Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №20, 2013-05-19
Петро-Йосиф Потічний, Справа батька, Анкастер – Львів, 2011, 224 С.
Якщо твої, читачу, батьки чи діди жили в Радянському Союзі й там були вбиті чи пропали безвісти, а ти через багато років збираєшся встановити якісь факти про когось із них та звертаєшся до органів держави України – сподівайся, що в тебе може статися така історія, як у Петра-Йосифа Потічного з Павлокоми, нині мешканця Канади…
Якщо твій анонімний як для Радянського Союзу, так і для сучасної України батько чи мати, дідо чи баба виховали тебе на доброго громадянина, то, можливо, ти напишеш власну розповідь про те, як намагався зі справи № … видобути хоч щось більше про свого батька, ніж твоя пам’ять політичного сироти. І цим подвійним родовідним почерком постараєшся змінити хоч щось у житті людей та чиновників української держави.
Петро-Йосиф Потічний, автор «Справи батька», вирішив висвітлити в цій книжці трагедію свого батька, Петра Йосифовича Потічного (нар. 1903 р.) та його сім’ї, а також багаторічні кроки задля отримання матеріалів відкритої на нього каральними органами СРСР справи після того, як НКВС арештував його 1940 р. Підставою арешту була справа № 50162, проте, на основі яких матеріалів відкрив її оперуповноважений Зюбенко – цього в матеріалах нема. Імовірно, це була оперативна інформація НКВC із Бірчі, тобто доноси. Видається, що основним джерелом інформації міг бути односельчанин Іван Дзивик – арештований, проте невдовзі випущений на волю.
Петра Потічного розстріляно 22 червня 1941 р. в урочищі Саліна біля Добромиля. Це був другий день наступу вермахту на СРСР – і НКВС не мало можливості евакуювати в’язнів у глибину держави. Вирішили це питання масовими розстрілами…
Коли радянська влада 1944 р. повернулася в Західну Україну, НКВС почав шукати власних жертв – вони рахувалися в списках ув’язнених станом на червень 1941 р., а от за станом на червень хоч би 1945 р. їх у цих же в’язницях не було. Не було певності, чи, наприклад, такий арештований, але ще не засуджений П. Потічний був напевно вбитий та взагалі, що з ним могло статися. Виникала підозра щодо ось чого: він міг якимось чином пережити війну і далі вести антирадянську діяльність. До війни він же був членом «політичної партії просвіта» (так у матеріалах справи, насправді ж ідеться про павлокомську філію освітнього товариства «Просвіта»).
Був лютий 1942 р., тривала війна СРСР з ІІІ Рейхом, проте НКВС провадив свою «малу війну» з П. Потічним, який пропав, хоч не мав на це дозволу. Шукали його у власній мережі справ і тюрем до 1957 р., коли була винесена постанова про припинення кримінальної справи. Проте в її тексті не зазначено, що П. Й. Потічний спочиває на дні Салінської шахти…
У тексті, як видається, з жалем констатували, що нема можливості допитувати нових свідків, тому що Павлокома лежить нині в Польщі. Доводиться щодо цього сказати: ви, капітане Калашнікове і полковнику Тертишниче, неправильно зробили. Вам мало б бути відомо, що радянське правосуддя могло збирати свідчення проти арештованого, але не засудженого П. Й. Потічного, тому що чимало колишніх мешканців Павлокоми опинилися внаслідок депортації на території УРСР!
У 1957–1989 рр. матеріали вже не однієї, як у 1940–1941 рр. а кількох справ, зберігалися у фонді припинених справ у Львові. Почалася гласність, потім перебудова в СРСР… А 1989 р. син арештованого, але не засудженого колишнього громадянина СРСР, Петро-Йосиф Потічний, під цю пору відомий авторитетний історик, почав з’ясовувати долю батька. Ось його підсумки власними словами: «Минуло 70 років після розстрілу батька, 54 роки після його посмертної реабілітації, 22 роки під початку моїх спроб отримати інформацію про нього та 21 рік від часу проголошення незалежності України, і мені нарешті видано документи його справи» (с. 42).
Три роки після завершення пошукової одисеї, 2011 р., з’явилася книжка документів «Справа батька» разом з коротко викладеною на вступі (с. 7–42) історією, яку мало хто міг би зрозуміти лише на основі копій. Тоталітарна держава працювала сама для себе, повністю зрозуміти її логіку живим – це навряд чи можливо. П.-Й. Потічний у підсумках так оцінив дуже довгий час, потрібний самостійній Україні, щоб дати синові вістку про його батька: «правоохоронна система суверенної України дуже поволі звільняє інформацію про минулі злодіяння над своїми громадянами». І в дуже універсальному дусі додав: «Декларації про права людини виборюються дуже важко», «їх потрібно не лише розвивати й охороняти, але також втілювати в життя» (с. 42).
* * *
Книжка складається з двох частин, фотододатків і показників. Перша частина – це вступ «Справа батька (Кримінальна справа № 50162 Петра Йосифовича Потічного, або Як діяла поліційна машина колишнього СРСР проти свідомих українців»). Друга – це збірка 67 документів: від відкриття справи 1940 р. до завершення пошуку її матеріалів 2008 р. З цього видно, що справа № 50162 стала справою не лише Петра Йосифовича Потічного, але також Петра-Йосифа Потічного, не тільки СРСР чи УРСР, але й України, не лише автора купки 224 сторінок, але кожного читача. Заведені тоталітарними, поліційними чи авторитарними державами справи тривають довго…
Шкода, але ні один (!!!) українець, громадянин сучасної Польщі, життя батька чи матері якого стало внутрішньою справою польської служби безпеки і спочиває під номером в архіві Інституту національної пам’яті, не оприлюднив своєї же справи. Від 1989 р. минає вже 24 роки, проте ні в кого нема совісті й насамперед відваги (!) перетворити номер справи з архіву ІНП в обличчя свого батька-матері. Можливо, зі страху треба було б у себе самого змінити прізвище, але навіть тоді варто мати совість і сказати тисячам інших українців у Польщі: у вас є свої справи, їх номер такий і такий, але насправді ніхто з вас не хоче знати їхньої кількості й числа… ■
