Людмила Лабович ■ ГРОМАДА ■ №37, 2016-09-11
Останнім часом у Польщі можна почути щораз частіше про т.зв. «проклятих солдатів». Ініціатори цієї теми возвеличують їх боротьбу проти совєтської окупації та органів безпеки в Польщі – НКВД й УБ. Проте забувають, що антикомуністичний партизанський рух нерідко був відповідальний за антисемітські дії і вбивство цивільного населення – євреїв, українців, білорусів. Це відбувалося й на Підляшші.
«Прокляті солдати» – гаряча тема
На вулицях польських міст (наприклад, Білостока) інколи бачимо людей у майках з зображенням «проклятих солдатів». Патріотичні теми стають дуже популярними. Помітно зростає мода на демонстрування своєї польськості. Велике зацікавлення викликає патріотичне татуювання: крім Варшавського повстання, модними починають бути саме теми, пов’язані з колишніми солдатами Армії крайової, які після закінчення ІІ Світової війни протиставлялися совєтизації Польщі.
Ідеалізація «проклятих солдатів» стає елементом державної політики. У багатьох містах 1 березня ц. р. організовано врочисті заходи, пов’язані з Національним днем пам’яті «проклятих солдатів». На Військовому цвинтарі у Варшаві з участю президента РП Анджея Дуди 24 квітня відбулося урочисте перепоховання Зиґмунта Шендзєляжа – «Лупашки», відомої постаті антикомуністичного підпілля.
Але тема «проклятих солдатів» викликає багато суперечностей. З одного боку, їх представляють, як незломних борців за волю і гідність, з другого – як звичайних бандитів, котрі вбивали невинних людей. Інтернет, можна сказати, «трясеться» від дискусій, що їх ведуть політики, журналісти і звичайні люди. Тут часто падають міцні слова «за» і «проти». Видно, що ця тема викликає різні, часто дуже крайні емоції, а передусім на Підляшші. Це було видно, наприклад, під час маршу, присвяченого пам’яті «проклятих солдатів», який 27 лютого в Гайнівці зібрав кількасот «народовців». Він спричинив протести різних середовищ. Під час маршу з’явилися плакати: «Православні не хочуть Бурого», оскільки саме «Бурий», тобто Ромуальд Райс, – це для православних мешканців реґіону найбільш одіозна постать.
70 років після трагедій
Марш у Гайнівці багато жителів реґіону сприйняли як провокацію. Він викликав депресійні настрої серед православних, оскільки живуть ще свідки повоєнних трагедій – убивств польським підпіллям цивільного православного населення. Для них «прокляті солдати» – це не патріоти чи герої, не трагічні постаті, які боролися за польську незалежність, це звичайні бандити, що палили села і мордували невинних людей.
Саме цього року минають 70-ті роковини вбивства православних підляшуків у Залішанах (16 вбитих), Вільці-Ваганівській (2), Пухалах-Старих (30) і Занях та Шпаках (31). Відповідальними за скоєння цього злочину були колишні солдати АК під командуванням «Бурого», які в рядах Національного військового об’єднання (Narodowe Zjednoczenie Wojskowe – ред.) продовжували боротьбу з комуністичною владою. Проте з їх рук, за даними істориків, гинули не лише співробітники міліції, органів безпеки чи партійні функціонери, але й невинне цивільне населення, серед них жінки і діти.
Міська рада Більська-Підляського до 70-х роковин цих трагічних подій 26 січня 2016 р. видала заяву про вшанування жертв «Бурого»: «Після ІІ Світової війни і розв’язання Армії крайової в нашій країні продовжують діяти організації військового характеру, які чинять опір новому комуністичному урядові, – читаємо в заяві. – Їх боротьба є прикладом надзвичайної мужності і відданості польських солдатів, які стійко боролися проти тоталітарних ідеологій – фашизму і комунізму, часто з самого початку війни. На жаль, були також дії, котрі слід осудити, оскільки вони впливають на неґативну оцінку діяльності антикомуністичного підпілля і спотворюють його ідеї. На території Більського і Гайнівського повітів на зламі січня і лютого 1946 р. відділ Національного військового об’єднання під командуванням капітана Ромуальда Райса „Бурого” спацифікував села Залішани, Вільку-Ваганівську, Зані, Шпаки і Коньцовизну та вбив 30 фурманів поблизу Пухал-Старих. Унаслідок цих дій загинуло 79 осіб православного віросповідання білоруської національності, серед них жінки і діти. До 70-річчя трагічних подій Міська рада Більська-Підляського з задумою схиляється над долею жертв, віддаючи їм честь та маючи надію, що подібні трагедії ніколи не повторяться (…)».
