Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №12, 2016-03-20
Про важке мистецтво перекладу: «Шибеничний верх» о. Володимира Хиляка в перекладі Петра Трохановського
У зимовому числі часопису Головної управи Товариства лемків (Стоваришіня лемків) «Бесіда» (1/2016) появилася рецензія на книжку «Віні Пу». Недавно видало її «Лемко Товер». Дуже відомий твір Алана А. Мілнa для дітей переклав з англійської лемківською бесідою Петро Криницький, що звернуло увагу Петра Трохановського. Головний редактор «Бесіди», вказавши на деякі помилки, все ж похвалив молодого перекладача за вдалу працю, але не забарився кинути погану тінь на видавця – Товариство «Лемко Товер», пишучи: «(…) його переклади сут єдиним визначником лемківськості тієї паралемківської організації».
«Селянський тоталітаризм» Трохановського (тільки він знає, хто є, а хто не є лемківський…) викликав у мене питання: чи якість його перекладів настільки висока, щоб він мав право до авторитетних оцінок у сфері лемківського перекладу. Я перевірив те, як він «злемківщив» повість Володимира Хиляка (1843–1893) «Шибеничний верх». Цю можливість дало видання Хилякових творів, започатковане Товариством «Руська бурса» у серії «Бібліотека лемківської класики». Там, з одного боку, написаний язичієм ориґінал з 1877 р., а з другого – лемківський переклад з 2013 р. Назва видавничої серії підказує, що старий класик Хиляк мав би знайти рівного собі сучасного класика Трохановського…
«Класик» не хоче знати класика
Перші вияви некомпетентності появилися вже в першому реченні перекладу. там Хиляк (далі: Х.) написав «подбескидский», а Трохановський (да-лі: Т.) переклав «бескідский», хоч у географії не відбулися аж такі зміни, щоб так «виправляти» ориґінал. У другому реченні ще гірше: у Х. «пристрасне любопитство сплиноватого Англичанина» – у Т.: «селекційне захопліня Англичана». Перекладач не зрозумів ориґіналу, пропустив три слова (!), потім ввів у власний текст два зовсім невідповідні вислови і сфальшував ціле речення. При нагоді показав віддаль не тільки від ориґіналу, але й освіти – адже слово «сплинуватий», яке не вмів перекласти, тому вдав, що його не було (походить від «сплін», англійською spleen (нудьга, апатія).
Майже на кожній сторінці видно, що перекладач не хотів або не зміг зрозуміти «Шибеничного верху». Як інакше пояснити, що в Х. написано «Ні, я єго не виділа – отвітила, та несміло. Небога, не научилась еще лгати, а тут отпертись било нужно…», а в Т. ось що: «Ніт, я го не виділа – несміло одповіла Фенця, яка не знала ся ішы одгриызати, а ту аж ся просит затаїти…» (с. 38/39). Трохановський не розуміє Хиляка! Замість «не научилась еще лгати» (не навчилася ще дурити) написав: «не знала ся ішы одгрызати»; замість «а тут отпертись било нужно…» (а тут відпертись була потреба) видумав: «а ту аж ся просит затаїти…»
Подаю тільки деякі приклади місць «Шибеничного верху», знищених у перекладі: печаль – це плач, шмата – чистий кавальчик полотна (252/253); уклад – спір (38/39); наивний – дітинячий (40/41); статок – стайня, хвіст – оген (56/57), батенько – няньо (302–303).
Чи таку працю можна назвати перекладом, «злемківщенням»? Чим більше я порівнював ориґінал з «перекладом», тим більше ставало ясно, що межі культури і норм перекладацької справи перейдено. Перекладач П. Трохановський себе самого поставив над автором «Шибеничного верху». В його праці нема елементарної пошани до творчості отця В. Хиляка.
«Класик», який нищить мову свого народу
Підпорядкування перекладу власній уяві довело Трохановського до того, що він «лемківщив» не лише штучне малозрозуміле язичіє ІІ пол. ХІХ ст., але також мову діалогів. У «Шибеничному верху» селяни з Ізб розмовляють де-не-де доволі доброю українською, близькою і своєю для о. Хиляка. Сьогодні вона стала нелюбою для перекладача, який міг залишити живу мову, як спосіб наближення читача до епохи, але вибрав переклад як спосіб унеможливити читачеві усвідомлення того, що о. Хиляк вживав українську мову у своїх творах.
