Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №41, 2022-10-09
Сьогодні Україна вкотре доводить світові і насамперед собі, що вона незалежна і незламна, що вона не поступиться своїми національними принципами, не змінить свій генетичний код на чужинський і готова боронити власну честь і гідність. Щоправда, платити доводиться надто високу ціну – життям самих українців, справжніх патріотів і борців, що перетворюються на янголів і зрештою боронять рідну землю вже з небес… Щоб зміцнити свій бойовий дух та українську ідею, звернімося до джерел українства, актуальних нині як ніколи. Павло Грабовський – поет трагічної і надто короткої долі, яка відміряла йому лише 38 років, 20 з яких він провів у засланні.
Народився майбутній поет-революціонер 11 вересня 1864 року в селі Пушкарне на Харківщині у сім’ї паламаря. Вчився в Охтирській бурсі (1874–1879) та Харківській духовній семінарії, де самотужки детально знайомився з художньою класикою, цікавився політичною літературою, долучався до обговорення актуальних суспільних проблем. За причетність до антиурядової організації «Чорний переділ» Павла Грабовського було виключено з третього курсу Харківської духовної семінарії та заарештовано. Упродовж трьох років (до квітня 1885) він перебував під наглядом поліції у рідному селі Пушкарне (нині називається Грабовське).
Початок літературно-революційної діяльності
Після зняття нагляду Павло Грабовський повернувся до Харкова, де працював коректором у популярній тоді газеті «Южный край» і почав робити перші кроки на літературній ниві. Він казав: «Я закликаю і буду закликати земляків у тому напрямку до праці на ґрунті українському, коло народу українського, в мові українській». Розвиток ідейно-естетичних поглядів Грабовського відбувався у напрямі від народництва до марксизму, що позначилося і на його творчості. Але обставини життя невтомного борця, в’язня, більш ґрунтовне ознайомлення з поезією Пушкіна, Шевченка, Некрасова, з творами Чернишевського, Добролюбова, з народною піснею, з підпільною літературою антицарського характеру формували у поета новий ідейний напрям, стимулювали появу образів революційного наповнення. Саме тому вже у першій збірці зустрічаємо поезію яскравого революційного змісту. Це насамперед вірші, в яких поет змальовує вражаючі картини експлуатації трудящих, безпросвітної праці на багатіїв («Робітникові», «Допусти», «Швачка» та ін.). Тема гіркого поневоленого життя трударів, викриття експлуататорського ладу, боротьби зі світом пригноблення і насильства – наскрізна у його збірках «З півночі», «Кобза», «Доля», «Хвиля», «З чужого поля». Ця тема окреслює і визначає весь подальший творчий шлях Грабовського, глибоко вкорінюється у його поемах і прозі, статтях, нарисах, листах, численних перекладах. Поет пристрасно стверджує, що революційне завзяття переможе світ деспотизму й тиранії, гноблення й утисків. Ці рядки з вірша «Стогін» ніби написані на основі подій сьогодення:
Війна та кров… О чоловіцтво хиже,
Не гідне навіть імені людей!
Свята любов для світу буква мертва,
Христос – давно всіма забута річ;
І гине люд, страшної ночі жертва,
І підпира оту злочинну ніч!
Під час і жить нема тоді охоти;
Бо тільки пильно позирнеш на мир:
Який базар бездушної глупоти,
Який дрібний пануючий кумир!
За правдолюбство і непохитний дух 1888 року Павла Грабовського пересилають із московської Бутирки до Сибіру на п’ять років. Того ж року перед висланням з Бутирки він познайомився з колишньою вчителькою з Таганрога, членом Народної волі українкою Надією Сигидою, також засудженою за революційну діяльність. Теплими почуттями до неї пронизано багато ліричних віршів поета, він присвятив їй свою першу поетичну збірку «Пролісок». Бути разом їм довелося недовго: Грабовського відправили на поселення до Балаганського округу, Сигиду – до жіночої в’язниці на Кару (Забайкалля). Там вона загинула у Карійській трагедії (масове самогубство політичних ув’язнених у ніч із 7 на 8 листопада 1889 року на знак протесту проти грубого поводження російських жандармів з ув’язненими). Про Карійську трагедію стало відомо світовій громадськості. Під впливом масових протестів уряд був змушений заборонити застосування тілесних покарань щодо жінок. Після Карійської трагедії в’язницю було ліквідовано, політичних в’язнів переведено до інших в’язниць. Трагічне життя подруги поета за спільною боротьбою відображено Грабовським у статті «Надія Костева Сигида. Сумна споминка».
