Ігор Галуща ■ ІСТОРІЯ ■ №47, 2016-11-20
Після І Світової війни до складу тодішньої ІІ Республіки Польща відійшло 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину всієї території тодішньої польської держави. Тут 1931 р. проживало 8,9 млн. чол., серед яких 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків. Ці землі стали для Польщі джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони викликали появу та загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в РП та спричинило тимчасове зникнення її з карти Європи під час ІІ Світової війни.
Адже протягом 20–30-х років польська політика в нацменшинному, зокрема в українському питанні мала свої й суттєво відмінні особливості. Слід зазначити, що у 1919—1923 pоках Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права, її владу тут вважали спірною і невизначеною, тому Варшава зобов’язалася перед державами «Антанти» ґарантувати українському населенню автономію. Конституція польська (17 березня 1921 р.) ще визнавала право українців на рідну мову в публічному житті і навчанні в початкових школах. Щоправда, прийнятий 26 вересня 1922 р. закон, котрий надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському, так і залишився на папері, хоч у 1923–1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд нібито «народної демократії».
Водночас, економічна політика Польщі на східних кресах переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аґрарно-сировинний придаток до корінних польських земель. Унаслідок такої політики господарка Західної України була поступово доведена до катастрофічного стану. На чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське – припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% кваліфікованих робітників. Натомість штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аґрарному секторі. Надлишок робочої сили та малоземелля поглиблювали аґрарне перенаселення. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені в поміщиків, віддавалися переважно польським відставним військовим. Протягом 1919–1929 pp. тут 77 тис. осадників отримали понад 600 тис. га землі. Водночас польська влада, як показала дальша історія, намагалася знищити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення почали іменувати «русинами», а вся територія стала називатися «Східна Малопольща».
Після приходу до влади Юзефа Пілсудського у травні 1926 р. Польща остаточно стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Одна з суттєвих складових нового політичного курсу полягала в державній асиміляції національних меншин. Щоправда, у розпал кризи в 1928 – 1930 рр. зроблено й певні поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об’єднань.
Але це вже мало чим могло зарадити, бо 1928 р. криза зачепила всі сфери економічного життя й була більш глибокою, ніж у багатьох європейських країнах, і тривала до 1935 р. Промислове виробництво 1930 р., порівнюючи з 1929 р. скоротилося на 18%, а 1935 р. – на 34% . Застій виробництва паралізував текстильну промисловість, на 40% зменшилося виробництво заліза, на 13% – цукру, на 66% знизився експорт. Національний дохід зменшився з 26 млрд. злотих (1929 р.) до 12,5 млрд. злотих (1935 р.). Тим часом військові витрати становили 70% бюджету. У важкому становищі опинилося сільське господарство. Валовий прибуток сільського господарства знизився. Майже 9 млн. селян були приречені на практично голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля.
У Польщі 1931 р. кількість безробітних становила біля 500 тис. чоловік, а разом з родинами – 1,5 млн. Це стимулювало чергову хвилю трудової еміґрації. Основна кількість переселенців, передусім українців, знову почала прямувати до США і Канади. З 1920 до 1939 р. їх туди прибуло відповідно близько 100 і 70 тис. За цей період до Бразилії еміґрувало майже 10 тис. українців, до Аргентини – понад 40 тис. Переселялися вони і в інші країни Латинської Америки – Уругвай, Парагвай. Загальна ж кількість еміґрантів із Західної України в міжвоєнний період (1919–1939) становила понад 220 тис. Криза охопила також і буржуазію. Протягом 1930–1935 рр. збанкрутувало 3 тис. промислових підприємств, серед них багато великих фірм. Соціальне становище країни вкрай загострилося, оскільки криза охопила не лише промисловість, а й торгівлю, кредитну систему, валюту, сферу ділових зобов’язань.
Принагідно слід зазначити, що наслідки кризи для Польщі не були б, мабуть, такими важкими, якщо б не протистояння між Юзефом Пілсудським і Казимежом Бартелем, якого у 1926–1930 рр. неодноразово обирали прем’єром в уряді Польщі, а згодом, розійшовшись у поглядах з Пілсудським, став ректором Львівської політехніки. Адже саме Бартель пропонував керманичеві Польщі радикально змінити соціально-економічний курс і розпочати нову економічну політику, подібну до «нового курсу» Рузвельта у США.
