Ярослав Дмитрович Ковальчук, Степан Бень ■ ПОГЛЯДИ ■ №12, 2018-03-25
Доброго дня,
редакціє «Наше слово»!
Читаючи вашу газету в закладі карному в місті Перемишлі, вирішив написати вам цей лист.
Я громадянин України. Проживаю в м. Збаражі Тернопільської області.
Перебував на роботах з 19.06.2017 по 04.11.2017 р. у Польщі. При виїзді з Польщі в Україну мене затримали польські прикордонники в Корчовій та пояснили, що мене розшукує Російська Федерація. І мають мене передати в РФ.
Справа в тому, що я працював у Росії 2005 р. Тоді між моїми співмешканцями в гуртожитку виник конфлікт. Ми пішли всі разом до команданта цього гуртожитку і хотіли, щоб він вирішив цю проблему. Але один з цих хлопців ударив команданта в лице. Командант визвав свого знайомого начальника цієї дільниці і хлопця забрали в невідомому напрямку. Наступного дня нас звільнили з роботи за той інцидент. І поїхав я в Україну, так як лишився без роботи.
В Україні десь через півроку мене визвали до Райвідділу міліції в м. Збаражі, де я був допитаний як свідок. Виявляється, що цього хлопця знайшли мертвим.
Я розказав слідчим, як було. Він записав це все і я вернувся додому.
З цього часу мене ніхто не розпитував.
На зустрічі з консулом України мені повідомили, що РФ подала мене в розшук 29 жовтня 2017 р.
Я підозрюю, що це через те, що я перебував 2015 р. в зоні АТО в місті Золоте Попаснянського р-ну на будівництві фортифікаційних споруд і маю посвідчення Учасника війни. Мій рідний брат о. Ковальчук В.Д. є капеланом Української армії Київського патріархату. І є волонтером, допомагає Українській армії. Недавно він повернувся із зони АТО.
Це все дивно. Мене 13 років ніхто не розшукував, а тут звинувачують у такому тяжкому злочині.
Я сам хотів би розібратися в цій справі, але я впевнений, якщо передадуть мене РФ, там я нічого не докажу. Мені винесуть суровий вирок. І не важливо, чи я винен, чи ні. Бо на території РФ з громадянином України, а ще з учасником війни, ніхто не буде розбиратися.
В Україні мене чекають сини віком 13, 6 та 1,5 року.
У мене вже відбулися два судові процеси, вони винесли рішення, щоб мене передати в РФ, і моя справа передана міністру справедливості на розгляд.
Я прочитав у вашій газеті, що є багато українських спільнот. Може ви б мені допомогли розібратися в цій справі. Бо як відправлять мене в РФ, я впевнений, там я не виживу.
Додаткову інформацію можна дізнатись від дружини Ніни, моб. тел. +380 965 981 178.
З повагою,
Ярослав Дмитрович Ковальчук
Слава Україні
14.02.2018
____________________
Шановна редакціє!
Гадаю, що не потрібно вести «битви» за прикметник перемишльський, оскільки він похідний від іменника Перемишль. Непрофесійно і нелогічно в газеті писати перемиський, адже не було і нема міста Перемись. А певна територія навколо Перемишля – це Перемишльщина, а не якась вигадана Перемищина. Де розташований загадковий Перемищ?
Вчителі матимуть нелегко. Як це несумісне мовне явище, що його розповсюджує у світі «Наше слово», пояснити учням чи слухачам? Досі нема авторитетної позиції відносно такої нісенітниці вчених-мовознавців.
Ще в 60–90-х рр. минулого століття у Києві на місячних курсах для вчителів української мови з Польщі, Словаччини, Румунії це питання було уточнене.
Незрозуміла завзята непокірність (а може байдужість) редакторів газети триває до сьогодні.
Ще про орфоепію. Якщо хтось привик і надалі прагне вимовляти (безпідставно спрощуючи) перемиський чи Перемищина – його діло. Але друкувати цього не годиться – не грамотно. Газета, її редколегія для читача є непохитним авторитетом. І тому недоречністю буде суперечка над установленими нормами правопису. Їх треба дотримуватись, щоб не було самоволі і розбіжностей, що спричиняють хаос.
Шануймо свою мову і самих себе. Немислимо вживати в нашій газеті не нами видуманий топонім Бєщади чи (хтось намагається його українізувати) Бещади замість українського споконвіку відомого слова, а саме Беск€иди, а навіть Бéскиди. Звучить гарно і пишеться по-нашому. Згаданий Марією Мандрик-Філь («НС» № 5 за 04.02.18 р.) Остап Лапський, відвідуючи українську редакцію Радіо «Полонія» у Варшаві, висловив неприємні зауваження, від яких не були б горді «винахідники» назви Бєщади. З цього висновок, що «Наше слово» на своїх сторінках не повинно похапцем і безкритично друкувати видумані назви з царини української топографії.
Комусь міцно залежить, щоб особливо молодим читачам помакітрилося в голові. Ось хоча б додаючи свій невеличкий хвостик до букви «а». Таким чином десь подівся Новий Санч. Появився Sącz, з Холма зробився Хелм.
Не годиться, щоб газета погоджувалась затирати історичну правду на землях позбавлених туземців.
І ще один огріх, якого давним-давно вже не повинно бути. Газета заслуговує на нормативний правопис своєї назви: «Наше слово». Треба пробачити ентузіастам, які в 50-х роках ХХ століття відчайдушно боролися за її появу. Тоді не усвідомили, що під впливом польського правопису хтось розмашисто викаліграфував: «Наше Слово». Гарно. Але не образяться ці люди, якщо редакція видрукує коротке пояснення і від котрогось найближчого номера появиться правильна назва.
Степан Бень
Про автора
Колишній вчитель української мови у початковій школі в Банях-Мазурських. З доручення Міністерства освіти оцінював пропоновані до друку підручники української мови.
