Ярослав Присташ ■ ПОДІЇ ■ №29, 2013-07-21
Східноєвропейський державний університет ім. Лесі Українки в Луцьку, Український католицький університет у Львові, Польсько-український форум, Освітній фонд Яцека Куроня, Фонд роду Шептицьких, Південно-Східний науковий інститут у Перемишлі, Об’єднання українців у Польщі організували 6–7 липня громадську прощу задля примирення до місць масових убивств поляків та українців – Павлівки (давній Порицьк) на Волині і Сагриня (Грубешівщина). Метою поїздки стала спільна молитва за польських та українських жертв Волинської різні у 1943–44 роках, на зразок спільних польсько-українських молінь на меморіалах польських «Орлят» і Української галицької армії у Львові.
У Павлівці екуменічні молебні відправили митрополит Луцький і Волинський Михаїл Української православної церкви Київського патріархату, Луцький екзарх УГКЦ архиєпископ Йосафат-Олег Говера, римо-католицький священик Лешек Кошляга і православні священики. Після покладення квітів на польських та українських могилах біля каплиці православного кладовища владика Михаїл сказав знаменні слова: «Будь-який народ, який визнає Бога… визнає і заповідь „Не вбий”. Гріх гордині, від якого виходять інші гріхи – гріх ненависті – підштовхує людину робити погані вчинки, які, за словами апостола Павла, „і соромно нам говорити”. (…) Цей гріх спонукає людину навіть до вбивства. (…) І не варто ховатися за віру чи за національність, виправдовуючи свої гріховні вчинки. (…) Нема виправдання тим, хто вчинив людиновбивство, якою великою ідеєю він би не прикривався. Тому що він… зробив кривду образу і подобі Божій. І за цю кривду людина дасть відповідь. І не буде виправдання: „Я вимушений був”, „Так складалися обставини”, „Так було”. Якщо насильні виправдання – навіщо оця заповідь „Не вбий”? Її де подіти? До неї ж немає тлумачення, а є коротко два слова: „не вбий”! Ми сьогодні молимося за всіх невинно убієнних, незалежно від національності, віросповідання, статі, тому що дар життя, який їм дарував Бог, був перерваний людиноненавистю – гріхом людиновбивства. (…) Але хай заповідь любові до Бога і до ближнього буде надихати нас прощати ближнім нашим. Як це заповідав Ісус Христос, висячи на хресті. Бог, висячи на хресті, звертався до Бога-Отця в молитві: „Прости їм, Отче, не знають, що роблять”. І ми сьогодні просимо Бога прощення для всіх. Каємось перед Богом і самі. І визнаючи оцю велику любов Христових страждань, визнаючи любов понад усе, навчимо прощати і навчимо каятися, навчимось любити і навчимось жити».
Владика Йосафат сказав: «Один питав Христа: „Скільки разів маю простити своєму братові? Чи вистачить до семи разів?». «Не кажу тобі – до семи, але до сімдесяти разів по сім». Така відповідь Христова. В історії багатьох народів є сумні сторінки. Іноді люди не хотіли їх прочитати, закривали на них очі, бо вони прикрі і болісні. (…)
Одначе історію переписати ми не можемо. І виправити нам що-небудь не під силу. І не є завданням Церкви давати оцінку тим чи іншим історичним і політичним подіям. Але є завдання відноситися по-християнському до кривди заподіяної тими чи іншими людьми. У цьому Господь дає нам ясну відповідь: бути готовим до прощення, незважаючи на те, хто скільки завинив, хто яку кривду вчинив. Будь-яке зло завжди є злом. Одначе християнське серце має бути готове до прощення. Бо це є шлях Христових мучеників. Те, що ми простимо своїм ближнім, Господь простить і нам. Кожного дня, проказуючи молитву „Отче наш”, ми просимо милосердя і прощення своїх гріхів. (…) Сокрушене серце, милосердя, прощення один до одного – це те, що змінює ненависть і зло. Це те, що може подолати рани нашого минулого і показати нам шлях у майбутнє. Тому сьогодні, поминаючи жертви, ми маємо серце, сповнене прощенням. І молитися не лише за тих, хто постраждав, але й тих, чиїми руками кривда скоєна. Бо хто найбільше потребує милосердя? Той, хто чинить зло. Той, хто засліплений будь-якими ідеями, натхненням чи причинами – він сам породжує зло. (…) Нехай Господь огорне своїм милосердям усіх, хто справді постраждав. Нехай Господь проявить своє милосердя до тих, хто був причиною проблем і кривд. Нехай Господь допоможе нам усім переступити наші людські немочі, побороти злобу в нашому серці, заради майбутнього будувати спільне життя у прощенні, милосерді, любові».
