Христина Заник, головний редактор «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №34, 2017-08-20
Коли до мене приїжджають у гості друзі, я намагаюсь показати їм Варшаву. А оскільки живу в цьому місті досить недовго, то запрошую їх на безкоштовні екскурсії по місті (free walking tours), де ексурсоводи заробляють на тому, що збирають під кінець «чайові» – кожен дає стільки, скільки може. Такі прогулянки орієнтовані на іноземних гостей столиці – їм розповідають трохи про історію, культуру, вчать кілька польських слів, і все це в інтерактивній формі. Ось недавно на такій екскурсії молодий екскурсовод почав розповідати відому польську леґенду про трьох братів: Чеха, Леха і Руса. Хлопець дуже хотів залучити публіку до своєї розповіді і почав шукати серед нас когось із Чехії, Польщі та… Росії. У перерві після леґенди я підходжу до екскурсовода і намагаюсь пояснити, що Рус – це не росіянин. Назва Росія була прийнята 1721 року, а до того держава називалась Московією. «Леґенда розповідає про ХІІІ століття, тому йдеться про русина, тобто мешканця Київської Русі», – кажу йому. Але екскурсовод відмахнувся, мовляв, «це не має значення», бо це тільки леґенда.
Очевидно, так само для польських політиків не має значення, що Львів – це Україна. І хоч місто входило до складу Речі Посполитої, але ж його історія починається із зовсім не польського Галицько-Волинського князівства. Дуже кумедно, коли мені починають розповідати, що історично Львів польський, завжди ним був (дуже перегукується з тим, що історично Донбас – російський, ага). Тоді я не витримую і запитую: «Справді? Не може бути! Який же поляк заснував це польське місто?». Переважно співрозмовник «зависає» десь на хвилину і починає вгадувати. Найцікавіші версії, які я почула, це Мешко і Болеслав Хоробрий. Звісно, для такого співрозмовника відкриттям стають такі постаті, як Данило Галицький або його син Лев.
Міністерство внутрішніх справ і адміністрації Польщі пропонує помістити зображення «Меморіал орлят» у Львові на сторінках нових паспортів. Але хіба історична чи політична логіка тут мають значення?
Коли в медіапросторі радіоведучі дозволяють собі відверто ображати українців, як це зробив Войцех Цейровський в ефірі «Радіо Кошалін», назвавши всіх нас «гвалтівниками і різунами», прокуратура не бачить у цьому ознак розпалювання ненависті. Звісно, адже він сказав це в процесі обговорення фільму «Волинь». Я розумію, що після художнього фільму Смажовського, який нібито мав «примирити народи і показати правду», й справді можна зненавидіти українців, бо так однобоко та упереджено вони там зображені. Але ж від журналіста очікується бодай трохи вміння аналізувати і шукати додаткову інформацію, щоб донести до слухачів абсурдність деяких сцен. Мабуть, на його думку, це просто не має значення.
В історичному аспекті такі «це не має значення» і перелічити було б важко – стільки їх. Наприклад, працівник Інституту національної пам’яті у Ряшеві, д-р Артур Брожиняк опублікував статтю під назвою «Операція „Вісла”: інше бачення». Насправді, це просто спроба виправдати насильне переселення українців з їхніх домівок і застосування до них збірної відповідальності. Під соусом «боротьби проти УПА», яка винна у всіх можливих і неможливих гріхах, українців тепер можна звинувачувати у всьому. Як іронічно зазначає історик проф. Роман Дрозд у своїй статті на стор. 9, вони, мабуть, так само, як і чоловіки у легендарному фільмі «Сексмісія» мають нести відповідальність за град і коклюш. Чомусь д-р Брожиняк не згадує про жорстокі вбивства українського населення, скоєного польським підпіллям у Верховинах, Павлокомі, Терці та інших місцевостях. Він зазначає, що табір у Явожні, куди засилали українців, брехливо названо концтабором, хоча таке визначення цілком виправдане, варто хотіти називати речі своїми іменами. Мабуть, «це не має значення» для нього.
Цікаво, якби Німеччина у своїх нових паспортах раптом захотіла розмістити зображення Ґданська, а український радіоведучий назвав усіх поляків «різунами» у радіопередачі про злочини польського підпілля, чи це все також не мало би значення? ■