Справа «Бурого»
Поточний рік проходить під знаком ушанування православних жертв польського підпілля, хоч важко говорити про якісь масштабні заходи. Радше це можливість пригадати болючу картину міжнаціональних відносин на Підляшші.
Для прикладу, 29 травня у Збучі (невеликому селі на шляху між Гайнівкою і Більськом-Підляським) відбулися врочистості, пов’язані з освяченням новопобудованої церкви Мучеників Землі Холмської і Підляської. Храм споруджено на пам’ятку фурманів з парафії в Чижах, серед них і зі Збуча, яких польське підпілля вбило 31 січня 1946 р. неподалік Пухал-Старих у Бранській ґміні. Освячення храму якраз співпало з 70-річчям трагедії.
Справа фурманів – це також елемент історії моєї сім’ї, оскільки серед замордованих був і мій прадід Олександр Максим’юк, якого разом з іншими примушено перевезти відділ Національного військового об’єднання під командуванням Райса з Біловезької Пущі в околиці Бранська. Багато років ніхто точно не знав, що трапилося з прадідом. Лише на початку 90-х ми та інші сім’ї дізналися про те, що всіх фурманів убили. Щойно 1997 р. ексгумовано тіла вбитих і перевезено їх на воєнний цвинтар у Більську-Підляському.
«Бурий» відповідає теж за злочин у Залішанах, де вбито і живцем спалено 16 осіб, серед них семеро дітей, а також за пацифікацію сіл Зані, Шпаки і Коньцовизна. У Занях і Шпаках польські партизани вбили 31 чол., зґвалтували жінку та застрілили дві особи, Коньцовизну спалили.
«Бурого» 1949 р. засуджено на смертну кару. Досі невідомо, де він похований. Варшавський суд військового округу 1995 р. скасував вирок смерті, пояснюючи, що Райс боровся за незалежність Польщі.
Спалене село Вилюки
Хоч більше відомо про трагедію сіл Залішани, Зані, Шпаки і Коньцовизна, а також про вбивство фурманів, то рідше згадуються менші трагедії православних автохтонів Підляшшя, як хоча б спалення ескадроном Зигмунта Блажеєвича з відділу «Лупашки» (того ж національного героя, якого перепоховання відбувалося у Варшаві) у травні 1945 р. Вилюків у ґм. Дубичі-Церковні.
Спогади очевидців цих подій вдалося записати 2003 р.: «Приїхалі ми з поля увечери, сілі вечерати, хтось стукає в двери, – згадував трагічні події Василь Хмара-Кузьмич. – Входят – Польскє войско. „Zostawcie jedzenie i na zbiórkę na środek wioski. Szybko, szybko!”. Вигналі нас на двуор, тиї пушлі пуд клуню, а нас женут на середину села. Заходим, уже там зогналі трошкі люди. В радкі поставлялі, окружилі і стоят».
Розповідь продовжив Олексій Саєвич: «Пудскакує один і одразу: „Wam tutaj nie miejsce, wam miejsce w raju. Będziecie rozstrzelani”. Як людность стала плакати, кричати: „А Боже, Боже!”. Троє лєжалі одетка зв’язани. Пудийшов, одного стукнув у голову: „Jak nazwisko?”. Каже: „Клім’юк”. Другого: „Jak nazwisko?”. „Мацкєвіч”. Третього: „Jak nazwisko?”. „Ґєрманюк”. „O, to ty psie, cholera jasna, rozstrzelać!”. Подскочив – тррр, тррр…. Два рази… Той упав і всьо».
В. Хмара-Кузьмич додав: «Тут уже бида, нам мусит кунець, і по нам буде стриляти. Такії хітреці полягалі уже понад плотом – як будут стриляти, то будут падати на їх і живиї зостануться. Аж кричат: „Palić”. А як крикнулі, то одразу ціле село загоріло. Ходят – на кіях понакруняни шмати, і запалюют. Колісь соломою ж крите. Моментально загоріло. І кричат тогди: „Rozejść się. Co stoicie? Bierzcie tłumoki i wszyscy do matuszki Rosji. Wam miejsca nie ma”».
