпалювання збройного конфлікту на Донбасі й анексію Криму, тепер зустрічаються західні лідери, з ним проводять саміти і вирішують світові проблеми. Москва погрозами і шантажем знову набуває геополітичної ваги, вгамовуючи самолюбство свого пристаркуватого диктатора. 

Однак не це є головною метою Путіна. Своїми діями він хоче зупинити інтеграцію України з НАТО та ЄС. У Москві зараз усвідомили, що справи зайшли задалеко: Україна незабаром може остаточно вийти з-під впливу Росії, і повернути її на свою орбіту стане практично неможливо. Відтак, Путін відважився на ризиковану і небезпечну гру із Заходом. Президент РФ сприймає Україну як історичне непорозуміння, як частину збунтованої російської провінції. Власне, саме тому він постійно переконує своїх співгромадян, що цю державу штучно створили чи то Сталін, чи то Ленін, а український народ – це малоросійське відгалуження росіян. Напевно, у цьому Путіна утверджує і його близьке оточення: голова Ради Федерації – уродженка Хмельницької області Валентина Матвієнко, заступник голови Адміністрації президента РФ – Дмитро Козак родом із Кіровоградської області (обоє ще в комуністичні часи виїхали до Росії). Тому основна боротьба Кремля ведеться за Україну, яка давно визначилася зі своїми зовнішньополітичними пріоритетами. Але чи готовий Захід до кінця відстоювати свої цінності?

Занепокоєний Захід

Ці держави прекрасно розуміють, що Путін грає вище рівня своїх можливостей. Російський опозиціонер, гросмейстер Гаррі Каспаров давно зауважив, що колективний Захід намагається грати з Путіним у шахи, у той час як президент РФ грає з ними у покер. Він постійно блефує і підвищує ставки у геополітичній грі. Очільник Кремля використовує єдиний дієвий аргумент у своєму арсеналі: погрозу застосування зброї. 

Росія в останні місяці стягнула до кордонів України безпрецедентну кількість військ. Для широкомасштабної війни цього ще замало, але для проведення обмеженої військової операції – уже цілком достатньо. Ще один аргумент Москви – ядерна зброя. Росія заявила, що піде на рішучі кроки, якщо Захід не дасть гарантій нерозширення НАТО. Здається, одним із них може бути розміщення ядерних боєголовок у Білорусі. У Мінську хочуть прибрати з конституції країни згадки про без’ядерний та нейтральний статус і провести з цього приводу референдум навесні 2022 року. Білоруський диктатор Олександр Лукашенко не приховує, що Мінськ може розмістити на своїй території ядерну зброю у відповідь на майбутні можливі дії НАТО на території Польщі.

Країни Північноатлантичного альянсу намагаються демонструвати єдність, висловлюючи глибоке занепокоєння діями Росії. США та держави ЄС підкреслюють, що готують потужну реакцію у випадку широкомасштабної агресії в Україні. Під час останньої телефонної розмови з Путіним 30 грудня президент США Джозеф Байден знову закликав Росію до деескалації і наголосив на «рішучій відповіді» у випадку відкритого вторгнення. Наступний раунд переговорів відбудеться 9-10 січня в Женеві, а згодом – у межах Ради НАТО-Росія 12 січня у Брюсселі. 

Захід не деталізує, про які конкретно наслідки для Кремля йдеться. Але очевидно, що маються на увазі економічні санкції, зокрема і відмова від експлуатації газопроводу «Nord Stream 2». Подейкують, що на столі лежить і так званий «ядерний варіант»: відключення Росії від глобальної платіжної системи SWIFT. На Заході усе частіше говорять і про військову допомогу для України. Наразі готовність поставити їй летальну зброю офіційно задекларували лише Литва та Естонія. Інші країни поки що утримуються від таких публічних заяв.

Для Києва сьогодні важливо, аби жодні рішення, які впливають на долю країни, не приймалися за його спиною. За словами очільника Міністерства закордонних справ Дмитра Кулеби, згода Заходу на виконання хоча би частини вимог Путіна, зокрема щодо нерозширення НАТО на схід, була би найбільшим приниженням Альянсу від початку його створення в 1949 році. Відомий польський експерт, ексглава МЗС Адам Ротфельд нещодавно заявив, що реалізація навіть 2-3% нинішніх постулатів Путіна буде великим успіхом для Москви. Після їх виконання цей трюк можна буде повторювати знову і знову. 

Зараз як ніколи актуальним стає відомий в СРСР вислів часів ІІ Світової війни: «Відступати нікуди – позаду Москва». Залишається сподіватися, що Захід це починає добре усвідомлювати.

Поділитися: