Розмову провела Наталя Кравчук ■ РОЗМОВА ■ 2009-11-05

{mosimage}

Постать митрополита Андрея Шептицького – Слуги Божого – має дуже важливе значення як для Греко-католицької церкви, так і для українського народу.
Митрополит відіграв величезну роль у духовній, національній та культурній історії у тій частині Європи, яка сьогодні зветься вільна Україна.
Глава УГКЦ у двадцятому столітті – його діяльність тісно пов’язана зі спільною історією українців та поляків.
Львівський митрополит, що протягом 45 років був на престолі Української греко- католицької церкви – син римо-католицьких батьків, один з п’яти братів, вихований у культурі Речі Посполитої обох народів, обрав східний обряд і монаший сан василіан, тим самим повернувся до коренів власного роду, обравши служіння народові, щоб своїй Церкві чинити так багато доброго в період найбільших історичних випробовувань ХХ століття.

У своїх пастирських листах А. Шептицький постійно підкреслював, що в церковній місії він хоче керуватися вченням і прикладом Ісуса Христа, брати відповідальність за Церкву й народ та виховання майбутніх поколінь, бути “всім для всіх” (за св. Павлом), духовним батьком, що піклується за вірних і веде їх Христовою дорогою, заохочував також різними формами діяльності до світської освіти та громадської активності. Митрополит вів широку екуменічну діяльність і цілим серцем прагнув об’єднання всіх Церков у Христі-Спасителі та сприяв тому, щоб східні Церкви мали такі ж самі права, як і Римо- католицька церква. “Ми, східні католики, хочемо зберегти свій обряд з огляду на національну гордість і любов”, – говорив митрополит 1923 р. в Римі. Про велику пошану митрополита до православ’я свідчить його багата кореспонденція з волинським православним єпископом Антонієм Храповецьким. Особливим проявом пошани до православ’я був спротив митрополита в акції нищення православних церков на Холмщині, що виявився в пастирському листі до влади.

Зараз це вже історична постать, яка у свідомості українського суспільства – безпосереднього свідка історії – та в літературі й фільмах виросла до образуміфу, який ототожнюється зі складними українсько- польськими відносинами ХХ ст.
До сьогодні ця особистість у різних суспільних і національних середовищах розпалює емоції й напруження, бо й досі постать митрополита супроводжує чимало стереотипів, неправди й сумнівів. Чому цей видатний церковний діяч ще не зарахований до лику святих? Чому його не хочуть визнати “Праведником світу”, хоч він і рятував жидів? Чи в недалекому минулому не фальшувалися матеріали про митрополита, які малювали його чорними фарбами? А. Шептицький був незручним для двох тоталітарних систем, у яких він мав нещастя жити й служити вірним.
Найближчим часом у Кракові проходитиме наукова конференція, у якій візьмуть участь науковці й представники духовенства з різних країн світу, щоб, незалежно від досліджень і національних поглядів, представити й порівняти власні осмислення, наукові здобутки. Вони мають на меті дійти до більш об’єктивного осмислення цієї світлої постаті, яка ще за життя піддавалася критиці, проте змінювала світ.

{mosimage} Розмова з Марією і Мацеєм ШЕПТИЦЬКИМИ – співорганізаторами міжнародної конференції “Митрополит Андрей Шептицький – людина Церкви, суспільний діяч, провідник”.

Перед тим, як перейдемо до постаті отця Андрея, представмо читачеві початок його життєвої дороги, яка веде від батьків: Івана-Канти Шептицького (один з найстаріших русинських шляхетських родів) та Зофії з Фредрів (дочки письменника Олександра). Він зростав серед чотирьох братів, двох народів і двох релігій.
–Мацей: З роду Івана-Канти Шептицького живі на сьогодні нащадки двох його синів – Леона, від якого походить саме тітка Марія, і від Олександра – нащадком якого є я, тобто я його правнук. Усіх із роду Івана-Канти ми знаємо, маємо їхні адреси, постійно спілкуємося. Живуть ще дві внучки Івана-Канти – Єлисавета Вейманова й Анна Шептицька – це старійшини нашого роду. Ми радіємо, бо наш рід численний і теж багатий у дітях.