О. Саєвич підсумував: «То страшний суд був. Як крикнув: „Rozejść się”, то чоловік біг, не бачив куди. Половина люди полєтіло туди, половина сюди. І тогди батько сина шукав, син батька шукав, чи хоч живий. А вони „па-па-па” вгору. Тут клуби, диміться. Як скотина ричала, ревла, то в Витови чутнютко було».
У Вилюках згинув, щоправда, лише один чоловік – Василь Германюк, член Польської робітничої партії, проте кількадесят родин втратило доробок усього свого життя.
«Кацапи до раю»
Кілька десятиріч польська влада поширювала міф, що ті, хто згинув з рук польського підпілля, віддали своє життя за народну владу. Насправді всі дії мали характер етнічної чистки – відчистити територію з православного населення через «заохочення» його виїжджати до «совєтського раю». Доказом цього є не лише спогади очевидців, але й летючки, які знаходили, наприклад, у Шпаках, з закликом залишити село протягом 14 днів.
Багато свідків подій та сімей потерпілих не хочуть сьогодні говорити про трагедію 70-річної давності. Це, зокрема, стосується мішаних католицько-православних сіл.
Не дуже охоче 2000 р. вертався до післявоєнних подій і житель Кнорид: «Навесніе то било. Тия банди міелі в Кноридах кузинув, міелі лончносць, знаєм докладно, алє шкода говориті. Ще в Біельську живе бандзьора одьон, котори розстриелював. Било замельдоване на мого брата. Пришлі. Я з берегу з жуонкою спав. Збуділі мене: „Ubierać się”. Вони думалі, што я то муой брат. Я говору, што муой брат інни. То вони мене пустілі, а брата забралі і застриелілі вночие. Двох їх тогди забілі».
Винуватці убивств і деякі історики протягом років намагалися пояснювати злочини підпілля на Підляшші боротьбою за незалежність Польщі. За їхніми словами, гинули тільки ті, хто сприяв народній владі. Та в інформації Інституту національної пам’яті з 2005 р., після закінчення слідства у справі позбавлення життя 79 осіб – жителів Більсько-Підляського повіту, читаємо: «Вбивства фурманів і пацифікацій сіл у січні-лютому 1946 р. не можна ототожнювати з боротьбою за незалежність держави, оскільки це має ознаки геноциду…».
Кацапи – білоруси – хохли?
Крім збереження пам’яті про злочин та об’єктивного висвітлення післявоєнних подій, важливою є також відповідь на питання: частиною історичної пам’яті якого народу є згадувані події? Білорусів? Українців? Неокреслених православних? Та й узагалі – ким були помордовані: тутешніми, кацапами, білорусами, руськими, хохлами, українцями? У багатьох публікаціях, публіцистичних чи історичних статтях пишуть про «білоруське населення». Та й білоруські організації наголошують, що з рук польського підпілля гинули «білоруси». Навіть у цитованій заяві Міської ради Більська-Підляського сказано про «79 осіб православного віросповідання білоруської національності».
Проте не всюди говориться про білоруське походження потерпілих. Наприклад, у фільмі «Герой» (Bohater) Аґнешки Арнольд (2002 р.) про «Бурого» один з колишніх польських солдатів стверджує: «Puszcza Białowieska zamieszkała elementem – no ja wiem – Polaków prawosławnych, jeżeli ich tak nazwać. Bo my to ich nazywamy Chachłami». Хохли – бо ж згадувані Залішани, Шпаки, Зані, Коньцовизна, Вилюки чи Кнориди – це села, в яких люди розмовляли (або й досі говорять) українськими говірками.
«Ми люде же ж прости, не обчитани – стверджував 2007 р. Микола Ворончук з Вилюків, якого сім’я потерпіла 1945 р. – Один каже, що бєларуси, алє до білоруської мови ми ниць не подобни. Ми не скажем „цяля”, оно „теля”. Видно, що ми українці».
Ким би не почували себе жертви і нащадки потерпілих – білорусами, руськими, українцями чи вже поляками – важливе збереження пам’яті про трагічні події з-перед 70-ти років. І не йдеться лише про відкривання болючих ран, але про звичайну людську пам’ять – якщо навіть стоїть вона всупереч офіційній історичній політиці. Тим більше нині, коли так сквапливо підносять на п’єдестал тих, що вбивали невинних людей і палили їхні оселі тільки тому, що вони не були поляками. ■