1889 року Павло Грабовський взяв участь у складанні та розповсюдженні «Заяви російському уряду» проти звірячої розправи над ув’язненими 22 березня 1889 року. Це був так званий Монастиревський бунт – придушення виступу політичних в’язнів у Якутську, шестеро з яких були вбиті, а троє – повішені. Після появи тексту заяви у зарубіжній пресі Грабовського знову було заарештовано. Цікаво зауважити, що син одного із закатованих (Когана), есер, член Установчих зборів Матвій Львович Коган-Бернштейн (1886–1918), був 1918 року розстріляний більшовиками за вироком військово-польового суду. Ким би не були ці нелюди, царськими жандармами або московськими більшовиками, вони завжди з незмінною жорстокістю вбивали євреїв і українців. Таке одвічне єство російської влади. Після «Заяви російському уряду» Павла Грабовського 1891 року за постановою Іркутського губернського суду засуджено до позбавлення всіх прав стану та до каторжних робіт на чотири роки з формулюванням «до найглухіших місць Сибіру».
«…Без українщини мені просто смерть»
Період перебування в іркутській в’язниці був переломним для літературної творчості Павла Грабовського. Він зав’язує листування з Іваном Франком, який щиро підтримує молодого поета, допомагає друкувати перші вірші у галицьких часописах «Народ», «Житє і слово», «Зоря», «Хлібороб». Як зазначає сам Франко, «… доля вирвала зі шкільної лави і занесла на далекий Сибір, аж у Вілюйськ, а потім до Іркутська. Там, у північних снігах, у якутських юртах він знайшов синю квітку української поезії, зробився не тільки одним із найкращих перекладачів чужих поетів нашою мовою, але також видним оригінальним поетом. Як його життя – майже неперервана мартирологія і мука, так і його поезія – переважно стогін мученого серця, крик болю і туги за рідною Україною». Їхнє листування тривало протягом 1891–1899 років і було для Грабовського вагомою моральною та психологічною підтримкою. Відірваність від Батьківщини для поета-революціонера, якого називали «живою національною свідомістю у зросійщеному Харкові», була йому найбільшою карою. У листі до редактора львівського журналу «Зоря» Василя Лукича (10 серпня 1893 р.) Грабовський підкреслював: «Чим би я не був, як би на що не споглядав, а в мені жив перш за все українець; прихильність до рідного слова та люду перевершила все інше». «Без українщини мені просто смерть», – передавав у листі до Івана Франка свій душевний смуток син Слобожанщини.
Не лише самобутні поетичні твори Грабовського є його найвагомішим внеском в українську літературу. У галицьких виданнях друкували його нариси, статті, замітки, поетичні переклади. Статті Грабовського торкаються різноманітних проблем тогочасного громадського і культурного життя в Україні, в Сибіру та в Галичині («Лист до молоді української», «Коротенькі вістки з Сибірі», «Дещо в справі жіночих типів», «Дещо до свідомості громадської», «Дещо про освіту в Україні», «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини» та ін.).
Грабовський був потужним перекладачем. Він перекладав чеських, польських, сербських, хорватських, скандинавських, фінських і угорських поетів. Йому належить переклад двох поем Байрона, двох поем Роберта Бернса, Шеллі, Гете, Гейне, Гюго, Гервега, Дюпона… Поет-перекладач мріяв про видання українською мовою творів угорського поета Шандора Петефі та італійської поетеси Ади Негрі. Одним із перших в Україні звернувся Павло Грабовський до грузинської, вірменської, естонської поезії. Цікавим явищем є створення збірника «Песни Украины» (за життя поета не був надрукований) – спроба популяризації російською мовою кращих творів українських поетів XIX ст. Переклади Грабовського (сам автор часто називав їх «переспівами») мають різний рівень відповідності оригіналам. Така своєрідність перекладацької діяльності Грабовського пояснюється тим, що у віддалених від цивілізації сибірських місцях не було доступу до першоджерел, тому поет щедро наповнював перекладний твір пафосом та ідеями власної творчості.
З Павлом Грабовським листувалися, морально його підтримуючи і публікуючи надіслані ним твори, зокрема переклади, Іван Франко, Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Василь Лукич, Кость Паньківський, Осип Маковей. Їхня підтримка була по-справжньому неоціненною. На знак щирої дружби з Борисом Грінченком Грабовський назвав свого сина Борисом, і той у майбутньому став винахідником електронного телебачення.
Перебуваючи майже все життя у нелюдських умовах заслання, та ще й так далеко від Батьківщини, Павло Грабовський палко любив її, щиро і твердо вірив у те, що «побачать вбогі України діти будуче славетне, будуче прекрасне!». На жаль, сам поет не дожив до омріяних часів – помер, замучений злочинним режимом, 12 грудня 1902 року у Тобольську. Йому було лише 38… Навіть через сто років і більше його слова звучать і звучатимуть потужно й актуально: «Поезія має бути сміливим голосом за всіх скривджених і пригноблених».