Чи організовуєте ви родинні з’їзди?
–Мацей: Таких зустрічей, які б охоплювали усіх – і тих, хто з Польщі, і з -за кордону – поки що не робимо, але є зустрічі з різних нагод, як радісних, так і сумних. У добу інтернету контакти в нас постійні.

Ви, молоде покоління роду Шептицьких, пам’ятаєте не тільки про духовну, але й про матеріальну спадщину сім’ї. Ви зробили спробу повернути родовий маєток у Лащеві на Томашівщині. Чи це не дорога по муках?
–Мацей: Маєток у Лащеві – це 700 га землі, але поки що ми не виступаємо про її повернення нам – спадкоємцям. Ми зробили спробу повернути парк (12 га) і руїни палацу, які перейшли в руки ґміни. Це власність мого прадіда. І ми перемогли на трьох етапах: у люблинського воєводи, у міністерстві сільського господарства та у воєвідському адміністративному суді. Визнано, що ПКНВ безправно забрав маєток: його треба повернути власникам. Натомість місцева ґміна відмовляється від такого рішення, бо не хоче втратити репрезентативне місце. Найближчі місяці покажуть кінцеве розв’язання. Нам ідеться не стільки про те, хто має бути власником об’єкту, скільки про те, чи його повернуть до гідного стану і для яких цілей він служитиме.

Рід Шептицьких заснував фонд. Яку програму він хоче реалізувати?
–Мацей: Загалом, нам ідеться про охорону й розвиток національно -культурної спадщини, що пов’язана з нашою родиною, постатями нашого роду, що внесли як до польської, так до української культури духовне багатство. Ми хочемо знайти місце в новому світі для тих вартостей, дізнатися, наскільки вони надалі актуальні, шукати власних переосмислень тієї спадщини та опікуватися нею.

Одним з помітних пунктів вашої програми буде проведення найближчим часом (25-26 листопада) міжнародної конференції, присвяченої постаті митрополита Андрея, Слуги Божого, бо ж його беатифікаційний процес розпочався ще 1958 р…. і донині чомусь ще не завершений.
–Марія: Усе своє життя я болісно сприймаю дуже чорну леґенду про митрополита в Польщі. Зустрічалася я з багатьма прикрими ситуаціями, коли прізвище Шептицьких було проклятим. І саме конференція – це один із заходів, щоб без перекручувань, спираючись на документи, говорити чесно, відкрито й справедливо про цю безперечно велику постать у духовному житті України, про людину, яка виросла на пограниччі двох народів, двох культур і віросповідань.
Добре, що ми організуємо цю конференцію в Польщі, до того ж у Кракові. Вона буде відкритою, отже той, хто не любить митрополита, може прийти і включитися до дискусії.
Ми прагнемо, щоб такими зустрічами зламати цю чорну леґенду. Початки вже зроблено 2000 р., коли з о. Марком я підготувала (польською мовою) випуск вибраних документів, теологічних статей і листів митрополита Андрея. Тоді не легко було переконати краківське видавництво “Znak” у доцільності такої книжки.
Дуже нас у цьому підтримував проф. Стефан Свежавський (нині уже покійний) – філософ КУЛу.
–Мацей: Конференція буде малим елементом, що впишеться в справжню леґенду про постать митрополита. Чи вдасться нам зруйнувати існуючі стереотипи? Хочемо на слово відповідати словом та документами і боротися в цьому брутальному світі зі злим піаром.
Коли митрополита буде беатифіковано чи коли йому нададуть титул “Праведника світу”, то переосмислення діяльності митрополита прийде саме собою. Чи дочекаємося цього? Не знаю. Мій дід не дожив до того, але дуже мріяв і вважав, що найважливіше, щоб так колись сталося.
–Марія: Тепер, коли ми завершуємо підготовку конференції, у місячнику “Nowa Europa Wschodnia” з’явиться стаття о. Петра Кушки про митрополита (біографія та діяльність митрополита під час ІІ Світової війни). Отець цим хоче показати еволюцію думок, переосмислень отця Андрея. Ця еволюція виразна й однозначна, бо митрополит, вихований у західній культурі, в австрійській і німецькій школах, під час війни ясно зрозумів, що гітлерівська Німеччина – це не та велика Німеччина з високою культурою. Стаття містить теж дуже гарну рису духовного – пошану до людини, незалежно від нації чи релігії.
Маленьким доказом цього є хоча б календар на 2010 рік, який підготував музей Голокосту у Вашинґтоні. Тут кожен місяць присвячений якійсь особі, яка допомагала євреям. Лютий присвячений Андрею Шептицькому. З декотрими з урятованих митрополитом я веду постійну кореспонденцію. Мені надіслано 4 примірники календаря з музею, які я подарувала отцям василіанам, бо митрополит був одним із них, синові Андрієві – нащадкові роду, кузену Мацею та… собі. Дуже промовистою є назва календаря – “Найважливіше те, що робиш”, яка прямо відноситься до добрих вчинків митрополита і тих людей.