Оце 1931 р. починають відбуватися масові виступи робітників та селян проти соціальної політики уряду, а 1934 р. кількість страйкарів сягнула вже 400 тис. чол. Економічна криза, яка набрала загрозливі оберти у період 1929–1933 рр., зумовила еволюцію режиму Пілсудського. Щоб утриматися при владі, він розпочав репресії проти своїх противників та обмежив права парламенту. Прийнято 1935 р. нову Конституцію Польщі, яка закріпила режим особистої влади. Відтепер президента обирали на 7 років загальним голосуванням. Допускалася можливість висування на президентську посаду лише двох кандидатів. За цією конституцією президент відповідав тільки перед Богом та історією: всі інші органи державної влади – сенат, сейм, уряд, суди, збройні сили – підкорялися президентові, якого обирала вузька колегія. Пропрезидентський уряд ставав незалежним від парламенту. Таким чином новітня Конституція Польщі вводила авторитарний режим, що зберігав тільки незначні залишки парламентської демократії.
Але у травні 1935 р. Пілсудський помер. Після його смерті розгорілася боротьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Едвардом Ридзом-Сміґлим та президентом Ігнацієм Мосціцьким, яка завершилася компромісом і поділом влади. Саме Мосціцькому, до речі, ще одному ректорові Львівської політехніки, вдалося у 1935–1939 рр. стабілізувати внутрішню ситуацію країни: стало помітним пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало. До речі, маловідомий факт: в означений період розпочався процес часткової рееміґрації. До Польщі повернулися близько 45 тис. українських заробітчан, котрі почали вкладати зароблені за океаном гроші у власні господарства і дрібні підприємства.
У відповідь найчисленніша тоді в Польщі українська партія УНДО (Українське народно-демократичне об’єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. У свою чергу уряд теж пішов на деякі поступки. Зокрема лідера УНДО Василя Мудрого обрано одним із п’яти віце-маршалків Сейму Польщі. Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою.
Напередодні ІІ Світової війни, побоюючись використання українського питання нацистською Німеччиною, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці і знову повертається до доктрини мононаціональної Польщі. Це й зумовило певну опозиційність українців, яка виражалася і леґально, і нелеґально. В економіці ж протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Якщо 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то їх 1939 р. було до 4000! Коли ж утиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі леґальних форм боротьби. Якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934–1939 pp. їх було 1118! Натомість асиміляторська політика польської влади за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування й більш радикальних форм боротьби. У Відні в січні 1929 р. утворено Організацію українських націоналістів (ОУН). Лідером партії став Євген Коновалець.
Окремої уваги заслуговує в 30-ті рр. й еволюція Львова, як одного з інтелектуально-культурних центрів Австро-Угорської імперії. І Світова війна та її наслідки, звісно, істотно змінили місто, яке, на жаль, деґрадувало зі столиці коронного краю до лише одного з великих міст воєводства. Чимало осіб та інституцій з поспіхом переміщалися в бік Варшави, яка своєму столичному блискові чималою мірою завдячувала власне тим провінціалам, котрі тягнулися до столиці, як до «землі обітованої». Адже Варшава як центр політичного і культурного життя створювала всі умови для творчих особистостей. Умови, яких уже не могли запропонувати колишні міста-лідери – Краків і Львів. Водночас Галичина, що з огляду на свою політичну і культурну автономію володіла досвідченими кадрами у сфері державної адміністрації, освіти, науки та права, жертовно заселяла убогі в цьому розумінні землі колишньої прусської та російської окупації.
Отож університети у Варшаві, Познані, Вільно чи Люблині піднімалися після занепаду, або й творилися заново завдяки професорам з обох галицьких міст. До столиці і на захід відродженої держави переїхали письменники й актори, тому галицька провінція культурно зубожіла і «з’яловіла», утративши чимало з того, чим володіла. Звісно, ці процеси не оминули і Львова. Остап Ортвін, найбільш блискучий літературний критик у Львові часів культурного розквіту міста, якому він залишився вірним до кінця, писав тоді з ностальгією, що «у Львові, де ще так нещодавно інтелектуальне життя било бурхливим джерелом европейської метрополії, усе скорчується до провінційного рівня».
Однак Львів опирався небажаній деґрадації, намагався в нових обставинах зберегти свої колишні позиції, наскільки це було можливе. Адже він був третім, найбільшим після Варшави і Лодзі, польським містом за кількістю населення, серйозним науковим центром, містом Політехніки, Університету Яна Казимежа, Академії міжнародної торгівлі, Академії ветеринарної медицини. У тодішньому Львові були чудові музеї, бібліотеки, театри, виходило десять щоденних газет та існувало багато книжково-журнальних видавництв, не кажучи вже про безліч кав’ярень, вишуканих ресторанів і по-європейському облаштованих готелів.
Проте тривало це лише до 1939 р., а незабаром і Польщу загалом, і зокрема Галичину спіткала зовсім інша історія. ■
