Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №31, 2013-08-04
Tomasz Róg, „…I zostanie tylko pustynia”. Osobowy wykaz ofiar konfliktu ukraińsko-polskiego 1939–1948. Gmina Cieszanów, powiat Lubaczów, Rzeszów: Instytut Pamięci Narodowej. Komisja Ścigania Zbrodni Przeciwko Narodowi Polskiemu. Oddział w Rzeszowie, 2012, s. 424 + Ilustracje.
Інститут національної пам’яті 2006 р. почав працю над дослідницьким проектом «Особовий реєстр жертв українсько-польського конфлікту 1939–1948». Це був один з результатів досліджень, присвячених цьому конфліктові, оскільки науковці або не мали достовірних кількісних даних про його жертви, або наводили дані, що не спиралися на копітку архівну працю. Існувала також спроба Центру «Карта» (на жаль, сперта не так на архівні документи, як на свідчення очевидців) у 1999–2000 роках документувати втрати, проте з огляду на незначну кількість задіяних осіб та недостатнє фінансування вона занепала (вдалося створити комп’ютерну базу і внести в неї кількадесят тисяч жертв). Отож участь у цьому процесі ІНП, найбільш спеціалізованої польської установи з необмеженим доступом до матеріалів та великою кількістю працівників-істориків, здається тут зрозумілим кроком.
Інша справа – це результати праці. Книжка, яку написав Томаш Руґ, становить перший том і крок у напрямку створення й оприлюднення повного «Особового реєстру втрат…». Перегляд видання дає підставу для висновку, що в основній частині, якою є «Особові метрики жертв українсько-польського конфлікту 1939–1948. ґміна Чесанів Любачівського повіту» (стор. 166–379), це ретельна праця. Автор використав численні архівні документи, а також спогади. Старався звірювати інформацію з обох типів матеріалів. Зі складеного за алфавітним принципом списку можна довідатися, що (згідно з прийнятою для складу особової метрики категорією «упали з рук…») з польських рук у зазначений період упали жертвами 332 українці, а з українських – 229 поляків.
Цікаво придивитися до методологічних та конструкційних моментів праці „… i zostanie tylko pustynia”. На початку першого розділу Т. Руґ так представив Чесанів, наче містечко від свого заснування та аж до 1944 р. належало виключно до польської держави й польської етнічної території. Таким чином він пропустив невигідний період Австро-Угорщини, коли польської державності не було. І не дав шансу читачеві довідатися, що територія кругом Чесанова до середини XIV ст. належала до Галицько-Волинського князівства, а до 1947 р. – до української етнічної території. Таке історієписання прирікає читача розуміти українські села як «недогляд», «чуже тіло» в історії польської державності й нації, а опір УПА – не лише як невиправдану оборону, але й антидержавну й антинаціональну діяльність. Не треба ніяких оцінок – достатньо вдатися до історичних стереотипів та віднести Любачівщину до споконвічної Польщі, щоб результатом укладеного «безстороннім» способом списку жертв було співчуття для трагедії поляків і засудження т.зв. «ОУН- УПА» та українців загалом.
Автор, який у більшості місць першої частини дуже пильнував, щоб не піти вслід за неґативним використанням слова «українець», не вистояв у цьому пильнуванні до кінця. І от у підписі до фотографії ч. 12 можна прочитати: «Брама, встановлена українцями на привітання приходу німецького війська», хоч на сусідній світлині ч. 13 їдуть уже не «німці», а «відділ Вермахту», а на світлині ч. 18 стоять не «поляки», а «вояки АК з лісового відділу». Видно, що Т. Руґ не вважав потрібним стосувати ідентичні підходи до представників усіх націй, тому що мав – хоч виявлених на самому кінці книжки – своїх «гірших»: ними є українці. Слово «українці» навмисне прив’язане до входу Вермахту в населений пункт, а от при фотографіях з української культурної діяльності в Новому Селі слова «українець» нема – натомість є «члени читальні» або «члени товариства».