У Сагрині наступного дня до групи прочан долучилася українська громада, місцеві жителі з римо-католицьким парохом. Молебень відправив Люблинсько-холмський архиєпископ Православної церкви в Польщі Авель. Він промовив: «Не убий!» – як просто звучить шоста заповідь Божа. Її простота й очевидність вражає. Саме в цих словах знаходимо відповідь на запитання, що сталося і в Павлівці, і тут, у Сагрині. Відповідь проста: були люди, які не дотрималися Божих заповідей, які не зуміли скористатися Божим даром свободи. (…) Чи можна виправдати убивство другої людини? Чи є причина, щоб відібрати нашому братові чи сестрі дар, який отримав від Бога, – дар життя? Не тільки для нас відповідь – ні. (…) На жаль, ті, хто вважав себе спадкоємцем традиції св. Володимира (який зніс кару смерті – Я. П.), не завжди були такими послідовними у християнстві, як Князь-Хреститель. Не були послідовними у своєму християнському світобаченні також і їхні польські сусіди. (…) Результатом цього стали ці тисячі невинних жертв з польського та українського боку. (…) Мусимо уникати політичної маніпуляції пам’яттю про людей. Ми є в Сагрині, стоїмо на останках людей, котрі не розуміли, чому їх вбивають, чому не можуть вони продовжити свого життя. (…) Сьогодні можемо почути спрощені пояснення історії за схемою: був злочин – була відплата. Нерідко це прихований поділ жертв на невинних і жертв, смерть яких була чимось „обґрунтована”. У цьому місці, коли аналізуємо історію цієї землі, видно, наскільки абсурдним є така інтерпретація минулого. (…) Повинні ми зі смиренням і з бажанням повчитися глянути на історію свого народу, на історію своїх предків. Також на ті сторінки своєї історії, які не є світлими, які не є приводом для гордості, щоб зрозуміти, що жодна ідеологія, жодна причина не є достатньою, щоб позбавити іншу людину життя. (…) Нашим обов’язком є молитва за всіх жертв: і ці „наші”, і ці „чужі” – всі ж ми діти Божі, а в Бога „нема вже грека, ані жида”, нема поляка, ані українця, „але все та в усьому Христос!” (До колоссян 3, переклад І. Огієнка). Пам’ятаймо також про слова св. апостола Павла: „Ти хто такий, що судиш (…)?” (До римлян 4, Огієнко). Тож не засуджуймо, а стараймося зрозуміти і молитвою перемагати зло, яке принесло велику трагедію, що її нині згадуємо».
Серед кількох десятків осіб, які вклонилися вбитим жертвам у Павлівці та Сагрині, зокрема, були: Володимир Баран, Боґуміла Бердиховська, Ян Бира, Антін Борковський, Іван Васюник, Генрик Вуєц, Ярослав Грицак, Леонід Зашкільняк, Мар’яна Кіяновська, Микола Княжицький, Павел Коваль, Данута Куронь, Мирослав Маринович, Адам Міхник, Ольга Онишко, Юрій Рейт, Олег Рибачук, Микола Рябчук, Кшиштоф Становський, Петро Тима, Емілія Хмельова, Іза Хруслінська, Мирослав Чех, Андрій Шептицький, Ігор Юхновський, Лукаш Ясіна. ■
