Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №37, 2016-09-11
У Польщі в контексті початку ІІ Світової війни найчастіше згадують героїзм і страждання титульної нації. Призабутим залишається внесок нацменшин, серед них також українців, у захист держави.
Історики до сьогодні не спроможні встановити кількості солдатів-українців, які стали учасниками польсько-німецької кампанії 1939 p. Вважається, що в середньому у 1922–1938 pp. вони становили трохи більше, ніж 11% особового складу польських збройних сил. На початку вересня після мобілізації польська армія виросла майже до 1,5 млн. солдатів. Звідси припущення, що у вересневій кампанії на польському боці було приблизно 150 тис. українців. Водночас оцінюється, що в міжвоєнний період близько 400–410 тис. українців пройшли обов’язкову військову службу в польській армії. Історики твердять, що в перші два місяці війни загинуло понад 70 тис. польських солдатів. Застосовуючи процентний показник, виходить, що українських жертв було близько 8 тис., а поранених майже удвічі більше. Після вересня 1939 p. в німецькій неволі опинилося 60 тис. українців, а в радянській – більше як 20 тис. Майже 5 тис. українців потрапило до армії генерала Владислава Андерса. Постава мобілізованих воїнів тим більше заслуговує визнання, що у 1920 рр. їх національність зникає з військової статистики. Тоді стосували термін «русин», яким називали всіх солдатів греко-католиків, православних і тих, що називали свою ідентичність українською, русинською, гуцульсьою, лемківською чи бойківською.
У публічному просторі надалі залишається живим міф про зраду нацменшинами Польщі 1939 р. Історики оцінюють, що ця картинка ніколи не була чорно-білою. Українці входили 1939 р. з нездійсненою мрією про незалежність. До цього, державний кордон після І Світової війни пробігав так, що в Польщі залишилося 5 млн. українців, а це становило 16% її суспільства. Значна частина з них не погоджувалася з таким вирішенням, водночас вважаючи Польщу окупантом своєї землі. Тому в наступні роки зростала популярність комуністичних або націоналістичних радикальних рухів, які особливо приваблювали молодь. Разом з тим, польська адміністрація не зуміла знайти моделі відносин з більш поміркованими українськими силами. Крім цього, на випадки терору з українського боку відповідала тим самим, застосовуючи щодо мирного населення принцип колективної відповідальності. Так відбулась, наприклад, проведена 1930 р. пацифікація українського населення Галичини. Вводилося й поселювання на етнічних українських територіях військових, що в результаті мало «зміцнити польськість» тих земель. Не останнім акордом у переліку помилок вважається примушування до переходу в католицтво чи нищення провославних церков 1938 р. Сьогодні польські історики заперечують це, проте ряд оглядачів вважає, що цей гніт відклався в пам’яті українського селянства і міг бути підґрунтям жорстокої відповіді на Волині 1943 р.
Рік 1939 характеризує й очікування політичних українських середовищ на конфлікт, який як під час І Cвітової війни змінить державні кордони і дозволить врешті появитися самостійній Україні. Так думали конспіраційна в Польщі ОУН і леґальне УНДО. Всі вони сподівалися конфлікту між західними державами і Радянським Союзом. Сподівання охолонули, як Адольф Гітлер поставив територіальні вимоги офіційній Варшаві. Українці, вважаючи головним своїм ворогом СРСР, у конфлікті з нацистами не бачили нічого позитивного для себе та конфронтованих польського і німецького народів. Такої думки дотримувався, зокрема, голова УНДО і віце-маршалок Сейму РП Василь Мудрий. Водночас пацифікація угорцями при підримці нацистів Карпатської України лише закріпила серед українських політиків переконання в тому, що співпраця з німцями не буде корисною. Тому напередодні війни, 24 серпня, УНДО закликало до лояльності щодо польської держави. «Зараз не час взаємних політичних сварок. Рішення про виконання громадянського обов’язку разом з українським суспільством повністю виконаємо і будемо нести всі жертви для стійкої оборони Держави», – говорив у Сеймі Польщі В. Мудрий.
Свою українську карту розігрували СРсР та Німеччина. Перші підтримували або ініціювали ряд українських збройно-диверсійних акцій у Польщі з допомогою членів Комуністичної партії Західної України. Водночас підтримка комуністичних ідей серед українців помітно впала після колективізації та Голодомору у 30-ті рр. Однак це не перешкодило Москві у вересні 1939 р. пояснювати захистом українського населення свою атаку на Польщу. Інструментально до українців підходили й лідери ІІІ Рейху. Зокрема, націоналістів вони використовували для послаблення Польщі. Розраховували, що в моменті атаки ОУН розв’яже повстання у східній Галичині і займатиметься диверсією. Але «українська» політика Гітлера ніякої самостійності не передбачувала, на що вказує хоча б доля Карпатської України. Враховуючи той факт і пакт Ріббентропа-Молотова про німецько-російський поділ Польщі, керівництво ОУН вирішило не починати планованого німцями повстання.
Ситуація погіршилась після 17 вересня, коли СРСР напав на Польщу. Тоді посилюється дезерція українців, яка досі була мінімальною і за кількістю співпадала з іншими націями, у тому числі поляками. Історики частіші випадки втечі з війська пояснють наближенням німецького фронту до родинних територій українців, інформаціями про вхід Червоної армії та загальним падінням військової моралі. Тоді також частіше трапляються сутички між польським військом і різними українськими озброєними групами, у тому числі керованим ОУН. Однією з мотивацій подається бажання здобути зброю. Також до частини локальних лідерів ОУН міг не дотерти наказ не починати повстання в Галичині. Історики переконані також, що частину цього роду акцій могли ініціювати комуністи і радянські диверсанти.
Сьогодні первісну активність частини тих, хто бажав відновити українську державу на боці Німеччини, можна вважати помилкою. Проте 1939 р. ні ОУН, ні ніхто інший не знав, як на практиці виглядатиме німецька окупація. Націоналісти військовий вишкіл у німецьких рядах могли сприймати в тодішніх обставинах, як найважливішу справу. Це могло дати досвід у творенні армії, яка згодом боротиметься за незалежність України. З такої ж причини у 30-ті рр. вони аґітували молодих українців не відмовлятися від військового набору до польського війська. Мрія про незалежну власну державу, однак, не перешкодила українцям стати на захист тієї, у якій жили. Оглядачі вважають, що велике значення мала, зокрема, відозва УНДО з серпня 1939 р.
Отже, Польщі варто було б пам’ятати, що ІІ Світова війна в українсько-польському контексті – це не тільки Волинська трагедія, але й тисячі українців, що стали на її захист. ■
