Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №33, 2016-08-14
Держава не виконає більшості постулатів нацменшин у Польщі. Це означає, що розвиток культури і збереження непольської ідентичності надалі будуть обмежені.
Партія «Право і справедливість», ідучи до влади, критикувала попередників за пасивність і брак волі вирішувати проблеми. Анджей Дуда вже як президент переконував, що обіцянки його політичного табору «не є важкі до виконання» і не загрожують бюджетові. Подібне можна було почути й від прем’єр-міністра Беати Шидло. Однак меншини, повноправні громадяни Польщі, не підлягають такому оптимізмові. На початку співпраці з Себастіаном Хвалеком, міністром у справах нацменшин, останні зібрали у «звіт відкриття» основні проблеми. Потім, коли прийшла відповідь міністра, найчастіше звучали слова: «брак коштів або правових можливостей». Для справедливості варто відзначити, що цю «пісню» в модифікованих варіантах меншини чують від років.
Що треба?
Постулати меншин – не нові. У центрі завжди стоїть освіта. Меншини традиційно просять про ефективне використовування коштів, щоб вони дійсно йшли на освітній процес, а не на ремонт тротуарів у ґміні. Над освітніми коштами повинен бути державний контроль. У звіті вказано й надалі не вирішену проблему фінансування підручників. Організації не спроможні брати на себе цей тягар і щойно після завершення процесу отримувати державне повернення коштів. Оскільки якість навчання залежить від підготовки вчителів, то доцільним було б створення загальнодержавного центру дорадництва. Теперішня система певною мірою дає таку можливість, але має ряд хиб, тому, на думку меншин, центр був би найбільш ефективний. Добре було би також створити окремий фонд для підтримки творення організаціями шкіл для нацменшин.
У звіті нагадано, що позиція державної сторони від років унеможливлює створення центрів культури нацменшин. Влада не хоче виділити на це окремих коштів, або пропонує брати їх з дотеперішнього бюджету, призначеного на культуру меншин. Нема згоди з боку уряду й на те, щоб керівником такої установи був член статутної влади або працівник організації меншини. «Дотеперішнє обговорення проблеми центрів культури меншин з участю службовців (…) нижчого рівня і без права приймати рішення, в нашій оцінці, мало на меті симулювати пошук розв’язок», – написано у звіті. Його автори хочуть також більшої присутності меншин у масмедіа, шкільних навчальних програмах, державних центрах культури чи музеях. Пропонується, зокрема, створити загальнопольську передачу в національних медіа. Національні меншини відзначають, що в демократичних умовах важливим є представництво у парламенті. Цінують полегшення щодо подолання виборчого порогу, але тим уреґулюванням може скористатися лише найбільша німецька громада.
Тому пропонують правові зміни, посилаючись на угорську модель. У ній парламентське представництво ґарантує, зокрема, систему меншинних списків для окремих меншин. Списки враховані при нормальному розподілі мандатів. Якщо жоден кандидат не отримає достатньої для перемоги кількості голосів, то парламентським представником нацменшини стає той, хто отримав найбільшу кількість таких голосів. Ця людина має всі депутатські повноваження, крім права участі у процесі голосування. Кому з кандидатів меншин, однак, повезе, той, звичайно, стає депутатом. Таким чином, меншини мають ґарантоване право участі в парламентських працях, комісіях і дебатах. Розв’язки цього роду діють також у Данії.
У звіті говориться так само про потребу змін у функціонуванні Спільної комісії уряду і нацменшин – єдиного правового форуму для співпраці між сторонами. Меншини хочуть зробити більш прозорою справу призначення і звільнення членів комісії, створення секретаріату меншинної сторони та ґарантування для неї підтримки експертів. Ще одна проблема – це потреба збільшення державних коштів до 25 млн. зл. на підтримку нацменшин. За останні роки цей бюджет у середньому становить 15 млн. зл., що дозволяє реалізувати лише половину проектів.