Свою книжку Т. Руґ потрактував як частину уявленої території повоєнної Республіки Польщі та країни етнічних поляків. Наслідок міг бути одним: наратив апелює до відчуття національної чистоти території Любачівського повіту й таким чином ґарантує безпеку руху по самій книжці, ідеологічно так само чистій 2012 р., як очищена з українців у 1944–1947 роках Любачівщина. Зрештою, автор дав українцям на освоєння з власними домами небагато, усього період міжвоєнної Польщі. Він ніде не написав, що українці мали за собою 1000-річну метрику (про поляків такого пояснювати не треба – воно має бути зрозуміле само собою). Прочитати можна натомість: «у міжвоєнний період територія сьогоднішньої ґміни Чесанів була віросповідно й етнічно неоднорідна» (стор. 19). Плакати чи радіти?.. Якщо подивитися, як дорого заплатили українці за можливість жити, то відомо, що над 60,6% греко-католиків у ґміні польському читачеві книжки слід з досади заплакати.
Попри те що греко-католики становили дві третини населення Чесанівської ґміни, Т. Руґ написав книжку не від імені більшості населення, а від імені польської держави (імовірно, іншої не допустив би ІНП), яка в грудні 1918 р. збройно увійшла на територію Любачівщини (яка була на той час частиною Західно-Української Народної Республіки) та приєднала підкорену частину української держави до Польської Республіки.
Державницька стратегія автора призвела до низки непорозумінь у підході до діяльності УПА та функціонування ОУН у 1944–1947 роках. Адже існування цих формувань становило відповідь на придушення ЗУНР 1918 р. Таким чином історична леґітимність їх існування не мала б підлягати сумніву. Ідентично, як і демократична леґітимність (в антидемократичних обставинах, накинутих польською державою), тому що українські мешканці уклали добровільну суспільну угоду з тими формуваннями, які ґарантували їм життя, непорушність власності й майна – якраз з ОУН та УПА. Не визнаючи обов’язковими права людини й громадянина, нехтуючи принципи волевиявлення, Т. Руґ висвітлив події 1944–1947 років у панівному дусі колишньої комуністичної держави, а не більшості населення Чесанівщини.
Сам конфлікт, який у заголовку мав 1939–1948 роки, автор звів до трьох етапів у 1944–1947 роках. Перший, від квітня до грудня 1944 р., описав як «Спробу українських відділів насильно витіснити польське населення з території повіту» (стор. 149).
Такий опис цього етапу хибує кількома принциповими моментами. По- перше, становить слабо продумане й просто механічне приписання Любачівському повітові польського розуміння подій на Волині, завдяки чому читач мав би отримати ще одну складову для єдиної національної картини – геноциду поляків, учиненого українськими формуваннями. По-друге, годі ототожнювати бандитську частину польського населення, зокрема тих зі станиць МО, з усім польським населенням повіту. По-третє, не варто змішувати самооборону УПА та СКВ перед бандитською частиною польського населення з наступом на всіх поляків – надто тотальні образи, навіть якщо вони перегукуються з трагедією поляків з Рудки, не спроможні відняти в українців права до місць свого проживання та права до самооборони. За таким «ключем розуміння» ідуть і наслідки, напр., пов’язування вбивств поляків у Рудці та Чесанові 1944 р. з убивствами українців 1945 р. в обох Люблинцях та в Горайці (стор. 11). Автор не спроможний розуміти події на Любачівщині інакше, ніж через призму Волині, а вчинених польськими формуваннями вбивств інакше, ніж трактуючи їх як відповідь на злочини УПА. Таким чином, він так і не зміг пояснити, чому для конфлікту між Військом польським на Любачівщині та УПА важлива була угода між УПА та АК; аналогічно, волинська схема не допускає можливості подивитися на події також через призму діяльності радянських і нацистських формувань.
Отож Т. Руґ, автор, який не старався навмисне та прямо вживати неґативних визначень щодо ОУН чи УПА, таки не звернув уваги на те, наскільки однозначно кваліфікував усіх українців. Писання вступу до книжки від імені держави – це з наукового погляду не цілком прийнятна практика, адже вона позиціонує книжку як ідеологічну, як частину апарату контролю. І попри велику працю, яку Т. Руґ вклав у другу частину книжки, доводиться констатувати: якщо автор не розрізняє поля бою від книжки, то жертви мусили падати як колись, так нині… ■