Ось приклади. У Х. читаємо: «Ех, чого нам ту над паробками сваритись? Всі не вартают одной горсти клаків, а не то, жеби ними собі голову завертати!» Перекладач, замість зберегти це речення, вирішив позбутися його і запропонував: «Ех, чого ту маме про парібків сварки розчиняти? Они вшитки єдних пригорщи паздіря не вартают, не то, жеби сой нима голову морочити!» Захист читача не стільки від української мови, а від отця Хиляка, очевидний. Однак, захист читача від перекладача потрібний, бо він не знає, яка різниця між «клаками і паздір’ям». Так само «добре» Трохановський перекладав на кожній сторінці: «нічого» передав як «нич», замість справді – направду (52/53), тут – ту, так – єєє, небіжка – женка (54/55). Утеча від української мови доведена мало не до абсурду.
«Класик» проти класика
Література вимагає коректності навіть тоді, коли це переклад, а не ориґінал. Порівняю під кутом коректності обидва тексти. У Х.: «Такоє простоє превозношеніє собственной красоти над красоту своїх подружек, а c другой сторони отличеніє незнакомця над їх ізбранних любимцев – огорчило, конечно, всі дівчата. Они уже перестали женоватись стоящиї недалеко паробков, а голосно виговорювали Фесі єя безвзглядность». Тимчасом у Т. лемківський читач знайде: «Такє несподіване виявліня дівочих уподабань до решти уж перевершило терпливіст дівчат і они, не звертаючи уваги на хлопців, голосно зачали докаряти Фесі» (40/41). Це два інші тексти. В ориґіналі 33 слова, а в перекладі – 21 слово. За посередництвом літературної української мови я покажу пропущені слова між ними: «Таке простацьке перенесення власної краси над красу своїх подружок, а, з другого боку, надання незнайомцеві переваги над їх вибраними любимцями – образило, ясна справа, усіх дівчат. Вони вже не соромилися парубків, що стояли недалеко, і голосно почали вимовляти Фесі її безоглядність». Додам, що російське слово «простое» не можна перекласти, як «несподіване», «собственний» – це не «дівочий», а «красота» – це не «уподабаня» (40/41).
Я переглянув усе видання: з-поміж 599 сторінок перекладу приблизно на 250 сторінках нема 1–3 рядків ориґіналу. Це багато. На такі місця повинна фахово реаґувати Олена Дуць-Файфер. Реакція редактора видання полягала в тому, що пропущені фраґменти ориґіналу стали білою плямою в перекладі. Це означає, що редактор знала про них і погодилася на ліквідацію частини ориґіналу (так могло пропасти навіть 20–30 сторінок «Шибеничного верху»). Читач отримав від П. Трохановського та О. Дуць-Файфер не лемківську класику, а літературу білих плям.
«Класик» та його «Редактор» / «Редактор» та її «Класик»
Фікцією є те, що видання взагалі мало її за редактора, хоч так написано на редакційній сторінці. Я вже показав, що переклад не мав належної уваги редактора. Принципово важливо, що за редакторську працю видавець – Товариство «Руська бурса» – платить грошима з державної дотації. Ці гроші мали б витрачатися на реальну і якісну працю, а тут редакторка злегковажила свої обов’язки і випустила у світ публікацію з багатьма мовними і стилістичними помилками, а навіть пропущеними фраґментами ориґіналу. За що О. Дуць-Файфер взяла плату та ще й не посоромилася написати, що «Шибеничний верх» – це лемківська класика з ідеологічного пункту видженя» (с. 16)? Дотація дозволяє стати поза суспільним контролем і робити все? Я сам – лемко, але для мене класика вимагає професійної порядності, а цього нема в перекладі повісті єґомосця В. Хиляка, до якого не доріс дяк П. Трохановський і його редактор. Я глибоко вдячний отцю Хилякові за те, що навіть з того світу вміє вчити нас чесної праці. ■