На жаль, і досі отця Андрея – Галицького і Львівського митрополита УГКЦ – не винесено на вівтар та не надано йому звання “Праведника світу”.
–Марія: Беатифікаційний процес, який затягується, для мене зовсім незрозумілий. Великі авторитети зверталися (м.ін. міністр Д.А. Ротфельд) ще до папи Івана Павла ІІ, інші відкрито пишуть про заслуги митрополита – хоча б Шимон Редліх з Ізраїлю чи американський жид Юліан Бусcґанґ. До речі, книжка з його роздумами та вступом проф. Мирослава Мариновича зі Львова вже вийшла друком.
Є велика група людей, не тільки в Україні, але й у світі, яка цінує й шанує митрополита, проте, на жаль, є й такі, що керуються глухотою і тупою ненавистю. Це мені болить. Треба зрозуміти митрополита як людину з дуже драматичним вибором у міжвоєнний період чи під час війни. Цей же вибір накреслював долю суспільств, а митрополит дотримувався декалогу та керувався пошаною до людини.

Отець Андрей повернувся до коренів предків (у 17-18 століттях з цього роду було аж троє греко- католицьких єпископів) і почувався українцем (чи, як тоді окреслювали, русином). Отже, сім’я Шептицьких стала польсько-українською з двома католицькими обрядами. Чи вам, нащадкам, це не стояло на перешкоді, особливо в комуністичні часи, коли пропаґанда ганьбила добре ім’я і пам’ять про митрополита. Може, пам’ятаєте якісь моменти, коли прикро було слухати, читати…
–Мацей: Тітка, мабуть, буде більше пам’ятати, бо мені, коли скінчилася епоха комунізму, щойно виповнилося 18 років. У ліцеї я мав щастя мати добрих вчителів і відкрито говорив, що мій предок (брат митрополита) був генералом, а я його стриєчний правнук. Він відігравав істотну роль у польсько-більшовицькій війні 1920 року, і під кінець 80-х років на уроках з історії можна було про це говорити. Натомість про митрополита тоді ніхто ще не порушував дискусії, бо моє покоління про нього нічого не чуло. Протягом останнього десятиліття люди все більше пов’язують моє прізвище з митрополитом, бо виходять добрі статті про цю світлу постать.
Тітка сказала про створення чорної леґенди про митрополита. Я б назвав це ганьбою, бо це ж викривлення інформації про людину. А все це виходить із того, що люди взагалі все спрощують, намагаючись цю постать розкласти по поличках. Така складна постать, якою був отець Андрей, не сприймається однозначно. Він від дитинства наражався на небезпеку, бо йшов проти течії, тримався своїх принципів і таку людину сприймають як суперечливу. Навіть людина об’єктивна скаже, що він приймав двозначні рішення, а це відразу викликає сумніви. Звідси – коротка дорога до узагальнень та сприймання всіх неґативних пропаґандистських наклепів.
–Марія: Я з дитинства боляче реагувала на всі погані думки про наш рід. Я виховувалася під Коросном, вчилася в Кракові і наше прізвище було для мене великим тягарем.
Пам’ятаю, що в студентські роки поїхала я зі знайомим в Низький Бескид. Осінь, холод, ми зупинилися на турбазі. Тут дійшло до гарячої розмови, нарікань з боку іншого туриста, що він, не знаючи наших прізвищ, заявив, що ми певно з Фредрів або Шептицьких… То один із радісних моментів, але були й прикрі справи, особливо до 1956 р., коли поступати в університет і робити кар’єру ми не могли – всі дороги нам були закриті. Єдиною нішею, до якої нам можна було втиснутися, були точні науки. Тому один брат став професором математичних наук, другий – природознавства, а я – професор фізичних наук. Просто в ті часи походження й прізвище сприймалися неґативно і люди або пропадали, або десь втискалися й реалізовувалися в не завжди вимріяному напрямку.
Кілька років тому тодішній міністр закордонних справ – А. Ротфельд – їхав до Унева в Україну відкривати пам’ятну таблицю, присвячену митрополитові та його братові о. Климентію. Він узяв із собою мене, мого сина Андрія і тітку Вейманову з Торуні. З великою пошаною він клав білочервоні квіти під таблицею, де було написано про вдячність за рятування польських, єврейських і українських дітей. Тоді до мене прийшла така думка: те, що я пережила з моїм прізвищем, тут винагороджується.

