Владислав Мацелко ■ ГРОМАДА ■ №45, 2017-11-05
В Ольштині 30 вересня ц.р. у приміщеннях біля церкви зустрілися колишні мешканці та їхні нащадки, що родом із села Верхрати. Жителі цього села 1947 р. були депортовані на Вармію і Мазури. Нині, після 70-ти років від тамтих подій, вони разом із своїм парохом о. Іваном Галушкою в ольштинській святині Української греко-католицької церкви (УГКЦ) були учасниками молебню біля ікони Матері Божої Верхратської.
Ініціатором установлення там святої ікони був невтомний Іван Смут, який у минулі роки заслужився при зведенні самого храму, а також парафіяльного будинку. І. Смут повідомив присутніх про історію встановлення бічних іконостасів в ольштинській церкві, подякував усім будівничим, жертводавцям, подякував за труд дотеперішньому парохові о. Станіславу Тарапацькому. Учасники гарячими оплесками привітали згаданих.
У свою чергу о. С. Тарапацький розповів присутнім у церкві історію ікони Матері Божої Верхратської. Свята Матінка явилася 1682 р. війтові Васюті в Бучині неподалік Верхрати.
Під впливом цієї події на цьому місці місцеві жителі побудували храм, у якому кожного року 28 серпня урочистою молитвою відзначали празник явлення Матері Божої Верхратської.
Цю традицію обірвало насильне виселення в кілька сотень кілометрів від рідного краю місцевих українців аж у Вармінсько-Мазурський реґіон Польщі. Традицію проведення церковних празників у Бучині відновлено лише 1991 р., коли символічно воскресла Україна.
Під час першого від вигнання празника прибулі до Верхрати і Бучини колишні мешканці тих сіл не поклонялися святій іконі, але з плачем падали перед своєю святинеєю навколішки на розмоклу від дощів землю.
Гірко сприймали паломники вістку, що їхню колишню святиню перетворили на костел. Для нас, верхратчан, вона залишиться назавжди як наша рідна церква. Пригадую, що тоді після молебню всі ми відвідали цвинтар, щоб там ушанувати пам’ять наших предків, які залишилися в рідній землі.
Церкву в Бучині «нові господарі» зруйнували, незважаючи при тому на християнські заповіді.
Нині в Ольштині, згадуючи події минулого, о. С. Тарапацький сказав, що «церкву можна знищити, але ніхто не спроможний знищити священного місця пам’яті про нього в душах вірних».
Тому з 1992 р. наприкінці серпня кожного року вигнані з рідної землі приїздять як паломники помолитися біля скромної каплички, яку встановлено на цьому святому для нас місці.
Зібравшись після богослужіння у приміщеннях біля церкви, ми згадували колишні прощі до Бучини. Верхратчани Ольга Щерба, Михайло Бздель, Ганна Логін – учасники зустрічі, яку підготовила Олена Костишин, виступали зі зворушливими словами. Вони згадували не лише «Акцію Вісла», але й пізніші роки, гуртування української громади після вигнання, також про те, які виклики для українців несуть нинішні дні. Підтримую висновки з цієї зустрічі, що треба нам усім, колишнім мешканцям Верхрати, розкинутим по всьому світі, передати пам’ять про рідне село своїм нащадкам.
Варто підкреслити, що наше зібрання в приміщеннях коло церкви продовжувалося багато годин, а присутні пригощалися реґіональними верхратськими стравами, які приготували самі учасники зустрічі з Ольштина, Ельблонґа, Орнети, Войцехів. Ми при цьому заспівали відомі з часів молодості народні пісні.
Треба нам частіше проводити такі зустрічі верхратчан, так само й інших сільських земляцтв. Тому закликаю, підтримуймо в громаді сільські земляцтва: вербичан, улючан, корнівців, верхратчан та всі інші. Це тому, щоб наші онуки знали, звідки корені їхнього роду. ■