Сьогодні зі своїм прізвищем ви утверджені у вільній Польщі і, мабуть, буває, що воно є додатковим козирем. Чи можете ви окреслити свою приналежність до якоїсь свідомості?
–Мацей: Моя свідомість, пов’язана з митрополитом, протягом 25-ти років проходить еволюцію, бо я все більше дізнаюся про цю постать. Поставити трьох братів однієї національності з одного боку і митрополита та о. Климентія – студита на другу лінію – у нас в родині не можна. Коли б так було, то сьогодні не було б спільних зусиль для виправлення образу митрополита і сімейна традиція роду не була б мені передана, а я ж уже далеке покоління Шептицьких – четверте.
У всіх, мабуть, існував надзвичайно сильний емоційний зв’язок та зв’язок вартостей і зрозуміння – у мого прадіда Олександра, у тітчиного діда Леона та в самого генерала Станіслава, в їхніх домах – з тим, що робив митрополит Андрей Шептицький. Тому ми всі сьогодні знаходимося на одній стороні і наші діти схиляють голови перед цією великою постаттю.
Наша свідомість, що хочу підкреслити, сформувалася в епосі п’ятьох братів. Потрібні були десятки років, майже 100 років від мрій митрополита до повстання самостійної України і тепер наступає історична зміна. Мусила наступити зміна в менталітеті європейців щодо незалежності народів. Митрополит у ті часи, може, краще від інших бачив, а ми, як сім’я, що має глибокі русинські традиції, водночас сильно пов’язана через І Річ Посполиту з польською культурою, є і будемо прикладом того, що родина, яка сильно між собою зв’язана, ті народи єднає. П’ять братів Шептицьких – це сутність того, чим має бути в майбутньому об’єднана Європа, країна народів, що можуть між собою співпрацювати.
Приклад нашої родини показує: незважаючи на те, що один був польський генерал, а другий – духовний, національний та суспільний провідник українського народу, вони зуміли разом сісти до столу, створити сімейну раду для глибших розмов.
–Марія: Сама кореспонденція між братами показує велику сімейну злагоду. Переписувалися між собою о. Климентій, митрополит Андрей і генерал Станіслав з Корчина під Коросном і всі листи насичені великою любов’ю.
–Мацей: Гадаю, що пробила година, щоб неґативний образ митрополита відвернути.
–Марія: В Україні, особливо Західній, цей образ є чітким. У Польщі зацікавлення митрополитом згасає. Натомість неймовірно сильна підтримка митрополита йде з жидівських середовищ. Вони відкрито говорять (а це вже літні люди), що своє життя завдячують саме митрополитові і цю правду передають черговим поколінням свого роду. Один з Америки, у зв’язку з потребою надання митрополитові “Праведника”, пише: “Було б великою несправедливістю не визнати заслуг релігійного проповідника українців, який для рятування жидів учинив так багато, коли інші чинили так мало”.
Хочу ще навести одне речення з “Пастирського послання” митрополита, написаного під час проголошення незалежності України і покликання 1 липня 1941 р. уряду з прем’єром Стецьком, який існував тільки два тижні. У ньому читаємо: “Від уряду очікуємо мудрого, справедливого проводу громадянам, який узглянив би потреби і добро усіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності і суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам Святу Мудрість з Неба”. Це дуже відважні слова, що пролунали під час німецької окупації. Я буду про це говорити на конференції, а також наведу розповідь Курта Левіна (з’явилася його книжка в польському перекладі – НК), батько якого – рабин – пішов на пораду до митрополита, щоб встановити, як спільно рятувати людей, а коли вийшов – німці його вбили. Це теж свідчення того, що людина через 70 років пам’ятає та шанує вчинки українського духовного пастиря.

Пані Маріє, читач не дарує мені, коли не запитаю Вас: від якогось часу Ви з’явилися в греко католицькій парафії у Варшаві. Чи це родове переосмислення, чи поклик крові туди завів?
-Це теж довгий процес, що навіть годі мені окреслити, коли він почався. Мабуть, початки його лежать у студентських роках, у Бескиді… З часом я здобувала щораз більше знань, отже й переосмислювала певні історичні події. Потім прийшла епоха самостійної України, поїхала я до Львова і перші кроки повели мене до собору св. Юра. Підіймаюсь по сходах – і в мене вступає якась міць і свідомість: я ж входжу до себе… Мене це утвердило в переконанні, що я швидко мушу написати до примаса Ґлемпа про зміну обряду і до митрополита Мартиняка про прийняття мене до Греко-католицької церкви. Велику підтримку я отримала від професора Свежавського, який схвалював моє рішення і був моїм свідком на підписанні документів у церкві. Усім я сказала: повертаюся до коренів! А потім син Андрій (політолог зі східних питань – НК) зустрів супутницю життя – українку Аню і всі ми, уже з моїми внучатами, є парафіянами оо. василіан.
І все це, мабуть, відбулося з родового поклику і Божого провидіння.

–Марія Шептицька – випускниця математично- фізично хімічного факультету Яґелонського університету, професор фізичних наук, працівниця Інституту атомних проблем і член Ради Фонду роду Шептицьких.

–Мацей Шептицький – випускник відділу електроніки та інформаційної техніки Варшавської політехніки, директор американської телекомпанії у Варшаві. Голова Фонду роду Шептицьких.

На фото: Рід Шептицьких перед своїм домом у Прилбичах біля Яворова (1911 р.) Посередині сидить голова роду Шептицьких Іван-Канти, позаду нього справа стоїть найстарший син Роман (митрополит Андрей), зліва – Олександр (прадід Мацея), попереду на сходах сидить Казимир (о. Климентій), праворуч сходів стоїть Леон (дід Марії), а ліворуч – Станіслав (генерал). Знімок з архіву родини Шептицьких.

“Наше слово” №45, 8 листопада 2009 року {moscomment}

* цитата з Пастирського листа єп. А. Шептицького до духовенства, 1899 р.

Поділитися: